Веслує літо у затишну гавань,
Жбурляє Персеїдами у степ,
І вже вуста калинові ятряні,
Вирує осені п'янкий букет.
І приторкнеться припізнілий промінь
Смичком жаги до білих струн беріз.
Вальсує осінь, огортає спомин...
О, сяйна охро, смуток й парадиз,
Твоїх очей спокусливі тенета,
Твоя ошатність і німа печаль...
Кленовим листям сиплються сонети,
Вальсує осінь...у сріблясту даль.

Мовчи та диш...бо тиша голосиста,
Гучніша за промовисті слова.
Німує сонно гладь озерна склиста,
Тамує голос стоншений кришталь.
Мовчазні дні...у тиші невимовність,
Незрадна даль незримих берегів,
Безбурна синь, і криється вагомість
У безголоссі стоголосих днів.

Яка мелодія душі!
Свінули зорі вечорові,
А у Великому Ковші
Сім пломенистих свіч любові.
Як вимережив час літа
Пругами невимовних істин,
Палаючі твої вуста...
О, найчарівніша Каллісто!
А може Колісниця, Віз...
Дух наших пращурів ширяє.
Космічний безмір - парадіз,
Романтика округ печалі...
І задивлюсь на цю красу,
Ущухнуть всі життєві бурі,
Поверне Віз лицем в росу
Світання...полиски лазурі...

Лунарний блік нависнув повновидо,
Даруючи осяяність землі.
Розцвічення нічного колориту,
Соната світла у німій пітьмі.

Гігантський блік, припливи і відпливи...
У лабіринтах снів чи наяву,
Падінь і злетів диво-переливи,
Захоплені у хвилю вогняну.

У таїні невидимій для ока,
У кратерах запилених сторіч,
Заховане незвідане, глибоке,
Занурене у бірюзову ніч...

Укритий бік - містична невимовність,
Загравна даль, позаземне життя,
Не наша...селенітова свідомість.
Надсадо серця, коло вороття.

Як обнадієно торкався білий цвіт
Долоні вітру теплої, ціпкої.
Яким захопливим здавався цілий світ,
Якою дихав незбагненною любов’ю.

Джмелина скрипка грала п’єси весняні,
Аж пелюстки морелей вальсували…
Маленькі сонця у кульбабах ожили,
Метелики влаштовували ралі.

У перманентності душі – цвітіння мить,
У миті нескінченність зорецвіту.
Мій щирий вітре, дай наснаги срібну нить,
І не зневіритися б, не заскніти...


травень, 2017 р.

Сліпучий усміх сонця…сон п'янкий…
Такий бажаний, ніжно-променистий.
І ластовинням сипались квітки,
Торкалася весна пером барвистим.
Зазеленілась мріями трава,
Замаювала зазелень діброви,
Мережками конвалій розцвіла…
Моя веснянко! Пісне світанкова!
В обіймах рясноцвітих, гомінких
Замружилась, здитиніла, принишкла.
У водограї промінців ясних,
У сяйві неосяжної усмішки…

Увись злітають вихором слова
Несказані…леткі та білокрилі.
О, як жагуче зеленить весна,
Гойдаються кульбаб розлогі брилі.
Скрипливе колесо…і знову, знов…
Вже повертаються мої лелеки,
Як повертається нев’януча любов,
Як розквітають сакури далекі.

2017 р.

Фантомний біль тих відчуттів німих,
Увібраний коралами калини.
А снігу...снігу стільки...зверху стріх.
І сірі дні, мов ночі - горобині.
Крізь перемерзлі сльози...крижані,
Паралізовану вогнем  надію,
Я бачила весняники рясні.
А вітер свище, лютий вітер виє...
Тримайтесь любі...на тремкій дузі,
Нехай калина зігріває душу
В такій гіркій, непроханій війні.
ВеснЯники цвітуть! Геть люту стужу!

2017 р.

Сей танець на розпечених вуглинах…
На вістрі скелі, де розхристані вітри,
У сніжнім вихорі чуттєвої лавини,
У сизих сутінках німої самоти.
Заломистий, доволі експресивний,
Летучим лезом розсікає срібну вись,
Овіяний ефіром легкоплинним,
У граціозності своїй...неначе рись.
Сей танець на межі широт екстріму,
Затерплі пальці опираються снігам…
У ньому – сила течії Гольфстріму,
І слів несказаних…огранений кристал…

Коли осіннім розчерком пера
Багрянець розтікається по кленах,
Згадай весну…нехай Твоя жура
Розвіється, зав’яжеться зеленим.

Коли стікають нудно перли сліз
Прозорими і сизими дощами,
Коли думки летять ген, під укіс,
Згадай очей весняних криптограми…

Згадай п’янкі черемхові зірки,
Коралові уста рясних тюльпанів,
Гірський кришталь бентежної ріки,
Квітчасті німби, плетені вітрами.

Коли мережать пензлем сніговим
Хурделиці на склі...морозять рану.
Згадай пташиних ранків передзвін
У солов’їнім тремоло…сопрано…

Коли примхливий, в’їдливий мороз
Глибоко проникає в Твою душу…
Згадай, згадай…тепло ранкових рос,
Вдихни життя у зледенілу мушлю.

листопад, 2016 р.

Чи монотонно йти собі по колу,
І вигоряти гнітом в каганці?
А чи стрілою…хряснути додолу,
З розбитим глеком віри у руці?
Чи полетіти ввись…де стільки світла!?
Фотонні мрії крізь шпарини снів…
Кометою нестися по орбіті,
Навколо сонця в тиші голосів.
З туманом у опаловій задумі,
З ядром льодистим…помовчати…і
Пізнати істину у тому тлумі
Німих піщинок грішної землі.

жовтень, 2016 р.

