Бернард казав, що всі ми ідіоти.
Ми прагнемо угору, туди де смолоскип.
Минаємо усі життєві перешкоди,
але бік форд уже горить.
Не помічаємо задишки і тривоги.
У серці біль і плевра шелестить.
Запалення бронхіти і саркоми.
А ти гадав що він недогорить?
Нажаль горить палючим сірим димом.
Що ти його з легень так часто видихав.
Тепер ти зрозумів, що нам Бернард заповідав?
Та пізно друже дертися у гору.
Ти ж розумієш це остання мить.
Упавши ти не встанеш вже ніколи !
Бікфордів шнур усе горить, горить !

Минали дні, минали ночі,
а він все ріс і плакав, як колись.
Дивився тільки Господу у очі
та думав що колись настане мить.
Повіє вітер листя потріпоче,
і крапельки роси обв’яжуть дикий плід.
Запахне медом засіяють очі,
і всі щасливі станемо у мить.
Розкриються суцвіття кольорові.
З країв далеких прилетять птахи,
і більше вже не вернуться ніколи,
в чужі незнанії світи.
Забудемо усі життя тривоги.
І стане рай на рідній нам землі.
Туди ми не повернемось ніколи.
Ми України доньки і сини.
Та я стояв! Дивився й знову плакав.
Куди пропав цей утопічний світ?
Ми наче листя, сіре тьмяне-тьмяне
Ще трішки й знову ми припадемо до ніг.

А я ніхто, і звуть мене “Навіщо”.
Заради чого я сюди прийшов?
Веселий пан заправивши камизу.
Так називав мене “Ніщо”

Він був красивий, мужній, елегантний
У цьому мав великий толк
Він розумів життя прекрасне
Чого крім нього не спіймав ніхто.

Удача, сила, мужність, інтелект
Усім пан володів так вдало.
Він розумів життя один момент
Його прожити треба вдало

А я ! А хто я ? Що я ? І навіщо ?
Помер народженим, старим я став дитям.
Не зрозумів банального “Навіщо”?
Для чого нам таке життя ?

А що ж таке кохання ?
Для чого взагалі? Інстинкти, поривання
Та ендорфіни в голові
Секреції бажання, нестримне в нас кохання!!!

Понурі лиця, знову сірі хмари.
Нещасна доля в нас і навкруги.
Осіннє листя знову в’яле-в’яле.
Останню осінь прожию на цій землі!
Усі в турботах, ми шукаєм пари.
Чому так важко визнати? Самі …
Єхидні посмішки лукаві погляди і зради.
Нестримні звірі, дикі береги.
Останній подих, сірі хмар-хмари.
А навкруги вовки-вовки!!!

Минаючи життя крізь перешкоди.
Йдучи на світло де іскра горить.
Нестримуючи сміху і тривоги.
Крокую по житті зафіксувавши мить.

Міняю стилі почуття та сподівання.
Я змінюю життя, а хтось міняє світ.
В процесі сплеску, де надії й поривання.
Ілюзія життя та обриси віків.

Ось день за днем ховаються моменти.
І раз ураз пливеш по течії.
Усе міняється і губляться сегменти.
Що було вчора не згадати вже мені.

Та з плином часу, все стає на місце.
Крапки в історії життя землі.
Моменти радості скорботи і блаженства.
Назавжди ви залишитесь в мені.

Ця крихта духу, що нас жити заставляє.
Життя дає сама ж і забирає!
Почавши відлік від нуля до ста.
Це шлях від пункту Б до пункту А.

А я люблю, коли на небі грози.
Там сірі хмари в’ються навкруги.
Холодний подих вітру і небесні сльози.
Гарячі чи холодні залежить від пори.
А я люблю, коли на небі сльози.
Одна за одною, всі прагнуть до землі.
А я люблю, коли на небі грози.
Гороза є у мені і у тобі !
Вже зрошені усі поля і трави.
А я стою один на сомоті.
Прийде кінець зайдуть за обрій хмари.
І зрошені поля розквітнуть у мені.

