Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іра Домська (1990)



Художня проза
  1. Оберіг для сина
    "Мамо, а Бозя спить, а-а-а?"- "Ні, синочку, Бозя не спить, а весь час дивиться на нас, тому будь чемний."- перебираючи дитячі речі у комоді, механічно, неусвідомлено, даю відповідь синочкові на його питання. Так, як і вчора, як і кожного разу відповідаю на його дитячі, кумедно-дивні питання: " А цо тлавицка елика?", " А песьо має письо?"
    Стояла тиха похмура осіння памороззь, голі дерева своїми кістками-гілляками хапали душу, виривали тепло і кидали його додолу,там лежало і ще зовсім недавно молоде, зелене листя, правда, зараз воно було багряним. Невже на нього падали краплини людської крові разом з краденим теплом?! Холодні руки квапливо перебирали"закревавлене осінню" листя. "Де ж Він, де?" - шепотіли потріскані вуста. Ніч натягнула темну повязку хлопцю на очі, тому пошуки ставали неможливими. Гарячі сльози капали на холодну землю. Ще кілька хвилин тому весела компанія безтурботно та безжурно стояла під осіннім диханням і нікого не турбувало: ні холодне повітр’я, ні голі кістяки дерев. Хміль від пива та жартів дарував їм те оманливе тепло. Далі все ніби спалах камери: хтось когось штовхнув, той перечипився, і падаючи затримався за Миколине плече. Хлопчина одразу відчув,як із шиї,ніби холодна змія, щось сповзло і впало доллі..то був мамин подарунок - золотий ланцюжок і розп’яття. Микола ніколи не відчував нічого жахливішого та пекучого, адже у свої двадцять ще не встиг хлипнути із чаші життя гіркуватого нектару... Друзі та хміль вмить зникли із осінньго кадру. Хлопець немов у безумстві холодними пальцями рвав ще холоднішу землю, жбурляв листя... Цей подарунок був якось по-особливому дорогий йому і не тому,що золотий,скоріш за все,тому,що мамин... Хоч юнак і не міг пригадати всіх маминих дарунків,проте він добре запам’ятав її очі,коли мама дарувала цей: добрі,наболілі від життєвих проблем, сповнені материнської любові та турботи, її очі.
    "Будь благословенний, синку"- промовляля мати, вдягаючи синові на груди золотого хрестика, який мав стати оберегом і частиною маминої доброти на все життя. “Неси мужньо і чесно свого хреста, синку, хай береже тебе моє тепло від біди, хвороби, війни, кулі та вогню…" І тут, ніби це його доля впала в осіннє, холодне, кроваво-жовтаве листяне ложе. Тільки зараз Микола повернувся думками в реальність, в холодну осінню постіль, тихе і болюче повітр’я, тільки тепер він помітив, що і друзі теж шукають Хрестик...
    "Ні, мамоцко, Бозя а-а-а, аво оцька заклила."- трепече синочок. Нехотячи повертаю голову у бік дитини, виказуючи мімікою своє невдоволення (от і знову не дасть нічого зробити, ох та дитяча допитливість!). Два голубеньких вогника, синочкових оченят дивляться на Розп’яття і маленькі уста продовжують щебетати: "Тя, Бозя спить, аво, мамо, юцьки тако і а-а-а. А тьо ісько(ліжко)? - "Ні, рідний, то-Хрест" і вже майже пошепки додаю: "Ісус Христос розп’ятий..." Це вперше дитячі питання викликають в мене таку розгубленість.
    Осіннє небо ледь помітно пропускало теплі нитки сонця, шелестіло зів’яле листя. Відчутно було чиїсь кроки, дивно, на мить здалося, що це їде віз чи ступає дух осені, вистукуючи каблуком. Так ступала осінньою дорогою старенька бабуся з паличкою у руці. ЇЇ життя вже дійшло до місця побачення із сонцем, тільки останнє ще не встигло простягнути їй свою руку, залишивши шанс ще раз топтати цю осінню дорогу. "Що робиться, Боже, Ти спиш, де Ти, Всемогутній?" - промовляла бабуся, викликаючи подив чи насмішку у перехожих. Серце старенької стискалося від болю. Бабуся Настя рідко дивилася телевізор, завжди вважала його блудом і лінню теперішнього життя. Але останні новини та події в країні змушували її сотий і тисячний раз сивіти душею,адже коси і так були біло-білими. Це ж треба, вона вже переступила останню сходинку свого життя і знову осіннє листя покрите людською кров’ю, як тоді, будучи 7-річною дівчинкою, вдихала кровавий аромат осені-війни чи війни-осені… Тротуючи перед собою путь, старенька помітила відблиск світла в купі листя. Ледь склонила худорляві старечі плечі і побачила золоте розп’яття та ланцюжок, які, ніби спали на багряній подушці...Жар вдарив в обличчя і тіло,зморшки на старечому лиці стали ще чіткішими, скляні очі зупинили свій рух, а уста шептали молитву чи прокляття.... Маленька Настя рано осиротіла, тому життя було нелегким. Єдина згадка про родинне тепло - маленький дерев’яний, подарований батьками, Хрестик, який вона пронесе усе своє життя, але чи справді маленький Він!? І тут, у хмизі, чиясь загублена доля, чиєсь життя, і тільки матеріал розп’яття - золото вказує на його теперішнє, молоде існування.
