Простила раз, потом второй -
и стал воспринимать, как данность...
Ты вновь опять ушёл к другой,
но это, дорогой, уже банальность.

Теперь уж все перегорело и остыло
и прежних чувств уж в сердце нет,
и нет того, что между нами было,
что заставляло так глаза гореть.

Ты вновь звонишь и пишешь по ночам,
что любишь и по-прежнему не знаешь
как дал потухнуть тем свечам,
что мир влюбленных озаряют.

Ведь ты разрушил нашу сказку,
которую мне сам когда-то подарил.
Ты сам сорвал свою же маску
с лица любви, которую губил....

01.02.2010

Не плачешь ты -
Так плачу я,
И падая в оковы пустоты,
Любовь свою теряю…

Вновь счастья миг недолгий
Обманчиво промчался
И поцелуй твой жаркий
На память лишь остался…

Судьба сыграла злую шутку –
Ей все равно, что любим мы
И счастье, заглянувши на минутку,
Умчалось прочь вдали…
15.01.2008

Я по-тихоньку начинаю отвыкать
от твоих губ и тёплых рук,
от нежных слов и ласкового взгляда...
Я знаю - впереди немало мук,
но разум говорит: "Ты сильная, так надо..."
Ну почему закончилась вдруг сказка,
и мы так стали далеки...
Кто разгадает жизни сей загадку:
зачем мы больше не близки...
зачем забрал моё ты сердце,
а душу всю испепелил...
зачем мечту хрустальную разрушил,
зачем любовь мою убил...
Она, как замерзающий котенок,
не в силах зиму пережить,
и словно неродившийся ребенок,-
все продолжает сердце теребить...
25.07.09

Порой не замечают люди,
Как плачет по ночам ОНА,
Ведь на лице всегда улыбка
И не видна предательски слеза…

Она, смеясь, идет по жизни,
А слезы только ночью льёт…
И кто-то скажет: это девичьи капризы,
А сердце вдруг нечаянно замрет…

Оно и так давно остановилось…
Все это время только импульс был…
Оно ведь для него лишь билось,
А он его безжалостно разбил…

Она ЕГО так предано любила
И образ милый в сердце берегла,
Она ведь веру до последнего хранила
В то, что его любовь еще жива…..
22.07.09

Почему без тебя дни проходят тоскливо?
Почему все как прежде грущу?
Почему все по-прежнему жду тебя, милый?
Почему без тебя не могу?

Почему без тебя мне и сахар не сладок,
белый день, как кромешная тьма?
Почему на душе тонкий горький осадок
свой оставила злая зима?

Почему образ твой вижу в дымке туманной
и глаза застилает слез пелена?
Почему от любви настолько желанной
сердце болит вдали от тебя?

Осінній дощ сьогодні тихо плаче,
А разом з ним також і я...
Якийсь, можливо, янгол крила втратив...
Повз мене ж пройшла доленька моя...

Моє кохання забарилось десь в дорозі
Чи може щлях невірно хтось вказав?
Думки ж, як горобці, що скачуть на морозі,
і янгол-охоронець про мене не подбав...

А може, янголе, домовимось з тобою:
моє кохання ти врятуєш і знайдеш,
а я звернусь з молитвою до Бога
і знов тоді ти крила віднайдеш...

Твій милий серцю образ преді мною,
Ти - найдорожчий скарб мій на землі.
Лише поклич - і полечу я за тобою,
Бо жити я без тебе не зможу в самоті.

Полетимо з тобою в небеса...
Навіщо нам земна краса?...
Кохання,мрії та думки
завжди у них ми разом, я і ти.

Ми разом пройдемо життєві кола
і перемеле в борошно всі біди млин.
В тобі моє кохання, моя доля,
мені потрібен тільки ти завжди один.

Ми летимо з тобою вище неба,
прямісінько до самих зірочок...
У цьому світі марноти
з тобою, любий, тільки гості ми.
27.11.08

Коханий мій, до тебе в мріях я лечу,
За щастя наше я сповна плачу,
Кохаю до нестями, та мовчу
І серце моє рветься від плачу.

Ніхто того не бачить і не знає,
Як туга чорна серце крає,
Лише владарка ніч спостерігає,
Як мрія тихо умирає.

Віддати згодна все, що маю,
Забути навіть як страждаю,
Щоб тільки ти щасливим був
І про кохання не забув.

Щоб доленка тебе любила
І заздрість чорна не згубила,
І щоб любов у серці жила,
А поруч була твоя мила!

Я змалечку закохана у мову,
В її чарівний барвінковий цвіт,
Візьму до рук сопілку калинову
І пісня українська зачарує світ.

Я заспіваю пісню солов'їну,
Якою мене мати колисала,
В піснях прославлю Україну,
Я рідну мову покохала...

Слова летять у душу, як лебідки,
І пахнуть п'янко житом і росою.
Цю пісню вам співаю,дітки,
Злілеяна вкраїнською красою.

Ці слова два - одвічні і єдині,
злелись на віки вічні, на життя,
Без мови не було б і чарівної пісні,
То ж разом з ними йдемо в майбуття.

Ми зараз судим Доріана,
Вважаємо, що він - суспільства рана,
Що він – це монстр, не людина,
А в чому ж суть його провини?

Він щастя змалечку не бачив,
Не знав любові матері своїй,
Ночами плакав він від жахів,
Шукаючи спокій душі малій.

Ви дорікаєте йому багатством,
Жахаєтесь нестримності його бажань,
А як позбутись юнакові «рабства»,
Що лорд безжально нав’язав.

Чи винен Доріан у тому,
Що доля, дарував красу,
Забула і про силу волі,
Яка так необхідна юнаку.

Він наче човник без вітрил,
Який потрапив у бурхливе море,
Він нісся по життю на мріях крил,
Бажаючи позбутись горя.

Але до берега пристати він не зміг,
Бо "вчитель", показавши всі шляхи,
Забув про компас, який би допоміг
Знайти зернятка правди у житті.

І врешті-решт він заблукав,
Заплутався у власних вчинках,
І від краси він вже страждав,
І вічна молодість – це теж помилка.

А ось тепер у залі суду,
Виносячи на світ «сміття»,
Ви на потіху люду,
Руйнуєте його життя.

загоє час душевні рани
та шрам залишиться навік
а місто знову у тумані
і сльози котяться з повік

а що робити з почуттями
які примушують страждати
і як заснути довгими ночами
коли я змушена чекати

та не повернеться минуле
і помилку не виправиш ніяк
а щастя поруч промайнуло
бо згас чарівний мій маяк

Спливає час і помирають душі…
Живе, іде, щось робить, але то обман,
Він, наче риба, що на суші,
Раптово зникне, як туман…

Ось так і я – живу, але навіщо,
Яким є сенс мого буття,
Коли мій день такий же, як і інший,
Нащо мені таке життя?

Не маю забаганок я багато,
Одне у долі я прошу.
То буде моє вічне свято,
Коли я слово вимовлю: «Люблю».

Бо сенс життя втрачає без любові,
Для мене – це неоціненний дар,
Це навіть ближче, ніж брати по крові,
Кохання – то для двох вівтар.

Тож, люди, бережіть своє кохання,
Бо вас воно знаходить, а не ви,
Щоб потім ви не несли покарання,
Не слали небу сльозні молитви!

Ти наче буря увірвався до життя,
принісши мотлох і сміття,
і мирний спокій у душі забрав,
частину серця назавжди украв.

Тебе люблю й ненавиджу водночас
й для мене важко згадувати нас,
а серце й досі ще стікає кров*ю,
невже оце звемо любов’ю?

Якщо ненависть і кохання віддаляє крок,
я милий дякую тобі за цей урок
або хоча б за те, що щирий був
і швидко так мене забув.

Осінній смуток огортає душу,
Своє кохання втратити я мушу,
У неба я одне питаю:
«Навіщо це, за що страждаю?»

Воно мовчить сьогодні, і байдуже
Ти дивишся на мене,друже,
І навіть слова не промовиш,
І поцілунку з губ не зловиш.