Пройдуть роки і хмари розійдуться.
Шалений буревій затихне у мені.
Хоч і помер та все ж я повернуся .
Із уст твоїх лунатиму повір.

А все могло буть якось інше.
Хто ніч і день місцями поміняв?
Перед початком руйнування світу,
на небі зорі в лінію складав.
А на планеті знову якось пусто.
Усе змінилось вже не ті магнітні полюси.
Перед початком руйнування світу….
Усі останемось в суцільній темноті.
Ми розуміє, що початок без кінця,
звичайний сонячний відрізок.
Де є початок там нема кінця.
Ми просто змінюєм структуру й числа.
Міняєм генотип і ДНК.
І граючись в богів античних.
Самі не розумієм, що таке життя.
Змінивши час і простір непомітних істин.
Усе циклічно в світі промайне.
Прийде багато інших і не згадають,
що коли і де, усе спочатку по порядку.
На зустріч заново піде…!!!

Якщо не зараз то коли?
Якщо забув то це на зажди!
Якщо утрата, то змирись.
Ніщо не вернеться нізащо.
Усе минуло в майбуття.
Ці не прочитані сюжети.
Ми враз забули сенс життя.
Ми вояки без куль! В жилетах…

А гріх на душу ляже грузом.
Без права на помилування й каяття.
Вкусивши плід спокуси й пізнання.
Враз розділившись між двома світами.

Пізнавши всі емоції і почуття.
Закривши шлях поваги і пошани.
Сховались по кутках, відчули ми тривогу.
У раз ми відділилися від Бога.

Тече вода і думки в ній немає.
Що хтось пливе а хтось в ній потопає.
Комусь так важко, іншим все одно.
Хтось знову випливає, ну а я іду на дно!

Когось несе бурхливим водограєм.
Хтось знов пливе по тихій течії.
Життя іде , іде і не спиняє.
Єдин потік, потік води й землі

А я живу і знову виринаю.
І бюсь об скелі диких берегів
Я розумію що нема кінця і краю.
Страждання й муки сам цього хотів.

Та раз пірнувши не вернуся більше.
Не зрозумію суть ось цих шалених слів:
“Потратив все життя на боротьбу, щоб жити!
Натомість просто існування получив”

Змінив всі дерективи.
Змінив всі почуття .
Змінив свої бажання.
Два кроки до кінця.

Усе раптово сталось.
Неначе в одну мить.
Життя порвало струни,
і грізно так бринить.

Звучать симфонії сонети.
Летять метелики птахи.
Десь сяють зорі так далеко.
Для когось перший день на цій землі.

Усе прекрасно поруч всюди.
Усі щасливі всім щастить.
А грізний той у арфи струни,
все рве і рве і не щадить.

Удача дивна річ! Чому вона зникає?
Про це напевне навіть Бог не знає
Усі близькі вже відвернулися від тебе
Одне питання чи її так треба?
А полоса життя темнішає щоночі
І жити так я більше вже не хочу
Так я втомився годі з мене сліз
Смертельний якір на душі,
тягар турбот повис.
Я не чикатиму на сонце
і не спиню свій корабель
Пливу туди де захід сонця
Ось це напевне мій кінець!
Я поглинаюсь темнотою,
чом загубив життя радар
Сховалось сонце за горою,
і темно там і лячно там
Та завжди так не може бути!
Не може вічно і світить.
Ти не гонись за сонцем друже,
а просто-просто обернись
Бо десь зайшло, а десь вже сходить
ти не дивись в один кінець
Бо втративши свій шанс свободи
ТИ зрозумієш це кінець!

Від себе не втечеш мій милий друже!
Життя прописано нам на віки.
Бо що сказанно, те повинно бути.
Так є було і буде назавжди.

І ти приймаєш всі життя удари.
А гнут важкий, все гнеться на спині.
Упадок духу і глибокі рани.
Єдина згадка про життя на цій землі.