    Завтра баба Настя зайде до храму, шепочучи все ж таки молитву, поставить знахідку у куточку біля образів, і довго-довго буде мовчати і шептати, шептати і мовчати... Про що?...Про свій дерев’яний хрест....
    Щось хаотично намагаюся пояснити. Синочок зиркнув на мене своїми кольору небес очима, відклав маленьке розп’яття і побіг безтурботно вигукуючи: "масинка бу". Йому ще немає і двох рочків... А мою голову не покидала думка про Хрест. Як тобі,маленькому, пояснити, як на твою наївну допитливість відповідати гнітючими та сумними фразами. Ти ж звик чути веселі, добрі пояснення, з усмішкою промовлені мамою: "Так, песик має зубки"…І нічого про хрест. Настали сутінки, прочитала молитву і думка за думкою снує павутиння міркувань, стомлена думами, мисленєва частина мене записує в блокнот своєї душі лист синові...
    Холодний подих осені заморожував та заворожував, манив та вабив, зривав та обвівав, розлучав та притягав. І знову це листя: золоте, буре, червоне, жовте. Купи, кучугури листя, оце так природа роздягнулася до сну! Ступають людські підошви на цю осінню одежу, поспішаючи включитися в режим суспільного колеса і, здається, нікого не турбує те, що стають чи не на єдиний наряд осені! Ніхто не помічає і золотого ланцюжка у траві з Розп’яттям. Чи вдає,що не помічає? Роздратована, як завжди, Тетяна поспішала на роботу, шорох листя під ногами заважав її думати про свої проблеми, якби вони ж падали з життя, як це листя,...і тут заблистів хрестик, але жінка помітила тільки ланцюжок. Поспіхом підняла, тай залишила на сусідній лавочці, хтось за ним повернеться. А її не потрібно чужого, і своїх проблем вистачає. От би це золото падало з неба чи з дерев, як це листя, то і клопотів було б менше...Задумалась Тетяна про розп’яття...Ніколи не вірила в різні забобони, фетиші, тотеми. Це все не її стихія і взагалі, зараз скільки тих екстрасенсів різних по телевізору показують, що хто-зна, чи доведе до добра піднятий на дорозі чужий хрест. В глибині душі жалко стало жінці власника, адже знахідка дорога, знає не з чуток, сама нещодавно купила синові на день народження такий же. А то баба Настя життя не давала, все плаче та бурмоче про якісь хрести, тай Микола навідріз відмовився ще минулого року брати бабусин дерев’яний хрестик, який вона так прагнула передати комусь з рідних . От і купила "золотий оберіг" сину.
    А осінь малювала свої віражі, пейзажі, переплітала листям і людськими долями. На роботі всі обговорюють сумні новини з телевізора. Таня сіла, ледь перевела дух і тут телефонний дзвінок від сина: "Мамо, пробач, мамо, я його загубив, вчора не наважився сказати." - Микола плакав по той бік мережі....
    Віддують осінні вітри, опаде та пропаде листяний покрив, відморозить зима, настане весна, земля знову покриється мирною буйною зеленню і ці троє: минуле,теперішнє і майбутнє, стоятимуть разом у храмі і молитимуться: Настя, стискаючи свого дерев’яного хреста і дивлячись на великого, Микола, боязко торкаючись свого, ще нового,дорогого,красивого і легкого, і Тетяна, хрест полягає у тому, щоб помогти підтримувати старенького дерев’яного і робити все можливе, щоб золотий хрест був якнайлегшим.
    Лист синові:” Кожна людина несе свій хрест. А що, як ти вже взяв на свої маленькі крихітні плечі свого хреста? Давай я понесу тебе, синочку, на руках, щоб тобі було легше. Але ні, ти маєш навчитися сам топтати цю дорогу, переступаючи ями і каміння-життя...Нічого, ще трошка і я розповім тобі правду про Бозю і її сон. Скажу, що песик не просто має зубки, але і кусає, що у великій травичці росте і колюче терня, а не тільки живуть веселкові метелики, що Ісуса розіп’яли люди.....”
    Солодко посапує курносий малюк біля мого серця, обіймаючи маленькими долоньками мамину руку..." Будь благословенний, синку, буть благос..." - шепоче серце й губи." Колись,дуже скоро ти дізнаєшся правду про хрест, а поки спи,крихітко,спи..."

    осінь 2014



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -