Дід Іван сидів біля хатини. Літнє сонечко. Так гарно сьогодні. Він не думав, що переживе цю зиму. Загинув син. Слідом пішла баба Марія. Материнське серце все може витримати, крім одного – найстрашнішого. Син був єдиною, пізньою дитиною. Невістка, поплакавши, вже давно заспокоїлась. Час від часу вона кидала на старого недобрі погляди. Дід Іван все розумів. Непотрібно було переїжджати до сина, залишати рідне гніздечко. Та хто все може передбачити. Син любив їх. Та от не стало його. Відтепер дід і сам не знав для чого живе. Чому саме йому відведено такий довгий вік. Все частіше згадувались молоді роки, бойових побратими. Війна. Як забудеш? На подвір,я зайшла невістка. Привела нового чоловіка. Закликали діда до хати. Без лишніх слів дали зрозуміти – опікуватись ним ніхто не буде. Дід вийшов з хати мовчки. Жалітись не було кому. Зайшов в хлівчик, де стояла їх з бабою улюблениця – корівка Лиска. Побачила діда, потягнулась до нього. Сумно подивилась. Відчула. Тепер і її не пожаліють. Дід присів на ясла, заплакав. Попрощався зі своєю годувальницею, більше не було з ким. Треба йти. Ноги вже зовсім не хочуть ходити. А йти йому далеко. Спочатку зайшов на кладовище. Воно за селом біля лісу. Постояв біля рідних могил, поговорив до них. Син. Вони виростили його разом. Гарно виховали. Надто гарно. Він не зміг стояти осторонь несправедливості. Тепер він тут. Потім до неї. Згадав, як принесла його напівмертвого з лісу. Згадав як жили. Поцілував хрести, торкнувся землі на могилах – це ж востаннє. І пішов-потупцяв старечими тремтячими ногами. Ліс поряд – йому туди. Там залишились вони всі. З ними в душі він прожив ціле життя. З ними радився, розмовляв. Більше ніколи не знав він такої дружби, яка була в них на тій війні. Білоруси, українці, вірмени, росіяни всі звертались один до одного – «брат слов’янин». Це була їх спільна національність. І мета була спільна – перемога. Коли родиться на світ монстр – горе сіє по землі, смерть, сльози… Проти такого лиха і піднялись вони. Та ніколи б ніхто з них не повірив, що пройдуть роки і чиясь зла, підступна воля зуміє маніпулювати їхніми дітьми, внуками, правнуками - робити їх ворогами.
Ліс змінився. Вже і не впізнати. Та він дійде – ноги самі приведуть. Тільки б не вмерти по дорозі. Він хоче вмерти біля них. Більше дід вже ні про що не мріяв. Це було останнє бажання. Йшов довго. Часто відпочивав. На заході сонця дістався місця. Замість землянок, бліндажів - горбочки, на яких вже виросли дерева. Ліг на землю. Закрив очі. Звідси він уже нікуди не піде.
Зашелестіли кущі. Несміливо, оглядаючись одне на одного, з кущів вийшло двоє дітей. Була з ними ще собака. Молоденька дівчина з новонародженою дитиною на руках та хлопчина дошкільного віку. Присіли біля діда, він був такий старенький та лагідний, що діти мимоволі тулились до нього. Старий дістав вузлик з хлібом та ще дещо, що невістка, не дивлячись в очі, тицьнула на прощання. Діти їли пожадливо. Діда теж пригостили ягідками. Ще вдень назбирали їх по лісі. Йшла ніч. Наносили гілок, лягли. Горнучись до старого, діти довірливо розповідали про себе.