Та повернувши час, десь на порозі смерті.
Ти зрозумієш, все було не так.
Було і щастя і такі моменти
Що дух захоплюють ураз.

Життя кидає нас під ноги,
А ти вставай і просто йди
Відчуй свій час відчуй свободу.
Сьогодні я а завтра ти!

Якщо немає в цьому сенсу,
То чи важливо взагалі ?
Життя позбавлене блаженства,
лиш рими й думи в голові.

Усе безглуздо, все намарно.
Чому життя таке капарне?
Чому життя таке гидке ?
Зігріє враз і обпече.

Невже немає сенсу бути?
Клену і проклинаю світ!
Дарую людям незабудки.
Для себе ж я отруту приберіг.

Я хочу бачити, як я старію.
Від думки цієї просто шаленію.
Волосся чорне стало сивим і рідким.
Ціпок зі мною, я іду за ним.
Бажання розірвати всесвіт на частини
із голови на ноги перевернути світ
Бажання йти і вже не зупинитись
Бажання дій зробити що не встиг
Веселий ніжний дещо елегантний
Мені пасує ледь не впевнена хода
Анамнез довгий вже зажили рани
А після завтра свято дев’яносто два
Пройшовши шлях від пункту Б до пункту А
Логічним є закінчення вірша
Не обірвавши строчки і куплети
І не спаливши шлях написаний здавна
Із гордістю повідомляю це останнє літо
Із гордістю кажу, я не жалію що прожив життя!

Лови момент, лови його, як можеш.
І поспішай скоріш, бо час уже летить.
Не стримуй ходу, йди на перешкоди.
Та знай життя твоє єдина мить.

Усі реальні цілі все можливо !
Та час, що дав Господь такий малий.
Біжи скоріш, біжи до свої цілі.
Бо час летить, бо час литить.

Не встигну все, і все я не здобуду.
Та буду поспішать, я буду жить.
Хоч час летить я йду на перешкоди.
Та вже ціную кожну мить.

Ця дивна суміш без душі,
можливо десь і э сумління.
Скажений погляд сатани,
лукава посмішка гоніння

Його змінило враз життя.
Зміцнило всі душевні стіни.
поневіряння й забуття
понурі погляди, могили.


Він змінить все, і всіх навколо.
Ти вже почав далекий путь.
Я знаю не зупинишся ніколи,
а я не дам собі заснуть.

Я сотворю десяте чудо світу.
Увінчане у бронзі і красі.
Моє життя позбавлене утіхи.
Нехай хоч пам’ятник стоїть на чужині.

Він високо стоїть на постаменті.
Високий і красивий весь.
Легка щетина, очі карі.
Він вже напевне чудо із чудес.

І час летить і все минає.
І слава десь лишилась в далені.
Та пам’ятник стоїть і не вмирає
Хоч слава вже давно у забутті

І хоч високий і красивий весь
Та все чогось не вистачає
Чому на батьківщині десь,
Мене ніхто так і не знає.

Цей біль що рве з середини доволі.
Все годі не проллю ні граму сліз.
Тягар що тягне вже додолу поневолі.
Закриюсь у собі, а зовні завжди цей виселий сміх.

Ховаючись в кутку неначе мишка.
Де плачу по ночам я тишком-нишком.
Ховаючись від світу і проблем.
А зовні ? Зовні все гаразд і без проблем!

Не вмієш вчитися на помилках!
Якого чорта? Ступаєш на старенькі
граблі повсякчас. Чи ти дурний ?
Чи вже не мелять жорна,
Чи ти забув отой минулий раз,
Чи ти забув усі свої страждання,
Чи загубив життя життєпис свій.
І що з тобою сталося ввостаннє?
А сталось те чого ти не хотів.
Усе пішло покругу шкереберть.
І раз у раз ти промовляєш... це ввостаннє!
Та обманути можеш лиш себе
життя не здуриш це я точно знаю!

