Коли остиглий Львів огорне снами
Його знебутих мешканців, коли
Між тінями, вогнями й голосами
Проступлять янголи з небесної імли,

Коли полине дощ у вікна вільно
Змиваючи і кАрби і скарбИ,
Хтось підійде, нечутно та повільно,
І поведе з собою, назавжди.

Туди, де світло зоряне стікає
На вишиття будинків і садів...
Те місто нас додому ще чекає.
Тим містом Бог давно заволодів.

2014

Доглядати свій сад у долині печалі –
Доля, змилуйся Боже, нівроку така.
Чи мій демон став злим і лихі його чари?
Чи він може зробити
З козака жебрака?

Не проси, та молись, бо цей сад Гетсиманський.
І та чаша допита вже майже до дна.
Не жени крамарів, і ціпка не тримайся.
Ця старенька церковця для всіх бо одна.

Сад же квітнути буде для тебе й без тебе.
Кожен день перетворить на втіху та жаль.
Тут дозріє і всохне чимало ще стебел.
Не послав же Бог з неба
Нам інших скрижаль.

2014

в цім притулку вже зовсім незатишно
чути близько вже стукіт копит
обрій вужчає небо важчає
звідки четверо коней летить

тут у кожного свій апокаліпсис
кожний камінь тут страшно кричить
долі в заростях душі в наростах
на безумства розколота мить

вороний принесе ніч увічнену
а гнідий – всеочисний вогонь
а блідий кінь зі смертю повінчаний
білий богом торкнеться до скронь

2014

бабине літо коротке
як ніч для студента
ранки похмільно-тривожні
лункі вечори
кров ще гаряча
та серце тверде і студене
хтось іще дивиться зверху
те все до пори
мало багато а треба
вставати і жити
чути як сіль проростає
з сухої землі
добре було припасовано
зміряно вшито
добре було б залишити
ці пізні жалі
сенс загубити напитись
густого повітря
хліб як життя покришити
і вниз по воді
в бабине літо коротке
ніхто не повірить
як і у те що були ми
колись
молоді