За межі слів, за грані відчуття...
Туди, де замовкають звуки буднів,
Де струни серця прагнуть каяття,
Вібрують жваво голосним відлунням,
Де мальви кольористі у садках
Ласкаво плещуть срібною росою...
А трави…буйні трави у лісах
Гойдаються... і дихають тобою.
За межі невідомих островів,
Устелених лілеями п'янкими,
За межі часу...де немає днів,
Лиш наші зорі жнуть імлу очима!..

2016 р.

Вже одцвітає літо барвнокриле,
Листаті вільхи гублять юнь свою,
Жовтогаряче полум'я застигло
Жоржинами в осінньому раю.

Засмаглі трави, пещені вітрами,
Махрові вії пишних айстр
Затріпотіли маревом, в нестямі:
-Що ж буде, як не стане нас?..

2016 р.

А може...місячні доріжки поміж трав...
Чи неприступна зверхність Гімалаїв..?
І час фотоальбом схвильовано гортав,
Мережилось минуле в пекторалі.

А може...ружі, горобинові вогні
На небі блискавками розпластались...
У яснім спалаху наднової зорі
Вбачала я сліпучу первозданність.

А може...може... защемить моя душа,
Стріпнеться, наче зорелітна птаха,
І зачерпну снаги з Небесного Ковша,
З органних фуг, токат, ноктюрнів Баха.

2016 р.

Збезсиліло заслав густий туман довкіл,
Мокрісінька трава ввібрала просинь...
Переділив кришталь сльози журу навпіл,
І зірочник стуливсь у безголоссі.
Та кожна темна ніч завершується днем,
Після стрімких падінь надходять злети.
І арка райдуги - це сонячний тунель
У задзеркалля мрійності поета.

2016

Розсипались думки волошками у травах,
Спросоння рута-м'ята серцю бубонить
Про піднебесний галактично-мрійний замок,
Про тонкорунну надгігантову блакить,
Про росяну журбу, що накрапає з листя,
Орошуючи рвані рани на стеблі.
А маки...в'юняться кораловим намистом,
Вогнями блимають у вранішній імлі.
У пряного зела магічно-томні ноти...
Вдихнула свіжість...і зайнявся літній день.
Поводирі сліпих ілюзій...зорельоти.
О, скільки тут витає тайних одкровень...

2016 р.

Зачеркаю сю думку солодко-гірку,
Зачеканю лик бронзи до блиску,
І припну до листка біль...печаль говірку,
І народиться  слово в любистку.
Зачерпну вдих ванільний твоїх орхідей,
І розсиплю журу за вітрами.
Так тужливо щебече в садку соловей...
Не вдивляйся...ті очі - цунамі,
Що потоплять у вирі смарагдових мрій,
Що підіймуть  до зір мерехтливих.
І влаштують у душах незримий двобій
Почуттів тонкострунно-грайливих...
Зачеркаю сю думку...за давніх-давен,
Із майбутніх вітрів коловерті...
Щоб не чути  зрадливого звуку сирен,
Розчинюся  у місячній чверті...

2016 р.

Здіймає вітер  віхолу... весняного цвітіння,
Занурюючись у тюльпановий муслін.
А білої черемхи квіт п'янить аж до зомління,
До памороки...усуваючи той сплін...
Той терпкий біль...зацвілий морок, ночі гостре лезо,
Заглиблене у срібну паморозь душі.
Дарує ранок сонячно-кульбабову імпрезу,
Вдихає небо прану в сонячні дощі...

А ми в ілюзіях літаємо...всліпу...
Шукаєм папороті цвіт посеред ночі
І...ген...емоції набрали висоту,
Зашерхлі губи вітер перемін лоскоче.
А магія весни вирує, шелестить,
Спокусливо струмує в полисках муару,
Вихоплює з клубочка Аріадни нить,
Аби дістатися невіданих Стожарів.
І квітом білим усміхаються уста,
І заціловує гілля весняний промінь,
І меркне в тім раю життєва суєта,
Зриває теплий вітер пелюстковий спомин...

А первоцвіт буяє в соннім різнотрав'ї,
Такий спокусливий, п'янко-медовий шарм...
Милується в люстерко неба різнобарв'ям,
Неначе німфа пелюсткова, снить вітрам.
І відмикається весна ключами феї...
Спадає долі первоцвітом запашним,
Зародження краси...неначе Боттічеллі
Торкався барвів світу пензлем чарівним.
А може мила Флора по землі ступає
Міфічними слідами...квітне доокіл...
О, тії зорі в травах, як на небокраї,
Підказують Амуру пристрасті приціл.

У весняному вітровінні легкокрилість,
Там воля...і хурделиці кульбаб...
І невагомості хмарин ефірна плинність,
Відсутність раболіпних серенад.
Там горді вітроногі коні-блискавиці
Розкуті, вільнодумні...мчать без пут.
Туди жовто-блакитні просяться синиці,
Паріння в осолоді...вітри дмуть...

2016 р.

Ті журні звуки скрипки Паганіні...
То плакали, то сипали дощем,
Усотувались в душу...по краплині...
Вичавлювали звідти гострий щем.
А далі...у солодкому зомлінні,
Палали свічі зорями журби,
Співало небо соло провидіння,
І дарувало вічності скарби.
Стогнали струни...пломенів маестро,
І завмирала фібрами душа,
Сполохана етеровим оркестром.
Чи є в безкрайній музиці межа?..

Метелики злітають в одночассі,
Колують пишнобарвним конфеті...
О, скільки їх, кружляючих у вальсі,
Покраплених, пістрявих...у житті...
А скільки їх, влітають у кватирки,
Нараз відкритої космо-душі,
І проникають у осяйність зірки,
Відлунням досягаючи віршів...
Тріпочуть крильцями у зоні світла,
Хитають вітром порухи думок.
Яка неперевершена палітра!
Політ увись крізь морок...до зірок!
Метелики снують у суголоссі!
Знімаючи нектар тичинок-слів,
Влітаючи у мислі безголосі,
Заманюють нас безліччю світів.
Мені хоча б на мить у їхні мандри
Й не перетнуть екліптику душі,
Учути тихий звук - Псіхеї мантри...
Як Данаїди, путь свою вершить.

