На мальовничому березі лісового озера, у невеличкому будиночку жила казкова фея Лісована з синьоокою онучкою Ліліаною. Добра фея наглядала за лісовим озером, на якому цвіли білі і жовті лілії. Вона охороняла озеро від лиходіїв, а маленька, прекрасна дівчинка-фея допомагала бабусі. В тому випадку, коли мандрівник випадково попадав на це озеро, його серце, зазвичай, зачаровувалося дивною і неповторною красою побаченого краєвиду..
Навкруг озера росли вічнозелені сосни і ялини, ховаючи чарівне довкілля від злих очей; на пологих схилах росла ніжна, оксамитова травичка; на радість людям цвіли дивні і прекрасні квіти; берег переливався сяйвом золотого піску, в якому частенько гралася Ліліана з подругами феями. В озері водилася рідкісна, дивовижна риба, та ловити для їжі цю рибу фея Лісована дозволяла не усім – тільки людям з добрим серцем...
Ліліана дружила з лісовими мешканцями, які приходили напитися холодної, смачної водиці з озера. Вона лікувала їх пелюстками лілій, прикладаючи до ран, тому маленьку дівчинку-фею любили усі за добре серце.
...Одного разу до озера завітав цар Лалалай Хапайло-Загрібайло, якому світу мало, з сусідньої держави Росенфар. Чому він тут опинився ніхто не знає до цього часу. Лалалай був злим і підступним, завидющим та хитрим. Його жадібну сутність вразила краса і таємничість лісового озера, тому він вирішив завоювати собі цей прекрасний, мальовничий куточок братньої Країни Сонця, а згодом і весь край. Адже земель він завоював уже немало....
Цар дав наказ розгорнути намети, щоб придивитися до життя мешканців неповторного, райського куточку. Він у своїй голові давно складав план завоювання прекрасної країни, в якій жили працьовиті, добрі, свободолюбиві і горді люди, які не корились Його Загребущій, Войовничій Величності ...
Ці люди мали великий скарб – любов до демократії і свободи, та плодючу землю, на якій, дякуючи трудящим рукам, колосились золоті хліба, розвивались промисловість і нові технології. На превеликий жаль, королем Країни Сонця на той час був Вітовт Яничема-Нікчема, який розкрадав та нищив свій край, догоджаючи власній непомірній жадібності і забаганкам сусіднього царя... За такі злочини сміливі герої Країни Сонця вигнали лиходія-короля Вітовта, або ж, вірніше сказати, він сам утік, прихвативши з собою багато цінностей, у сусідню країну, де правив цар Лалалай.
...Казкова фея Лісована не на жарт занепокоїлася такою поведінкою непрошених гостей. Вона вирішила порадитися з іншими феями лісів, гір, полів, рік та озер, щоб знайти вихід з даної ситуації, адже чари, якими вона володіла, діяли тільки на мешканців лісу та чарівного озера... Нарада була короткою, висновок – лаконічним,. Феям необхідно об’єднатися для того, щоб захистити добрих, довірливих мешканців Країни Сонця...
Маленька Ліліана зажурилася... Вона відчувала небезпеку, яка насувалася, яка уже дихала прямо в обличчя, яка не давала спокою – ні дорослим, ні малим. Сині, великі очі дівчинки-феї засмутилися....
А тим часом Лалалай, зібрав військо з демонів, злих покручів, темних духів, найманих тролів; озброїв їх високоточною зброєю намовляння і диверсії; начинив брехливою інформацією їхні, не дуже думаючі голови і тоді нацькував це вишколене військо на мирних людей Країни Сонця...
Одного дня темна хмара нависла над чудовим краєм... Засмутилися люди, мешканці лісового озера і янголи на Небі. Багато днів і ночей хоробрі люди боролися за волю, та сили були нерівними...
Фея Лісована та маленька смілива дівчинка-фея Ліліана допомагали пораненим захисникам Країни Сонця: напуваючи чудодійною водицею, прикладали пелюстки білих і жовтих лілій до ран. Так виходжували хворих бійців.
