Іду світ за очі,
та натикаюсь на блокпост
між простором і мною.

А в хлопців —
дика алергія
на перестиглих диваків.

Якби знаття,
то не пішов би манівцями,
а вийшов би на путівець
всесвітньої любові.

— Сідайте, дядьку, —
кажуть хлопці. —
У нас ще є НЗ.
Для профілактики печалі...
Скуштуйте!
Залпом.
І до дна.

„Оце так втрапив! —
думаю собі. —
Та в мене все ж
підвищений імунітет
для зберігання неповторності”.

Тікаю геть.
А хлопці
мовчки
скидають
із плечей
тягар.

ВАРЕНИКИ

Він лізе у мою тарілку
просто руками,
їсть мої вареники,
а потім витирає пальці
об мій костюм
і тихо каже: “Мовчи, бо вб’ю!”

— Не звертайте уваги,—
говорить його дівчина,—
він контужений… у Кандагарі.

І я мовчу,
хоч хочеться у пику дати.
І не звертаю уваги.
Бо, й справді, ще приріже…

Подумаєш, костюм!
Я взагалі
уже давно
хотів новий купити.
Просто грошей не вистачало.
Усе йшло на вареники…

Але тепер — куплю.
Якщо хоч цілий місяць
буду без вареників.

Зате в порожню тарілку
ніхто не залізе.
Навіть контужений.

БЕЗСОННЯ
1.
О Боже мій!
Я все-таки люблю
цю жінку.

Вона від мене
крилася журбою.

Вона до мене
ближчою не стала.

Та я люблю її —
І очі, й губи, й груди…

Хоч самоту свою
ніколи не розвію
в ній.

2.
Розхристане моє багаття,
Самотність відчаю,
величчя безвість,
послухай лиш бо —
як зірки лунають!

Коли ж ти, жінко,
схаменешся в мене?!

Коли почуєш
той жорстокий гомін,
той дзвін набатний,
що, як сонце, гине
в моєму серці?

3.
Спи, кохана.
Нехай Господь сьогодні
тобі насниться.
і розгойдає в зоряній колисці.

А коли зійде ранок,
я знов тебе
до тиші
відпущу.

* * *
О ікебано!
Ти у театрі життя -
п'єса про вічність.

* * *
Падають в серпні
зорі у душу мою
в ніч на Успіння.

* * *
Ти - серце світів.
Ця оаза без тебе -
пустеля для сліз.

* * *
Випала знову
дальня дорога мені.
Плаче світанок.

* * *
Найближче до неба
дитина, що бачить
в калюжі його.

* * *
Падає листя,
ніби вогонь забуття.
В серці - пожежа.

* * *
Краплю спокути
ношу в своїм серці -
в морі любові.

* * *
Мав бути ще дощ!
Прокидаюсь вночі я -
світ снігом закляк.

* * *
Усмішка осені
завжди найдорожча.
З неї опала сльоза.

* * *
Не чую тебе
в океанії звуків,
відлуння моє.

* * *
Не відвикайте
від власних ілюзій.
Вони - ваша суть.

* * *
Загублять мене
між сонцем і зорями
нащадки мої.

* * *
Вже шлагбауми
зачинили нам ніч.
Гримлять поїзди.

* * *
Осколками слів
ми руйнуємо тишу -
відлуння душі.

* * *
Порожній цей сайт!
А на ньому колись я
залишив себе.

* * *
Знову падаєш
в зорі далеких пустель
незабудкою.

* * *
Тебе покладу я
на музику неба,
о муко моя!

* * *
Стільки ж сузір'їв,
як у небі нічному, -
лиш в твоїх очах.

* * *
Сталкери долі
шукають власні шляхи
в нетрях чужих надій.

* * *
Мене твої очі
колись покарають
вогнем забуття.

* * *
О павутинко!
Нащо летіти тобі
у невідомість?

* * *
Навіщо мені
пересторогами зір
знов утішатись?

* * *
Світлом своїх сердець
ми щомиті складаєм
нові словники.

Зів'ялі квіти
на покинутій клумбі
сумують про час.

* * *
Дві берізки
до п'ятого поверху
вже дотягнулись.

* * *
О скільки разів
я тікав від кохання!
Але не утік...

* * *
Жодної втіхи -
осінь майже настала.
Сплю між зірками.

* * *
Чи є місцина,
де можна сховати
усі мої сни?

* * *
Осінь приходить
ятрити наші рани
скальпелем дощу.