07.03.2016

А я замарена у поволоці дум,
Засліплена лиснючим перламутром
Холодних ранків...мерехтливо тліє сум
На випрілій траві під білим хутром...  

А я залюблена у неокраю синь,
У весняні тонкоголосі трелі,
У тополину тонкострунну височінь
І медоцвітні пахощі морелі.  

Думки полинули у просинь мовчазну,
Замлілу в сонцебризній позолоті.
Ще мить...примружилась душа землі...зі сну...
Вівальді...у барвінковім акорді...

2016 р.

Похмуро...день зажмурив ясні очі,
Блазнюють рими, гусінь аркуш точить.
Світліє...сонце плескає в долоні,
І муза моститься на злотім троні,
А вечір...струни мрій перебирає.
Яка ж мелодія душі безкрая...
О, вже світанок - дань бесонній ночі.
І плинуть сни ятряні та пророчі.

Здавалося...перепливу іще Ла-Манш,
Та дужа течія спинила буйним шквалом.
Гадала...ще візьму заобрійний реванш,
Та налякало ціанеї* гостре жало...
А білі скелі заслонили вітру лет,
Заслали крейдою смарагдові верхів'я.
Дістала шпат ісландський** - компас-амулет,
Вночі - полярну зірку віднайшла в сузір'ї.
Ла-Манш - зрадливий та підступний, наче змій.
Подекуди вразливий, як мала дитина.
У таїнах западин - часу глибочінь...
От-от...мені би доплисти до середини.
Ні, не корюсь...Німий, холодний Альбіон
У синій поволоці...Задрімали хвилі...
Мерщій пливу...пливу! Вода без перепон...
О, замок! Наче Корнет?!***Здійснювалась мрія!!!
2016 р.

В тонкому прядиві сніжинок
Зимовий вечір заблукав.
Сторуким лезом павутинок
Шкребе по склі морозу шал.
Алхімік-місяць у задумі
Зі снігу видобув алмаз...
В моїм забіленому сумі
Біліють рими білих фраз...
А у мереживних сорочках
Заснули зморені сади.
У кришталеві сни струмочків -
Наплинуть віддзвони весни...

2016 р.

Хто ти? Моя навіяна омано,
Ілюзія чи подорож в астрал?
Моя солодка мить, ясна нірвано,
Начинений промінням серця шал...
Сезон дощів у різнотрав'ї джунглів,
Квіт лотоса у вічності буття,
Засніжена вершина Джомолунгми,
Плин часу до зірок без вороття...
Хто я? Піщинка в океані слова,
Замріяна пташина край вікна,
Трояндова соната...пелюсткова,
Коктейль снаги з ігристого вина.
Хто ми? Протуберанці спраглі істин,
Чи пілігрими на витках часів?
Чи ті, що манівцями...поза містом,
Щоб уникати шуму...голосів..?
Ми тут, ми є, ми прагнемо свободи,
Ми хочем бризу музи у віршах,
А ще - благоприємної погоди,
У небосинь на повних парусах.

2016 р.

Мільйони зоряних очей
Вп'ялись у душу...обпіка.
Нестерпним холодом ночей
Мороз наповнює бокал.
Згадаймо тих, хто в бліндажах,
Хто там, де "Гради" гуркотять,
Хто маневрує поміж плах,
Хто не відступить ні на п'ядь.
У затишку своїх родин
Святкуєм...ласощі...тепло...
Глінтвейн...палахкотить камін.
А там - війни брудне чоло...
А там - день губиться в боях,
Іскрять розпечені сніги...
Ми, хлопці, молимось за Вас!
І за завершення війни!

2016 р.

В озерній купелі розкошували зорі,
Пірнаючи, заманюючи вглиб...
А місяць, ясним паничем у видноколі
Гуляв поважно...повновидий лик...
У сяйві ночі...золотому дивогляді,
Зобачила я жінку чарівну.
Обвив зелені кучері вінок смарагдів.
Вона була подібна на весну...
І гармонійно колисалася на хвилях,
Здіймала руки, мов злітала ввись.
Ой леле! Раптом я зненацька оніміла...
Бо замість ніг, торкався хвилі - хвіст...
Та се русалка!..Блискавично осяйнуло,
В зачудуванні місяць підморгнув.
Я може сплю?..Та свіжим вітерцем задуло,
І очерет обличчя черконув.
Душа відчула щось незмірне, надприродне...
Прекрасна німфа, щиро сміючись,
Раптово плюснула лином у плесо водне.
Дісталась суші... ніби граючись,
Стягнула хвіст майстерно...мов з ноги панчоху,
Постала грацією на піску...
І нумо зводити курінь із ряски й моху,
Вплітаючи у днище, осоку.
Підбіг до неї з лісу, легінь синьоокий,
Почав квітчати маками сліди,
І сипав пелюстки, за кожним ніжним кроком.
А потім танець...арфа...світ жаги...
Чи то лиш мить минула, чи доба...година?
Згубився час у шелесті трави.
Та раптом сон підкрався...блиск аквамарина...
І я лечу, несуть мене вітри.
Прокинулась,  а диво-озера немає...
За шибкою народжується день.
А де ж русалка...легінь, марево у сяйві?..
Де арфи звук...чаруючих пісень?
Все кануло кудись, злетіло в інший вимір,
Лишаючи хмаринку відчуттів...
Стираючи з листів крилатих, стиглі рими,
Я слухала русалчин дивний спів...
Накинула на плечі шаль, і бігла...бігла...
У світанковий...в'їдливий туман.
Та біля озера нікого не зустріла,
На місці куреня знайшла жупан.
Неподалік, в траві - зів'ялих маків шелест,
А на піску вилискував смарагд...
Чи ж то був сон, мара?..
Пташиний лемент: "Тобі наснився щастя зорепад!"