А жорстокий Лалалай не зупинявся в дикій злобі. Вбивав добрих і чесних людей, не знаючи пощади. Ще злішими і жорстокішими були його найманці, які не замислювалися над своєю поведінкою, вони спалювали домівки жителів мирної країни, вбивали, грабували і катували беззахисних людей.
Нарешті зібралися на нараду правителі демократичних країн, мудрі мужі, представники Правильних і Добрих дій всього світу. Одні пропонували надати народним захисникам Країни Сонця високоточну зброю відбивання і захисту, інші – гуманітарну допомогу. Деякі відмовчувалися, але були й такі, що боялися царя Лалалая...
Водночас думали, та розробляли план допомоги людям представники світлих магічних сил. Всі зібралися на нараду. Радилися довго, вислуховували кожного. Нарешті, добрий чаклун Морентей повідомив:
– Шановні добродії, я знаю, як і чим допомогти мешканцям Країни Сонця!
– Невже? – запитали мудреці, які були запрошені на нараду. Морентей, погладжуючи свою довгу, білу бороду промовив:
– Потрібно знайти князя Світла – Добромира, який править князівством Чистих помислів.
– Ми не відаємо, де знаходиться це князівство! – засмутилися присутні.
– Воно знаходиться у Долині щастя, – відповів наймудріший чарівник, а ключик від воріт, захований у лабіринті Великої сімки. Тобто, золоту скриньку охороняють сім зачарованих лицарів, які володіють даром очищення душ. Рідко кому вдавалося проникнути хоча б до третього кордону, не кажучи уже про те, щоб побачити князя Добромира, який спроможний протистояти Лалалаю.
–То в чому чарівна сила князя Світла?
–Він володіє мечем Правди. Якщо людина, яка бажає попасти у долину Щастя, хоча слово скаже неправди, меч її засліпить. Не кожна жива істота впорається з таким завданням. Врешті-решт, вона забуває про все на світі і довгий час блукатиме по світу у пошуках втрачених ілюзій...Надіємось, що знайдеться праведна душа, яка наважиться допомогти людям.
На цьому всі розійшлися, розлетілися і роз’їхалися...
Фея Лісована не була присутня на нараді, та вона про неї взнала від подруги, доброї феї Назіди. Всівшись на зручному плетеному кріслі з верби, фея Лісована замислилась... Враз вона стрепенулась від веселого і дзвінкого голосочку Ліліани...
– Бабусенько, я знайду дорогу до князя Світла і допоможу людям.
– Ти, маленька дівчинка?.. – здивувалася фея.
– Я, бабусю, – відказала швиденько онука і поцілувала в щічку здивовану бабусю.
– Кохана моя онучко, – це надзвичайно складний шлях, ти можеш загинути, як твій батько...
– Бабусю, піду, і не загину, бо діти не вміють обманювати. І хто, як не я?
– Лілечко, зваж гарненько перед тим, як маєш зробити наступний крок.
– Я все вирішила, бабусю.
Фея Лісована заплакала, міцно притисла до грудей онуку. Вона знала, що сперечатись марно. Ліліана, донька хороброго ельфа Фазеда, який загинув у поєдинку з жорстоким тролем Ницимусом, який мешкає у Чорному лісі до цих пір. Завдяки підступній брехні, той переміг. Мати Ліліани, Фанталіна, померла з горя...
В дальню дорогу Ліліана вирушила наступного ранку.
День обіцяв бути сонячним та ясним, але настрій у людей був пригніченим. Лилась кров мирних людей і патріотів...
Бабуся провела Ліліану, подарувавши оберіг, який, на її думку, мав охороняти дівчинку-фею. Це був перстень з блакитним каменем Удачі. Камінь мав здатність світити в пітьмі, а промені мали бути дороговказами, якщо знати слова паролю, слова якого бабуся написала на папірцеві і наказала внучці вивчити напам’ять. І, ще бабуся навчила онуку молитві, яка повинна йти з глибини серця у тяжкі хвилини життя. На тім вони попрощалися...