Всі помираєм хоч того чи ні!
Усі відходим, я це добре знаю.
Хтось помирає в тишені,
В самотності й безвиході старечій,
схиливши голову й до долу враз припавши…
Так обривається життя одного! Іншим легше?
Ти хочеш вір а хочеш ні,
Але по факту всім начхати…
Помреш сьогодні у вісні,
Три дня на тебе споглядати,
Собаці в ніч цю завивати,
Прийдеться щиро від душі,
а місяцю світити ясно…
В останнє я тебе цілую.
Холодне тіло і бліде.
Ніхто не хоче помирати…
В останню путь під спів монаха,
остання грудка ця землі
Закінчення життя, можливо і страждання.
Та сльози ллються хоч того чи ні.
я обриси свого кохання
накрию тонами землі.
Та марні всі страждання !!!

Життя кидає нас у вихор,
життєвий вибір на устах.
Втекти розбігтись і стрибнути?
Чи просто зупинити час?

І що написано в писанні.
Життя твоє це вільний шлях!
І так було й буде надалі,
Тому що вибір на устах.

І знову вибір знову буря.
Життєвий вибір на душі.
Твої уста уже німіють,
Та серце плачить і болить

Та я живу і несумую.
Я посміхаюся завжди.
Моє життя суцільна буря,
Я завжди лину до мети…

Нагряне сон закрию я повільно очі.
Під вухом знов сонько шепоче.
Сюжети й думи в голові, все виливається у сні.
Картини дивні бачу я навколо,
усе цвіте усе тут кольорово
Пташки співають і відлуння дзвін
Свята неділя так чомусь подумав він.
На горизонті сонце світить ясно,
У затінку малеча це прекрасно.
Усі щасливі тут і навкруги
Невже це щастя? Щастя у душі
А поруч груша розцвіла і пахне
І запахи захоплюють мене.
Невже це щастя і таке прекрасне
невже це рай, і рай на світі є.
Та я прокинувся і стало надто страшно
Я зрозумів це сон і стало боляче
На небі зорі вже давно погасли
Проміння сонячне можливо іще є.
Земля в вогні вона була прекрасна
Та руки злії знищили тебе.
Війна Війна здається не так страшно?
Та страшно люде ви одумайтесь!!!

Якщо не знаєш що обрати.
Куди втекти і що сказати.
Як зупинити силу й час.
Матерія як складова частина нас.

Нестримно лине протікає…
Куди-куди весь час тікає?
Минуле промайне крізь тебе.
Ти якір і опора дій для мене.

Сукупність всіх частин й протонів…
Сегменти й частки поєднали нас !
І не залежно від його будови,
маленька складова єднає нас!

Усе безмежне… не злічити віку
Мільярди літ на обрії людськім.
Безмежний океан й солоний дикий вітер.
Пізнати те, що зрозуміти не зумів.

Розкидати життя свого сегменти.
Й частинки пазлу возєднати у один.
Життя спіраль від центру і до центру.
По кругу йде й єднається в один.

Єднає все й усіх у цьому пазлі.
Вся суть життя живи а хочеш мрій.
І не залежно від твого бажання.
Від сенсу дій і сили мрій.

Твоє життя стрибки на шлясі сенсу.
Безглуздість дій, безглуздість мрій.
Усе закінчується завжди це на певно!
Кінець-кінця початок нових дій!

Були часи, що дуже й не хотілось!
І жити було якось вже не в кайф.
Стрибнути з мосту, кинутись у прірву .
Все просто! Просто загубити час!
Та як хотілось просто все забути.
Забути біль і знищити себе.
Закінчити усі душевні муки.
В один момент все зупинилось… Все!
Не памятав падіння я й удару,
а у думках лиш крок-свободи мить.
В один момент я зтер себе зі світу.
Та він відмовися у відповідь робить.
Життя в той день же набуло і сенсу.
Проблеми зникли зникло геть усе!
І хоч розпався на дрібні сегменти.
У мене є життя щоб відновити все!