Прилинь, прилинь у віхолі сріблястій,
І у полоні круговерті зацілуй...
Танком сузір'їв, маревом зірчастим
Сонет кохання на зіницях закарбуй.  

Лети, лети у мандри неокраї,
Міжгалактичні далі...крізь захмарні сни.
Сипни з небес кришталь думок яскравий...
Зігрій...вчаруй...наснаж у гаморі зими...  

Стели, стели перлистих днів надії,
Розвіюючи вільним подихом пітьму...
Сплети, сплети мереживо у мрії,
Що ясно мерехтять сніжинками в танку.

2015 р.

Розшукаю ці крила з пір'їнами слів,
Що літають високо-високо...
І позву славну музу з далеких світів,
Де життя - лабіринт...стиль бароко...

Зазирну крадькома в задзеркалля душі,
А у ньому тужба малослівна...
І сіріє світанок...Евтерпа спішить,
Наче зоряно-сніжна царівна.

2015 р.

Виток століть...і бачу пектораль,
На витонченій шиї у скіф'янки.
Орнаментом покриті віхи...даль...
Та постать степової полонянки.
Вона так само бігала у дощ,
Кохала, зазираючи в люстерця,
Росою умивалася із рож,
І краяла комусь шматочки серця.
А одяг сипавсь золотом століть,
І сердолік виблискував на сонці.
Що ж пектораль оця в собі таїть?..
Про се лиш знають грифи-охоронці.
А може славний древній Геродот,
Що бачив риси гордої скіф'янки?
Рипить історії коловорот...
В торевтиці античності: чеканка...
Вино із амфор тягнеться, як нить.
На глеках з бронзи видно візерунки...
Принцесо скіфів, кров твоя бурлить
У древнім роді...Сяють обладунки.

2015 р.

Щось є запаморочливим
У шелесті листків...
І лезом не обточеним
Проймає вітер ціль...
Злітає осінь хмаркою
У світанкову млу,
І вистраждане, чаркою
Вливається у сум...
Чомусь не припиняються
Баталії, бої...
А клени зневіряються
У завтрашньому дні...
Так хочеться розвіятись
Мелодією снів...
Надіятись...надіятись...
І не забракло б слів...

2015 р.

Заглянь в цей світ...де дикі маки квітнуть...
Де в плавнім ритмі вже не можна вальсувать.
Там стільки сонця...лиш би не осліпнуть.
Чи тайну світла прагнеш ти впізнать?
Там розмаїття кольорів гарячих...
І розлетілись в дрізки зайчики-вогні,
Колібрі п'ють нектар в садах висячих...
Скажи: "Ти бачиш сю ілюзію, чи ні?"
Там павичі барвисті чинно бродять,
А квіти...квіти...у мозаїці ясній,
Чарує очі дивна осолода,
Ти певне думаєш, що я фарбую сни?..
О, якби я хотіла малювати
Поверху темних кольорів сього буття...
Із орхідей нектаром приправляти
Весь брудно-журний тон туманностей життя.
Замалювала б всю жорстокість світу
У веселково-бурштинові кольори...
Лантани, гіацінти - вічне літо...
Заглянь в цей світ ілюзій...барв і сонця гри....

2015 р.

О, сонна осене, в полоні падолисту
Сумуєш, сниш жаринками...дощем...
Втішаюся рясно-калиновим намистом,
Брунатне плетиво - мінорний щем.
У антуражі магії твого прощання,
Квітую орхідеєю за шклом.
І паморозь вкрива осіннії ридання...
Та ще любов зігріє літеплом..

А місяць споглядав на зоряну печаль,
Присвячуючи зорецвітам оду.
І сипався з небес, подрібнений кришталь,
Заславши срібним сяйвом в ріках воду.
А місяць споглядав...і снилися гаї,
Шовкові трави в росяних обіймах...
І зорі забували всі пісні сумні,
Кружляли в темнім небі гармонійно.
А місяць золотий пророкував
Новий виток, новітні горизонти...
У ряснозорих душах прихистку шукав.
Перебирала ніч п'янкі акорди...

2015 р.

Куди бурлиш, ріко?...Завжди така?
Клекочеш почуттями невгамовно...
Змінившись на сліпого бурлака,
Заторкуєш каміння...карколомно.
У мушель відшліфовуєш снагу,
І губишся у водоростях синіх.
У ночі відбираєш сон, нудьгу.
Кипить стрімка вода у часоплині.
Кричу я навздогін:"Ріко, спинись!
Бо заблукаєш у тенетах вітру"...
Відповідає хвиля: "Не журись!
Я річковою квіткою розквітну"...

2015 р.

Осінь ставить автограф
На усміхнених гілках калини.
Сонце - стильний фотограф...
Зазнімковані сни журавлинні.
І шпаки залітають
У обійми кленових фантазій...
На алеях вітають,
Припорошених золотом в'язів.
Всі готові до балу,
До осінньо-хмільних поцілунків.
Золотисті опали
Мерехтять серед тисяч дарунків.

Поривчасто звиваються акорди,
Нестямно крають серденько моє...
У безладі заховані білборди,
Що рекламують щастя праліне.  

Античні фрески збуджують уяву,
Суцільний хаос душу розпина...
І я шукаю зіроньку яскраву,
Котра б мене серед пітьми вела.  

А мрії все нашіптують зрадливо
Про водограй майбутніх перемін,
Про жадану серед пустелі зливу.
Кружляють ельфи в пошуках жоржин...

2015 р.

Осінні дні летять наче Жар-Птиці,
Милують ніжним подмухом тепла,
А падолист у посмішці іскриться,
Спаливши літній малахіт дотла.  

Приборкавши осінній сум реалій,
Пірнаючи у золотаву млу,
Торкнувшись горобинових регалій,
Я аплодую жовтому вогню...  

Осінні дні злітають листопадом,
Встеляючи рядки календаря.
А червінь полум'я пройшлася садом...
Зігрівши  спрагле серце  квіткаря.  

Осінні полум'яні горизонти,
Ви перетнули межі сприйняття...
І не сховатися від позолоти,
Як не сховатися від почуття...

Се почуття - енергія вулкану,
Гігантська хвиля, що із вітром гомонить...
Се неозорий шлях меридіану,
Який перетинає обрії століть.  

Се почуття - незвідане, бурхливе...
Лататтям білим огорнуло часоплин.
Гойдається на зоряних вітрилах,
Солодить душу...і гірчить...наче полин.  

Без крихти фальші, у моїх долонях...
Воно, мов Галатея, зліплене із мрій.
Се почуття засіло там...у скронях...
Керує надтональним світом двох стихій.

2015 р.

Народе мій, Твій шлях такий тернистий,
І Ти його долаєш крізь імлу.
Укотре здвигнув посох кам'янистий,
Укотре зводиш від орди стіну...

Народе мій, шляхетність Твого роду
Тебе звела з обідраних колін,
Ніхто не відбере Твою свободу,
Козацький дух знов б'є у віщий дзвін.

Народе мій, Твої стремління - зорі...
Знесилений...гірку долаєш путь.
Та вірю, що ці прагнення прозорі...
Тебе не зрадять і  не підведуть...

У тім ноктюрні: літня гавань для  душі,
Засмаглої стерні незібрані пожитки,  
Легенди місячних заграв... У спориші
Дзижчання цвіркунів злились з печаллю скрипки.
У тім ноктюрні: срібна віхола століть,
І мерехтить свіча крізь часовий серпанок...
Як хочеться душі горіти, а не тліть.
Шопенівські акорди...пахощі...рум'янок...
І божеволієш від зоряних очей,
Від рясноцвітих сподівань в обіймах ночі.
У тім ноктюрні: звуки ліри й сам Орфей...
Чарує нотне сальто слух, душу лоскоче.

Я промінцем торкнуся твоїх брів,
Твоїх очей у оксамитовій усмішці...
А потім вип'ю гамір  втомних днів,
Підправлю візерунки на лляній маніжці.  

Ти заговориш в сні про теплий дощ,
Про слізно-тихострунну місячну сонату.
А промінці світитимуть впродовж...
Леліючи на скронях відблиск зорепаду.  

Я  вітром дотулюсь до твоїх уст,
Жбурну пелюстки айстр в п'янкі обійми ночі...
Жоржиновим багаттям розгорюсь.
Серпневі сни мої розцвічені й пророчі...

2015 р.

Падіння зір - це епізоди мрій...
Це заворожуючі дотики реалій,
Харизматичний черк нічних подій,
Небесний тихохід сіяючих азалій.  

У шлейфі зорепадів плине ніч,
Загадую бажання, зіткані з ілюзій...
Серпневі струни, із небесних свіч,
Злітають маревом у зоресвітній смузі.  

Метеоритний дощ, в свічаді снів,
Відображається мелодією літа.
Персеїди - се тайна двох світів.
Реальний й ілюзорний блиск душі боліда...

2015 р.

Зоріє ніч за обрієм краси,
Що розчинилась в малахітах літа.
Моргає місяць блиском до роси,
До купелі царівни Афродіти...  

Співають німфи оди голосні,
Настурцію вплітаючи у коси,
Чи ж це наснилося у дивнім сні?..
Нічна мелодія...квіткові сльози...  

Харити бенкетують у садках,
Впиваючись трояндовим нектаром.
На  тих закоханих, хмільних устах
Час заблукав...розсипався стожаром.  

Зоріє ніч на роздоріжжі мрій,
Розплескуючи марево кохання.
Лише від стиглих трав не очманій
Та дочекайся Еос...мить світання.

2015 р.

І знову я вдивляюся у тінь...
Тінь заблукалих, сивих ранків у нагір'ях.
Тінь...зазираючи у височінь
Наднових зір, що спалахнули у сузір'ях.  

І знову шарудять німі рядки....
Впиваються шуліками у рвані рани.
І знов думки...непевні та хисткі,
Вином ігристим заливаються у чани.  

Шукаючи у просторах буття,
Гармонії душі, вібруючі акорди,
Я додаю у долі вишиття
Палітру літніх мрій. Знов подмух насолоди...

2015 р.

Бродило літо в скошеній траві,
Гули джмелині серенади...
Сріблили роси кучері землі,
Пірнала спека у левади...
Малиново-ожинові уста...
Квітчались гронами кохання...
В жасминових розплющених очах
Застигли радість і страждання....
О, літні дні! Із лепетом цикад...
Та млосним ароматом тиші...
Омана се...бо відгуки гармат
Затьмарили красу...Облиште...
Радіти сонячно-ясним словам...
І посміхатись...барвам літа.
Зітхає, зморений вогнем, туман...
Надія й розпач...серед жита...

2015 р.

У підсвідомості шукаю відчуття
Чогось тендітно-ніжного такого,
Що пізнавати можна все земне життя...
Занурюватись у блаженну втому...
Ковтати спрагло рими дотиком пера...
Черкати думку, точеним кресалом,
І випромінювать енергію добра...
Черпаючи у сонця свіжий спалах...

2015 р.

Відшліфувала, огранила почуття.
Наповнила сюжетом колоритним...
Спалила, знищила лахміття та сміття,
Проникла в душу світлом непомітним...  

Молочним шляхом простелила небозвід,
Що даленіє у твоїх зіницях...
Ковток води  джерельної...спекотний лід...
Шукаю клаптик літа у суницях...  

О, літні барви...що шаліють від грози...
Виблискують коштовним хризопразом.
Милуюсь краплями квіткової роси,
Що заколисана пташиним джазом...  