Ліліана, смілива дівчинка-фея розпочала нелегку подорож. Йшла стежиною, яку їй підказувало серце. А, коли заходило сонечко, промінчики чарівного персня показували дорогу. Одного дня, проходячи мимо лісової прогалини, дівчинка-фея почула надзвичайно хвилюючу, веселу і, водночас сумну мелодію, яку виконував на флейті маленький, смішний гном у великому капелюсі. Ліліана зупинилась, привітала лісового музиканта.
Гном, зосереджений на музиці, не відповів. Ліліана загукала ще голосніше. Гном, нарешті почув і промовив:
– Чи подобається тобі моє виконання, чарівна незнайомко?
– Відповідь на це питання знаходиться у моєму серці, а сказати я можу різне....
– Куди поспішає мудра маленька панянка?
– Шукаю стежину до долини Щастя.
– Навіщо?
– Хочу допомогти тим, які в даний час найбільше цього потребують.
– Цікаво... Чи зможу тобі допомогти я, – гном Радості і Суму ?
– Кожна жива істота поступає по велінню серця, допоможи добрим словом, якщо твоя ласка...
– Я тобі заграю на флейті. Відповідь ти одержиш у моїй пісні.
– Згода, – відповіла Ліліана, сідаючи на пеньочок.
Мелодію, яку виконав гном, Ліліана почула вперше. Краса і ніжність акордів, прихований у них, світлий сум та печаль, примусила дівчинку-фею заплакати... Згодом, веселі тріумфуючі нотки – засміятися. Вона все зрозуміла без слів. Подякувавши гному-музиканту, рушила далі в путь.
Ліліана дуже стомилась, мандруючи безперестанку лісовими хащами, невідомими стежками і безкрайніми степами. Тому вирішила відпочити. Вона залізла на високе дерево, зробила з гілок ліжечко, міцно заснула. Зранку, попивши нектару з польових квітів, рушила далі у свої нелегкі мандри.
Раптом перед нею, мовби із землі виросла невеличка постать гнома, який владним жестом наказав зупинитися. Ліліана зупинилася і поглянула в бік незнайомця. Від побаченого дуже здивувалася: одна половина його обличчя була прекрасною, інша – потворною.
– Привіт, Ліліано! Куди йдеш? – запитав дволикий гном.
– Якщо ти знаєш моє ім’я, повинен знати ціль і мету моєї подорожі, – відповіла, не гаючи часу, маленька фея.
– Я знаю, та все-таки попереджую: ти можеш загинути, якщо зробиш хоч один невірний крок.
– Дякую на добрім слові, Найсбеде, – відповіла Ліліана.
– О, ти знаєш моє ім’я!
– Знаю, тому вірю, що прекрасна і світла суть переможе.
Зворушений гном Найсбед побажав Ліліані удачі і зник у хащах.
Ліліана рушила далі. Їй дуже хотілося пити. Неподалік, під зеленою, розлогою вербою дівчинка-фея побачила криничку.
Підійшовши поближче Ліліана вгледіла на стовбурі верби, прибиту дощечку, на якій було написано такі слова: “Хто скуштує моєї водиці, одержить скарб, який не потрібно нести на спині. Розумному – добавить, у злого – відбере”.
Ліліана вміла гарно читати: бабуся навчила. Вона росла кмітливою і працьовитою, тому витягла декілька відер води, а навколо криниці позривала суху травичку. Після чого вона випила кухоль чистої води, та сіла на лавочку відпочивати. Ліліана почувалася добре після випитої, смачної водички. Сили відновилися, у голівці проясніло. Подякувавши криничці Мудрості, пішла далі у мандри.
Скільки днів і ночей йшла, не знала ліку. Блакитний камінець Удачі промінчиками вказував дорогу. Ось, нарешті перед нею постала висока гора, поросла терном, а на самій вершині височів білий палац з червоним дахом.
Дівчинка-фея зупинилась, розмірковуючи, як діяти далі... Цікаво, хто живе у тому палаці, добра чи зла людина? Можливо, чаклун або чаклунка, де знайти відповідь? – переймалася Ліліана.