А смерть реальна віриш ти чи ні.
Вона близька і як ніколи страшно.
А серце.... серце бється в тишині .
І ллються сльози і на дворі лячно.
Холодний вірець зі сходу дме що сил.
І часу не навидіти не має.
Як і прощати тих що не злюбив.
Тепер... тепер уже на має!
На небі зорі, місяць бє в лице.
А поруч тихо не співають птахи.
І навіть клята вже зозуля не кує.
Не повирнусь до дому я нізащо!
Із рани кров усе фонтаном бє…
І обливає мої щирі груди.
А сльози ллються омиваючи лице !
Тепер... Тепер уже не буде!
Та що сказати? Я казать не можу!
Та що робити? Я вже не зроблю!
Відкриті очі гляну я на бога.
Тебе нема, а я до тебе йду!
Я захлинаюсь власним блювотинням,
німіють пальці ніг та рук,
а в далині я знову чую вистріл….
Спиніться браття молю вас прошу!

Ми грузим тіла - чекаэмо дня.
Чекаєм життя, ми мрієм про суще.
Одне забуття - дорога кінця.
Кінець цей один - кінец неминущий.

Ти просто дим розвіяний у полі.
Твоє життя не варте ні гроша.
Хоч ти один таких як ти мільйони.
Без цілі, без душі, без вектора!

А серце плачить і болить.
Я памятаю час, я памятаю мить.
Момент коли я розпрощався із тобою.
Змінилось все нарешті став собою.

Можливо все таки міняти і не варто.
Життя на сміх, а долю на буття.
Живи, кричи, радій і плач або лиш мрій.
Та заклинаю по житті не залишайся без надій!

Я пю мазут смолою поправляю.
Літрами тормозок у себе заливаю.
Сорти й посіви перепробував давно.
Одне не звідане на палці ескімо.

А я гадав що буде якось інше.
А я й не думав, що буде ось так.
Зупинется серденька, а між іншим
весь світ не зупинити аж ніяк.

Та що казати про шалений вітер.
Про сніг і дощ, там срібний десь туман.
весь світ не зупинити, а між іншим.
В старій хатинці помираю сам.

І холодно і лячно щей скорбота.
І розум мій окутаний журбов.
І світ вже не сприймаю, як раніше.
Здається сон, жахливий сон.

Тут пів землі гуляє так безбожно,
а решта у скорботі і жалю.
Невже кінець? невже не стихне вітер ?
Не зупинити нам симфонію ось цю !

Мені не бути заключним акордом.
Я стану крапельков серед дощу.
І світ не зупиню тепер вже точно.
Житття триває тут!!!

симфонію дощу не обірвати.
І музику вітрів не зупинить.
А сніг усе додолу припадає.
Та світ не зупинити ні на мить

Звичайно правда є, та сильно ріжить в очі,
Вона їдка і запах в ній стійкий.
Брехня присутня звісно на зворотнім боці,
Та запахи різняться, друже мій.

Солодкий аромат весни та ночі -
Цей дивний прикус радості в мені…
Усе затихло. Закриваю очі -
Несамовитий спокій у душі.

На противагу радості шаленства
Крокує без упину дикий гул.
Вона страшна, позбавлена блаженства -
Це правди крик: не їж і не смакуй.

А що обрати? Ти не обираєш:
Солодкий присмак - чи тягар в собі.
Тобі дається, ти із цього маєш,
А вибір виникає у душі.

Давно не бачив я людей.
Не гріх казати, гріх мовчати.
Давно не бачив я людей.
Хоч навкруги і тіл багато.
Давно не бачив я людей.
Лиш тільки зради і обмани.
Давно не бачив я людей.
Плюють у очі в спину рани.
Давно не бачив я людей.
Що жертвують своїм заради інших.
Давно не бачив я людей.
Давно не бачив... а між іншим.
Давно не бачив я людей.
Які хотілиб все змінити.
Давно не бачив я людей.
Що від колиски до могили.
Давно не бачив я людей.
ЩО ринуть в бій вогонь і пекло.
Давно не бачив я людей.
Що піднімають символ смерті.
Давно не бачив я людей.
Що закликають йти за ними.
Давно не бачив я людей.
В яких горить душевна нива.
Давно не бачив я людей.
І вже напевне не побачу.
Давно не бачив я людей.
Навпроти дзеркала сиджу і плачу!