До серця пригорнула сонця вишиття,
Що  золотіє в мовчазних пейзажах.
Небачене, нечуване те відчуття...
У скронях...звуки мрій..."Адажіо"...

2015 р.

Я пересію крізь жагу кохання, слово...
Воно зімліє, зашаріє, защемить.
Розчахнеться у ніжних кучерях бузкових...
Гарячим гейзером натхненно забурлить.  

Я пересію крізь жагу кохання, думку...
Вона проникне у зіниці тих світів,
Де пахнуть ночі п'янким,  незабутнім трунком,
І де...гойдають мрії...крилами вітрів...

Я пересію крізь жагу кохання, душу...
Вона застогне, заніміє, заболить...
Раптом...сховається у тонкостінну мушлю...
Яку так легко лезом слова просвердлить...

2015

Я - теплий  промінь, що торкається снаги...
Твоїх очей у круговерті долі...
В охровий колір зафарбую лист жаги...
І заіскрю натхненням...мимоволі.  

Я - тихий вітер, що пестливо шарудить...
Марудить...обпікає гострим шквалом
Твої хисткі думки, надію...І щемить...
Щемить у серці...та бринить з запалом.  

Сон...дивний сон....у верболозах квітне ніч,
Спалахують жовтогарячі зорі.
Серпанком ніжності тулюсь до рідних пліч....
Ці миті...в Канта ...справжнє "апріорі".

2015 р.

Коли рядки лягають на папір...
Се вже не розум так бентежно промовляє,
У підсвідомості леткий ефір
Натхненням...шаленіє...в душу просякає.
І ти у дивній Чудо-стороні...
Мов дика блискавка черкаєш вгнутий промінь.
І рими мчать на білому коні,
Наздоганяючи грімниці грізний гомін.
А зорі...пломеніють крізь туман,
Просвічуючи сутінки, думок вразливих...
Сей стан такий подібний на обман,
Ілюзію...Та ні...це танець муз грайливих!
2015 р.

Вслухаюсь у весняний передзвін,
Вслухаюсь у душі твоєї звуки...
Квітує пурпуровий бальзамін,
Плекає в наших снах солодкі муки...

Вдивляюсь у вечірній небозвід,
Вдивляюсь у зіниць твоїх зірниці,
Що спалахнули і лишили слід...
В думках - солодкий присмак медуниці...

І скільки трав уквітчують снагу...
То стеляться колючою жагою...
І вже не знаю, в сні чи наяву,
Біжу шовковим килимом з тобою...

Торкаюсь прохолоди босоніж,
Торкаюсь уст, замріяних конвалій...
Шукаю той незвіданий рубіж,
Що відділяє щастя від реалій...

2015 р.

Торкалась чорно-білих клавіш...
і в твоєму серці...
Відроджувавсь романс кохання  тих століть.
Злітала шаль...
я бачила в чарівному люстерці
Відкриті плечі в миготінні сотні свіч...  

Твій погляд і тоді...
манив у відблисках кришталю...
І мліла від вечірніх трелей солов'їв...
А той романс кружляв...
та розбивав серця без жалю,
І дихав пряним хмелем задзеркальний спів.  

У пристрасних обіймах...
українського романсу...
В  акордах передзвонів  волошкових снів,
На ніжних крилах вічності...
серцевого альянсу...
Ми линемо у задзеркалля голосів.

2015 р.

Зіграй на скрипці соло в піруеті,
Створи для мене музику без слів...
Затримайся  у весняному злеті
Пташиних неосяжних голосів.
І нашепчи конваліям про мушлі,
В яких захована струна душі.
І не забудь про ті хвилини...звучні...
І не забудь про долі віражі...
Зіграй мелодію весни зізнання,
Вдихни у мене трунок стиглих трав...
Нехай наша мелодія кохання
Пливе у вічність безліччю заграв...

2015 р.

У нетрях світлових зароджувався сон...
Я бачила, гаптовану...в хмаринах
Хвилю фантазії...І зорі в унісон
Сіяли вічністю в аквамаринах...  

Я заблукала серед безлічі світів,
Мене гойдали ранки веснянії...
Евтерпа з флейтою здіймала шлейф вітрів,
Мчали назустріч коні вогнянії...  

І я у вихорі космічних міражів...
Пульсую з Всесвітом в душі синхронно...
У пошуках абстрактних теплих типажів,
Блукаю...мчу...І так головоломно...

2015

Я повертаюсь думкою у простори буття,
Торкаючись весняних первоцвітів...
Без тебе...там немає плину часу сприйняття,
Без тебе...там відсутні барви квітів...  

Там тіні стеляться в підніжжях сіро-сонних гір...
І не дзюрчать струмочки мерехтливі...
Без тебе...я втрачаю в світлі фотопічний зір,
Без тебе...у палітрі...чорно-білий....    

Я повертаюсь.... щоб вдихнути серцем аромат
Весняних пролісків, суцвіть конвалій...
Я повертаюсь в різнобарвний, світлий зоресад,
Що є таким далеким від реалій...

2015

Весна торкнулась кожної клітини,
Молекули...всіх складових буття...
В усмішці первоцвітів, мов перлини
Відблискують миттєвості життя.

Удосталь наковтатися б повітря
Та пахощів квітневої роси...
Відчути подих свіжості на вістрі
Весняних спраглих дотиків грози...

Наслухатись переспівів світанків,
Розсипатись смарагдами в траві...
І прокидатись у обіймах ранків...
Весна встелила обрії земні.

15.03.2015

Ожиновим кущем твоє кохання ранить.
Та й кислувато-терпким присмаком п'янить...
Смарагдовим плющем чіпляється...та вабить.
Зоріє відблиском трояндових суцвіть...  

Збираю похапцем, розсипані з корзини...
Зім'яті ягоди, що смакували нам.
Зриваю з уст твоїх крихкі слова-ожини,
Й кидаю в круговерть весняно-літніх гам...  