Вона дуже стомилася, тому вирішила трішки відпочити. Лягла на купу сухого хмизу і задрімала... Приснилась їй бабуся Лісована, яка промовляла уві сні такі слова: “Не все добре, що блищить і не все погане всередині, що має колючки зверху”.
Дівчинка-фея проснулась, згадала слова бабусі і все зрозуміла: не варто дивитись на те, що блищить(в даному випадку палац), воно може бути оманливим, а крізь терновиння вона би пройшла...
Тільки Ліліана відійшла, почула ззаду себе дзвінкий веселий сміх та серце підказало – не повертатись! Вона пішла далі. Через декілька хвилин почула злостиве каркання ворона, а згодом страшне гарчання дикого звіра...
Пізніше дівчинка-фея взнає, що у тому будинку на горі живе злий чарівник Веовал, якого охороняє монстр з палаючими очима. Ніхто ще звідти живим не виходив...
Ліліана, подякувавши Богу і добрій бабусі Лісовані за порятунок, рушила далі. Вона не знала скільки ще випробувань доведеться пережити, та була готова до будь-яких, заради мешканців прекрасної Країни Сонця.
Змучена і зголодніла дівчинка-фея підійшла до берега широкої ріки. Вона не знала, де знаходилась, але промінчики перстня показували тільки такий напрямок. Як їй хотілося поласувати нектару з білих і жовтих лілій, напитися цілющої води з рідного лісового озера!.. Нараз камінь Удачі зблиснув яскравим світлом, Ліліана відчула себе спокійною і ситою...
Згодом вона лягла на пісок, щоб відпочити. Але недовго спочивала, якась сила примусила розплющити очі і піднятись на ніжки. Прямо до неї прямувала висока жінка, вбрана у дивну одіж, одна половина була чорною, друга – білою. Підійшовши ближче, незнайома пані промовила:
– Привіт, Ліліано! Куди поспішаєш?
– Доброго дня, шановна пані, – відповіла дівчинка-фея. – Йду шукати ключик від загубленого раю...
Нараз Ліліана підняла очі і відмітила про себе, що одне око у незнайомки було добрим, а інше – злим. Та вона не розгубилася, посміхнувшись до незнайомки, відповіла:
– Ви є тією, хто правдиво відображає сутність людської душі.
– Так, Ліліано, це – істина.
– Але є істиною те, що добро перемагає зло!
– Твоя правда, маленька. Мене звати Світатеною, маєш право на допомогу.
– Для того, щоб допомогти людям Країни Сонця, я маю знайти ключик від золотих воріт долини Щастя.
– О, це нелегка справа, – промовила Світатена, ти маєш переправитися на протилежний беріг ріки Забуття.
– Це і є, названа вами ріка?
– Так.
– Допоможу тобі перебратися на іншу сторону ріки. І ще одне, дуже важливе – не забути ціль подорожі.
– Дякую Вам, люб’язна пані!
– Подарую тобі цей амулет, який у хвилини розпачу допоможе.
Світатена вийняла з кишені світлої сторони одягу золотий ланцюжок з невеличким медальйоном. Вона примусила Ліліану відразу його приміряти. Тут відбулося чарівне дійство: жінка вдарила три рази в долоньки і враз перед ними з’явився чудо-літачок. Відкрились дверцята, з кабіни їм посміхався льотчик-гномчик.
– Щасливої дороги! – не забувай про ланцюжок, – доторкнувшись лівою рукою до медальйончика, згадаєш минулі події.
– Дякую, добра пані!
Ліліана більш нічого не встигла сказати, чудо-літак знявся у повітря...
Ліліана спочатку задрімала, а згодом міцно заснула. Далися взнаки: втома, голод і холод...
Коли вона проснулась, поруч не було нікого. Вона сиділа на березі широкої ріки, одна-однісінька. Даремно намагалася згадати хто вона і куди прямує. У розпачі дівчинка-фея сіла на колоду з старої верби і гірко заплакала...