Твоє кохання – це мій біль,
Мій смуток і моя відрада,
Воно пече, як рану сіль,
Проте тобі я завжди рада.

За все, що було, дякую тобі,
Хоч розійшлись, як в морі кораблі,
На згадку про тебе залишу собі
Картину твою Сальвадора Далі.

Темна ніч спустилась в місто,
розкидавши зоряне намисто,
хмари місяць взяли у полон,
дощ стікає до моїх долонь...

Думка лине в далечінь,
серце прагне в височінь,
де моє жива кохання,
що згубила вчора зрання...

Милий, прошу, ти пробач
сльози, крики та мій плач,
я земне життя покину,
я до тебе думкой лину...

Стану квіткой на весні,
лиш з*явись мені у сні,
спогад світлий нагадай
і до себе забирай...

Подаруй мені ти крила,
щоб з душі злетіла брила,
мрію лиш про тебе я,
вічна ти любов моя...

На небі блідий місяць сяє,
Зірки спалахують у тьмі,
А моя доля з серцем грає -
кохання віддає зимі.

А як його забути можна
Цей дотик ніжний теплих рук,
Коли тобі хвилина кожна
Дарує відчуття солодких мук.

Чи можна смак п'янкий забути
Коханого цілунок на губах,
Хіба ж це можна ще десь бути,
Крім у коханого в руках?

Хтось каже, що чудес багато,
Хіба любов - це щось таке?
Мені здається, що це свято,
Кохання - то лише святе!

Любов, відрада, почуття...
Печаль, ненависть, каяття...
Душі надломлене крило,
та все минуло, все пройшло.

І згас отой пекельний біль,
і з рани зсипалася сіль,
і серце перестало завмирать,
навіщо ще йому страждать?

Воно сплатило за свій гріх,
воно знесло зневаги сміх,
воно розбилось на шмаття,
та все ж вернулось до життя.

Постукала любов у двері серця.
Хтось скаже, що вона жаданий гість,
Чому ж тоді від болю воно рветься
І сповнює його пекуча біль.

Чому так складно обирати долю,
І друга вірного на все життя,
Чому кохати - це втрачати волю
І рвати серця на шмаття.

Хто дасть пораду у скрутну годину,
І хто розраду подарує вчас,
Щоб ти знайшов свою людину,
Яка в житті буває раз.

Ота єдина і така жадана,
Якої в світі більш нема,
Яка неначе з неба манна,
Дарована тобі дарма.

Неможна покохати двічі,
так само, як родитись знов,
палають довше свічі,
аніж подвійна ця любов!

Знов ніч і знову тихий сум...
Заплутані думки і почуття...
Так важко від вчорашніх дум...
Чому складне таке життя?

Листок осінній впав під ноги
і хтось на нього наступив.
За що розгнівалися боги,
що так мою ти душу вбив?

Ти розчавив її,як той листочок,
який нікому лиха не зробив.
Навіщо цей із терену віночок
на страдницьке чоло моє надів?

За гріх який отак страждати мушу
і сплачувати борг слізьми?
Якщо мою ти вбив вже душу -
уламки потворні собі ти візьми!

Вона була тендітна, мов кришталь,
а ціну їй впізнати ти не зміг,
та не носитиму я трауру вуаль,
бо не буде в нас спільних доріг!

Життя гойдається на тоненьких нитках,
і мрії розбиваються як скло.
У чому ж сенс у прожитих роках,
чи й далі б все воно так йшло?

Безглузді речі й непотрібні справи,
жахливі вчинки й невиправні помилки,
і душі, як засохлі мертві трави,
і долі, як обламані гілки.

Нащо життя, коли нема надій,
і серце нащо твоє б'ється,
керуєш ти, немов сліпий водій,
і як кубло дорога в'ється.

А може варто покінчити з цим
і припинити все за раз - та й край.
Хіба життя можливе з тим,
і крикнути в останнії раз прощай.

Поставив крапку - і про все забув,
немов нічого й не було,
а поруч раптом янгол промайнув,
піднявшу душу грішну на крило.