Я з них створю мелодію того кохання,
Що ще жевріє там...в окрайках протиріч...
Вони не знатимуть палючого страждання.
Вони лунатимуть принадно навсібіч.  

Я з них створю симфонію душі в розмаї...
В червонобарвних променях гарячих зір...
І вірю, що тоді на нашім небокраї
Розсіється холодна мряка недовір...

04.03.2015

Ти там, за обріями сутінку й світанку,
За перехрестями, омріяних  світів...
Біжу стежиною, що губиться в рум'янку,
Духмяно-терпких травах швидкоплинних днів...
Ти там, у кольорових гамах Тиціана...
Посеред маків, хризантем, лілей Моне...
Пірнаю в серцевину туги океану,
Що хвилями розбурхує життя земне...
Ти там, посеред світочів нічних туманів ...
В брунатних кучерях ще сонної верби...
Блукаю думкою слідами караванів
Надій, ілюзій...та випрошую снаги.

Де взяти силу вогняну?
Де взяти іскру в згарищі надії?
Яку черкнути ще струну,
Щоб зупинити вітряні  стихії?
Як втриматися на плаву?
Не потопитись в вирі дорікання...
Як зберегти сю булаву,
Що дарувала душам сподівання?
Як зачерпнути у хмарин
Усю красу паріння білокрилу,
Вітати журавлиний клин,
Верхівки гір торкати метушливо?..

2015

Ти завантажував в мою свідомість почуття,
Що викликали збурення лептонів...
Метеоритом пронизав розмірене життя,
Шукаючи...мов Гіггз своїх бозонів...
Причаювався в тих...несмілих поступах думок,
Вичікуючи сил, вітрів попутних...
Не обіцяв осяйний шлях, з палаючих зірок,
Не думав дарувать вогнів салютних...
Але таким теплом...обігрівав моє єство,
Створивши свою "Місячну сонату"...
Що ті акорди...промовляли справжнім торжеством,
Плелись в душі, мов лози винограду...
Ти дав прискорення в колайдері...тим відчуттям,
Активізуючи потік адронів.
І обіймались кварки, антикварки...з сум'яттям,
Нехтуючи законами нейронів...
29.01.2015

Ти віддаляєшся від зоряних сонат...
А може... світло освітило  райдужні куточки?
Засліплюючи щастям більш, ніж сто карат,
Ти роздробляв душевні брили на крихкі шматочки.  

Я віддаляюся від зоряних сонат...
А може...розімліла під палючим сяйвом серця?
Знесилена багаттям пристрасті, стократ...
Гасила полум'я жоржинами краси, з відерця...  

Все ж віддаляючись...ти ближчав з кожним днем,
Тулився тихим вітром до весняних анемонів,
Кружляв в пустелі слова, жаданим дощем...
І визволяв, блукаючі думки, з тенет шаблонів...  

Ти знову тут... на віддалі зіниць жаги...
Ти знову поруч... в сонячних розпечених обіймах...
Солодким медом, зібраним з долонь снаги,
Ти розтікаєшся...Твій промінь зачепивсь на віях...

Гойдався вечір у кленовім гамаку,
Розповідаючи історії правдиві...  
Кружляли зорі у вечірньому танку,
Скрипіли сосни, споглядаючи на диво.
А поруч вільхи, у посріблених манто...
Поопускали діамантові сережки...
І забриніла хуга чистим контральто,
Й затанцювали румбу сніжнії мережки.
А вечір колисався, мов мале дитя...
Заполонила ліс феєрія зимова.
Але у всіх дерев складалось відчуття,
Що то весни луна вечірняя розмова....

Розхитується зоряна печаль
Акордами мелодії світанку...
І землю ще прикрила сіра шаль...
Поверх тунік ранкового серпанку...
Світає...і у обріях думок,
Безсонням діб відлунюють зіниці...
І світ заплутаний в тугий клубок,
Не розмотаєш...та й потрібні спиці...
І душу огортає мідний щем,
За втрачений наш цвіт, що не розквітне...
Стікають сльози...крижаним дощем,
І панциром морозять млу досвітню...
Безсонням віддзеркалюють зірки,
Тужливість...у надраннім передзвоні.
Шепочуться розчулені рядки:
"Вони вже Ангели!.." Біль рине в скроні...
Вони нас захищають в небесах...
Вони - величні!.. Вічність обіймають...
До рідних приходитимуть у снах...
І крила над Вкраїною здіймають!
Бійці загинули за рідний дім,
За те, щоб ми жили під вільним стягом...
За те, щоб канонади гучний грім
Затихнув над калиновим китягом.

Я одержима не лише тобою, любий...
В залежність до поезії потрапила сповна.
О, тая пристрасть жаром обпікає губи,
П'янить словами...і втрачаєш розум без вина...
У одержимості свої закони, милий...
Вона не відпускає, а виснажливо знобить,
Вона неначе ясний голуб сизокрилий...
Злітає... ти летиш-летиш... віршована блакить...
І вже... не відчуваєш часових відміток,
Не орієнтуєшся у реаліях буття.
І викладаєш ту мозаїку з крихіток...
Так...ніби поза нею, не існує там... життя...
Саме тоді...у крайніх...дальніх горизонтах,
Втрачає сенс тривимірна Декартова модель...
І губиться душа у створених експромтах...
І потрапляють мислеформи в іншу паралель...
Я  одержима...різнобарвними рядками...
Я одержима...й блиском твоїх внутрішніх вогнів.
Я одержима обома...стою  між вами...
Поезія!..І Ти!..Відлуння двох складних світів.
31.01.2015