Голод примусив іти далі. Скільки часу йшла, не знає. Сонечко пригрівало. Була рада і тим. По дорозі їй зустрічалися дивні істоти, які не вступали з Ліліаною в контакт. Вона йшла вперед. Втомившись, прилягла на травичку, знесилена і голодна. Коли проснулась, побачила те, що блакитний камінь на персні засвітився. Оторопівши від побаченого, Ліліана ненароком лівою рукою доторкнулася до медальйончика на золотому ланцюжку і враз все згадала...
Вона швиденько піднялася на ніжки, щоб знову відправитися в дорогу. Потрібно якнайшвидше знайти долину Щастя. Камінь Удачі знову освічував їй дорогу, але ж як хотілося їсти! “Хоча якусь квіточку знайти”, – подумала дівчинка-фея, – подивившись навколо себе. Перед нею стояв густий, високий ліс. Ліліана росла відважною дівчинкою-феєю, тому, не роздумуючи вирушила поглянути хто живе в лісі. Багатолітні дерева густою стіною заслоняли їй дорогу, колючі гілки кущів боляче царапали, але Ліліана йшла вперед. Незабаром перед собою вона побачила зелену галявину з маргаритками, які манили ніжними пахощами. Дівчинка-фея почала прохати, щоб чудові квіти її погудували. Маргаритки киванням голівок запросили Ліліану до обіду. Згодом, вона почула тихенький дзвін. Поглянула вниз, там побачила пологий спуск до срібного озера. Навкруг озера росли чудові, небачені нею до цього часу, квіти. Декілька невеликих фонтанів переливалися срібними вогнями, линула дивна музика. Придивившись ще ліпше, Ліліана узріла, оздоблений сріблом і золотом, палац. Вона підійшла ближче, запитала дозволу зайти, але ніхто не відповів. Ліліана росла дівчинкою-феєю мудрою і вихованою, тому повернулася, маючи намір йти далі по власній справі. Коли прямо перед нею з’явилася дуже гарна на вроду жінка і запитала:
– Ліліано, чому не заходиш в гості?
– Без дозволу не маю права, пані.
– Вірно, але тобі, мабуть, цікаво хто я.
– Якщо ваша ласка. самі скажете.
– Я рідна сестра лицарів Світла, які охороняють князя Добромира – Любомила. Рідко яка жива душа проникає сюди, мені вже стає скучно, бо добрих людей не так вже й багато... – Яким чином ти здомоглась попасти у мої володіння?
– Дала силу і наснагу любов до людей мого рідного краю.
– Ти йдеш до князя Добромира по допомогу?
– Так, – відповіла Ліліана.
– Бачу, ти добра і любляча душа, тому подарую напам’ять срібну маргаритку, завдяки якій мій брат, можливо, допоможе людям твоєї країни.
Ліліана, щиро подякувавши добрій красуні, взяла маргаритку і пішла далі. Тільки через декілька днів вона вийшла з лісу. Відпочивши, Ліліана знову зібралася в дорогу. Коли вона вже зовсім стомилася, зиркнула на камінь Удачі. Той несподівано яскраво засвітився і прямо перед собою дівчинка--фея побачила долину, вкриту зеленою з золотим відтінком травою, трохи далі вона побачила золоті ворота, а за ворітьми виднілося місто, побудоване з кришталю та коштовного каміння. Перед золотими ворітьми стояли з мечами сім прекрасних лицарів. “Лицарі Світла!...”, – зраділа Ліліана і вмить впала, мовби скошена додолу, а маргаритка, подарована Любомилою, випала у неї з кишеньки...
Коли вона розплющила очі, побачила бабусю Лісовану, яка, посміхаючись, промовила:
– Люба моя внученько, розповім тобі добру новину, хочеш послухати?
– Авжеж, бабусю.
– Цар Лалалай потерпів поразку у битві з патріотами Країни Сонця. Мудрі люди кажуть: меч Правди поразив його.
– Як добре, дякую всім захисникам! – щасливо засміялася маленька дівчинка-фея, блакитний каміньчик на персні зблиснув. Його промінці весело затанцювали. Дівчинка засунула руку в кишеньку, витягла з неї срібну маргаритку, доторкнулася рукою до медальйончика і все згадала...
Весело посміхнувшись, вона побігла до лісового озера...