Лебедику мій сивочубий!
З яких далеких снів-країв прилетів ти до мого вікна? Я не чекала. Просто жила, любила, мріяла…і навіть, не знала, що десь живеш ти. Ходиш моїми стежками, дихаєш моїм повітрям, думаєш моїми словами… такий далекий і такий рідний.
Твої очі, сповнені ніжністю промінчиків ясних ранкових, одного разу прокрались у моє серденько. І воно на мить завмерло, на мить задумалось…
чи й жило взагалі, чи любило?і так захотіло враз вирватись із грудей, щоб притулитись до тебе, прислухатись до подиху твоїх вуст.
Так захотіло моє серденько… чи ж могла я перечити йому?
Твій голос, твої солодкі слова так і отруюють мою душу. Відчуваю – втрачаю розум, розчиняюсь у тобі до останку, але ні на мить не шкодую…
Як і не шкодую своєї любові для тебе.
Якби могла – віддала б тобі її усю до останку… якби ж могла …
дозволь мені бути хоч малесенькою пір’їночкою, але твоєю.
дозволь мені бути твоєю піснею лебединою, вірною…
дозволь мені бути твоєю, лебедику мій сивочубий…

Місяць хитався на нитці -
то у твоїх, то в моїх очах,
наче розгнівана хвиля...
то підіймався, то падав
ти наді мною, наче поранений птах...
Був весь той рух неповторний –
щемно-солоний, знайомий...
Колись я відчувала його з іншим
щемно-солоний, знайомий,
був весь той рух неповторний -
наче розгнівана хвиля,
то підіймався, то падав
ти наді мною, наче поранений птах...
то у твоїх, то в моїх очах
місяць хитався на нитці...

Ти був праскою, я – білим полотном.
І ти розгладжував усі мої мрії,
Думки, спогади, всі мої спокуси,
Щоразу цокаючи вимикачем:
“Так треба, так краще”,
а я слухняно підкладала
під твої гарячі долоні своє тіло, душу,
бо аж занадто кохала,
аж занадто любила блиск ввімкнутої праски...
А ти перегрівся (коли зламався перемикач)
І залишав на мені чорні плями...
Сварок, розчарувань, докорів...
І я чорніла, і старіла, розглядаючи себе в твоє блискуче дно...
І все ще кохала...Кажучи собі крізь сльози: “Так краще, так треба...”
А тепер я – відпрасована до безпам’ятства,
Душа моя аж занадто рівна, без жодних почуттів...
Та й сама я не біле полотно!
Ти викинув мене на сміття, пошматував на клапті,
І так мені краще!
А під твої ще теплі долоні
Слухняно лягає якесь інше
полотно...