Залоскотали ніздрі пахощі весни,
Жагучим поцілунком мряка доторкнулась.
Ще зовсім трішечки...розплачуться сніги...
Бо кришталево-срібна крига розчахнулась.
В бурульок нежить...тихо шибками стіка,
А іній вже не той...не прорікає ніжність...
Недовго ще...і від весни зима втіка...
Пташиний щебіт сколихне ранкову свіжість.
Ще зовсім трішечки...розстелиться смарагд,
Даруючи очам, звабливу насолоду,
І заспівають трави "Сонячний віват!"...
Випрошуючи в вітру, легку прохолоду.
Проте...не тішать душу тії відчуття,
Бо ангели війни витають над землею.
В передвеснянім небокраї сум'яття...
Розхитана реальність давить п'ятірнею...
Так хочеться, щоби весняний передзвін
Вщент заглушив гнітючі звуки канонади.
Бо в ціннику життів людських, немає цін...
Там... з Божих іскор ...переплетені шаради.
Там... закарбовані миттєвості весни,
Там... таємниці серця вписані "яскраво",
Там... не зазначені хурделиці війни...
Там... проліски заквітчують душі заграви.
Хай канонади гул розчиниться в снігах...
Стечуть з струмками розпач та війни ридання.
Зігріймо разом, в наших щирих молитвах,
Всіх тих, хто переніс... пекучий біль страждання.

23.01.2015

Хотіла розігнути в райдуги дугу,
Щоб більше люду нею милувалось...
Хотіла загорнуть свою тугу
Барвистим літом... та перестаралась...
Хотіла моросити сонячним дощем,
Щоб тішилися квіти на узліссі.
Хотіла приглушити тихий щем,
Що осідав у мисленій завісі.
Та віхи долі, вишиті давно...
На небі, симетричним візерунком...
І ти не вип'єш десь...чуже вино,
І не примножиш щастя...поцілунком.
І не зіграєш на чужій струні...
Мелодію, котра була твоєю.
І не розпалиш юності вогні,
Коли вже час поплив за течією...

Посеред пахощів трояндових країн,
В обрамленні гірського колориту,
Посеред озера і тисячі видінь
Існує острів, для закоханих у літо.
Я так сумую за погожим ранком,
Що розкуйовджує волосся у верби...
За літнім сонячним серпанком,
Що огортає щастя береги...
За плесами озерець синьочубих,
За щебетом грайливих солов'їв,
За райдугою квітів, серцю любих,
За вічністю смарагдових гаїв.
Сумую за тобою...в літніх зорепадах...
Такий далекий і водночас близький...
І відображений у зоряних свічадах,
Моїх, гаптованих ілюзіями мрій.
Думками я на острові, коханий...
Блукаю лабіринтом шовкових алей,
Зриваючи, замріяні тюльпани,
Торкаючись пелюсток орхідей...
Сумуючи, я повертаю наше літо,
Занурююся в дощову купіль
Кохання, що зірками оповите...
Зітхаю, бо надворі заметіль...

Зісковзував яскравим шовком день,
Торкаючись зіниць твоїх, етюдом...
Щоб завтра, із наплутаних натхнень,
Завершений шедевр став "просто" чудом.  
Щоб завтра зрозуміла...що пастель,
Надійно зафіксована у взорі...
Щоб завтра перейти на той щабель,
Котрий встелили шлейфом ясні зорі.  
А ти пастеллю далі малював
Нові штрихи, тушуючи зигзаги...
І той шедевр кохання чарував,
Та надавав нестримної наснаги...

Як часто хочеться зненацька
Заглянути у сад моїх дитячих мрій.
Яка ж була я чудернацька
І скільки вміщувала сонячних надій.  

Дерева фантастичні з цього саду
Приваблювали ельфів чарівних,
Котрі співали зорям серенаду
Й кружляли серед пахощів нічних.  

І поринав мій сад в благоуханнім щасті,
Замріяних жасминових кущів.
Й тулилися магнолії зірчасті,
Віднаджуючи  пристрасних хрущів.  

І в місячному сяйві теж дзижчали...
Нестримані й лякливі цвіркуни.
Вони мою уяву колисали,
Підспівуючи ельфам...Пустуни..  

Молочно-карамельний жасминовий етюд -
Це аромат моїх дитячих мрій...
Краплини щастя з пам'яті пливуть
І затікають в часовий сувій.  

Я крадькома, доріжками ступала,
Щоб підгледіти цей казковий світ,
Та виросла...і ельфи десь пропали,
А в тім саду лишився пустоцвіт...

Зустрінемось в кав'ярні, коліжанко!
Як це було в минулії роки.
Скоштуємо кавусі філіжанку,
Потеревенимо "про різне", залюбки.
Згадаємо про щастя розмаїте,
Про те, як нас хитав човен життя,
Повернемось в дитяче наше літо,
Тоді так мрійливо сприймали майбуття.
Перегорнемо юності сторінку,
Що розмальована лілеями була.
Якби реально, там здійснить зупинку,
І далі не гортати, де зима.
Все рідше зустрічаємось, все десь в заторі...
Буденні справи заполонюють буття.
Невидимі в калюжі стали зорі,
Змінилось наше світосприйняття.
Знайди хвилинку, хочу гомоніти
Про наболіле, про солодке і гірке.
Проте, не будем вголос говорити,
Що є різниця між еспресо і гляссе.

Різдвяна зоре, запалай над світом так яскраво,
Щоб всі помітили блискучий ореол!
Своєю світністю усунь нужди заграву,
Зітри з лиця землі війни шеол.

Різдвяна зоре, запалай на небосхилі
Дороговказом для знедолених сердець.
Підтримай світлом душі слабосилі,
Та пригорни заблуканих овець.

Різдвяна зоре, як волхвів зі Сходу,
Не полишай нас, а веди до пізнання
Любові, милості та мудрості свободи,
І не дозволь потрапить душам в небуття.

Нехай у мить народження Месії,
Згорять на попіл чварів кайдани.
У кожнім серці радість зажевріє,
Й закриються ворота в світ пітьми.