Життя що бється у руці.
Сьогодні ти залежиш лиш від мене.
Карась, що дико вється у руці.
Не розуміє він всього напевне.
Не розуміє він життя-буття.
І сотні слів йому не зрозуміти.
Так само, як ловлю я сенс життя,
Йому хотілося водиці захопити.
Він вється, вється хоче він назад.
Бо по землі не суждено йому хому ходити.
А я згадаю Ковалевий сад
і ту старую темную креницю.
Як дивно всеж таки життя мина.
Враз повертає нас у спогади далекі.
Колись і я боровся за життя...
І бовтався у мокрій холоднечі.
Єднає різне бо одна мета.
Залишитись в живих і стати іншим.
Бо ми міняємось на обріїї буття
і щось міняється з середини між іншим.
Ми розумієм сенс життя ....життя.
Я відпускаю карася у воду...
Він радісно пливе туди де течія!
Бо не попадеться у пастку вже ніколи!!!

Життя! Навіщо? Я не знаю сину.
Ми повзає по світу мов жуки.
Не зупинитись нам ні на хвилину.
Шукаєм шлях не знаєм куди йти.

Мов саранча ми поспішаєм на поживу.
Мов дикий кінь ми скачемо в степи.
Мов ті жирафи бачимо вершину.
Коріння бачуть лиш одні кроти.

Ми в буревії дій, подій та вражень.
Крокуємо туди, де стоптані стежки.
Мій любий сину я не знаю нащо.
Та легше нам по стоптаному йти!

Шановне панство так буде не завжди.
Свята закінчаться прийде кінець-кінця.
І за діяння-злодіяння завші,
Прийдеться відповісти у стовпа.

Каміння знайдеться, тай люди теж знайдуться.
Прийдуть всі ті хто зла вам не бажав.
Кого труїли панським гнутом.
Хто під ярмом здоровячко поклав.

Орете ж нами ніби ми воли.
І різку-різко, Ви кидаєте на плечі.
Чиж ви забули, що ми всі брати?
Чому ми гірші, чим від нас Ви кращі?

А кров у жилах зовсім не така.
Ви нам весь вік постійно розпинали.
Що голуба, що не така як та,
Бач у плебея чорна, а у нас криштально-голуба!

Та вічно це тривати... "неможливо"
Кінець приходить завше повсякчас.
А я прийду на панову могилу.
Принесу квіти і зауду як ....

Горіли плечі від гнута кінного.
А в серці біль між нами пустота.
Я не забув всього того мирського.
Чим гордо наородзували нас.

Пани вмирають! Нові враз приходять!
І кров міняється ураз і назавжди.
Хто був нічим той стане богом!
Та Пане мій не роблять так боги.

11.11.2014р

ДАвай не киснути, без того мало часу.
Багато втрачено та більше не болить.
Можливостей багато вже погасло.
Та у запасі є ще не одна яскрава мить!

Тай час, ще є і сили нашкребуться.
Тай дух завзятий не підведе нас.
Давай хутчіш іскра ще не погасла.
Давай творити, щоб не забув нас час!

Давай уклинимось в історію суспільства.
Я знімлю фільм, а ти запишеш трек.
Ми переверним світ, або покладем на кліна.
Уклинимось в історію суспільства поперек!

Багато сказано та не доказано нічого.
Миттєостей погашших так давно.
Життя без промахів не варте геть нічого.
Іскра життя розпалена давно!

Давай творить допоки не погасло.
Я вірю в тебе труже мій.
Давай худчіш до поки не погасло.
Творити насміх люду тай на зло усім!