А знаешь ты как пахнет человек…?
Как хочется обнять порою…
Как хочется с ним быть во век…
Как хочется согреть зимою?...
А запах…
А мурашки..Сон…
А я наверное один такой…
И хочется лезть с кожи вон
И лишь побыть немножечко с тобой…
А влюблен
В глаза, в фигуру…
А я люблю тебя давно,
Люблю тебя малую дуру,
Ведь не быть вместе все равно.

Будинок, поверх, квіти,
Залізні двері - там любов,
Не має світла, плачуть діти
І все повторюється знов...

- Привіт.
- Привіт.
- Як маєш справи?
- Все як було. З явився кіт...
- Не хочеш трохи кави?
- Ні, дякую, Андрій...
- Зажди, востаннє хочу запитати...
- Я вже казала, і не мрій!
- Навіщо ж так кричати?
- Я вже втомилася. Пішла.
- Ти будеш винна в разі чого...
- Я все зробила, що могла.
- О ні, не слухаю нічого...
- У всьому винен тільки ти.
- Я знаю, винен я...
-Ох, дякую за квіти.
- Прости голубонько моя.
- І що ж ти зробиш "Любий" мій?!
- О, ні я не помщуся.
- А що придумав розум твій?
- Я вірним залишуся...

- Постій і вислухай благаю...
- Навіщо люба, не мовчи.
- Я кілька днів поміркувати маю...
- Нас дуже чутно, не кричи.
- Сама заплуталась Андрій.
- Я вічність буду тут чекати...
- Так требе любий, зрозумій.
- Тобі я можу усе дати...
- Не треба все, лише любов.
- Я буду твій дарунок.
- Пішла, бо я спізнюся знов...
- Давай, хоч поцілунок?

- Люблю тебе, чекай...
- До зустрічі!
- Бувай!

Прийду до вас у сні
І доброму і злому,
Це неважливо, бо мені
Вже байдуже в якому.

Прийду у злому, мов любов,
Що хоче спокусити,
Прийду як чорт до вас і знов
Не буду вас любити.

У добрий сон я не прийду,
Мені це не цікаво,
К колінам вашим я впаду,
Колись ще величаво.

Зелені очі, наче світ,
Душа, мов у дитини,
Люблю її багато літ,
Мов першої хвилини.

Чарівний образ, як у снах
Із розуму все зводить,
Від неї аж зриває дах
Й до неї все приводить.

Люблю її, як рідну мати,
Люблю і плач її, і сміх,
І хочу їй найкраще дати,
Бо більш люблю її за всіх...