Шестирічний Сашко втік від вітчима, який бив його завжди коли напивався, і завжди Амур закривав його собою. Його єдиний друг-собака. У них все було на двох і постіль на горищі на сіні, і обід один на двох - завжди порівну. Останнього разу Сашко уже і не вирвався б. Амур відчув це. Вкусив нелюдь за руку. Цим і врятував хлопцеві життя. А тоді щодуху побігли до лісу, щоб уже не вернутись туди ніколи. Шістнадцятирічна Альонка народила дитину-безбатченка. Заставляли підписати відмову. Та не змогла. А перед світанком, крадькома схопила свого малюка і втекла. По дорозі зустріла Сашка з Амуром. Тепер вони тут. Діти, розповідаючи, поснули. Дід Іван не спав до ранку. Що робити? Він не знав. Чим допомогти? Він радився з тими хто тут лежить. Згадував все. Згадав і ту розвідку коли наткнулись вони на покинутий будинок лісника. Це ж десь тут, зовсім поряд… Чи ж знайде. Займався ранок. Стало прохолодно. Заплакала дитина. Аленка нагодувала її, заспокоїла. А тоді вже і вони поснідали тим, що лишилось від вечері. Сашко поділився з Амуром. Дід Іван розказав дітям куди мають іти. І вони пішли. Йшли довго. Дід часто відпочивав. Йшли через хащі. Старий ледве дихав. Таки дійшли. Є. Стоїть той будиночок. Але що це? Там живуть. На ганочок вийшов, не старий ще на вигляд, чоловік. Слідом вибігло троє дітей. Дід з дітьми стояли в хащах не дихаючи. Що ж тепер, чи будуть вони потрібні чужим людям, коли і своїм не потрібні. Та раптом Амур побіг вперед. А слідом уже і вони. Михайло, так звали чоловіка, залишившись без житла, якось ввечері йшов по вулиці і сам не знаючи куди. З підвалу багатоповерхівки виходили ці безпритульну. Хлопчина десяти років та двоє його молодших сестер. Вони втекли з дитбудинку. Не солодко їм там було. Відчувши добру людину, сіромахи тулились до його ніг, довірливо заглядаючи в очі. Більше вони не розлучались. Михайло давно знав про цей будинок. Відремонтував його. Змурував пічку. І вже, майже, рік живуть тут. Та найбільше зраділа Альонка, побачивши козу, для її дитини це було спасіння. Тепер всі вони живуть разом. Разом виживуть. І всім знайшлося діло. Михайло з хлопцями та Амуром ходили на полювання. Дід розповідав дітям багато повчальних історій. Аленка - за господарку. І всі потрібні один одному і ніхто не зайвий. Та ще будують новий хлівчик. Велика сім,я, як без цього. Пізніше вони назвуть свою родину – наша «лісова республіка». Та не знали вони, що скоро їх сім,я збільшиться, майже вдвоє. Якось на полюванні, хлопці з Михайлом, знайшли сплячих в горішнику дітей. Старшому років 13, решта - малеча. Як забрели вони сюди. Від кого тікали. Старший розкаже про всіх. І в кожного своя біда. Своя зламана дитяча доля. Не стерпівши знущань та поневірянь, вони подались туди, де їх ніхто не скривдить, бо не знайде – до лісу. Та хто ж вас шукатиме? Діти вулиць! Безбатченки-безхатченки! Кому потрібні ви в цьому житті? Кажуть зубожіння суспільства неминуче тягне за собою зубожіння людської душі. Кожен думає як йому вижити. Тому з поповненням тебе лісова родино. І все б нічого, та залишається відчуття, що ці діти не останні, які ще поповнять «республіку лісу».

Реалії сьогодення.
Бім ішов «світ за очі», думаючи про те, що не дуже-то весело народитися на вулиці. Безпороднгий пес, він цілий день провів заглядаючи в очі перехожих в надії що хтось таки здогадається та кине йому що-небудь – він з,їв би все. Але люди, відводячи погляд, бігли далі. Вони і один одного не хотіли розуміти, а тут якийсь бродячий пес. Знову прийдеться, засинаючи, мріяти про недоїдки. Бім брів по-нічному місту. Йому не пощастило. Він народився, як кажуть люди, в «спальному районі» цього великого міста. Можливо тому багато поживних недоїдків люди не викидали. Вони і самі з радістю з,їдали все що мали. До опівночі ходив Бім під вікнами. А тим часом наступала осінь зі своїми дощами та холодними вітрами, а тоді і зима. Нічого доброго це не віщувало. Голодний і замерзлий Бім довго ще думав про те, що він самий нещасний собака на цьому світі і колись таки загине, якщо не з голоду то під колесами іномарки. Іншої перспективи у Біма не було.

*
А на другому кінці, цього великого міста, в іншому «спальному районі» «світ за очі» йшов маленький, майже п,ятирічний, хлопчик Ромка. Його батьки загинули під колеспми однієї з тих іномарок, яких так боявся Бім. А Ромці відкривалась перспектива загинути з голоду. «Добрі родичі» забрали їх квартиру, а пізніше буркнувши «потеряйся», виштовхнули його за двері. Йдучи біля під,їздів, Ромка надіявся що перехожі здогадаються як він хоче їсти. Але люди поспіхом бігли далі. Та Ромці пощастило більше. Біля одного обшарпаного під,їзду на нього наткнулася зовсім старенька бабуся. Вона відразу здогадалася чого найбільше хочеться Ромці. Мовчки взяла його за руку і вони пішли туди де вона жила. Це була зовсім маленька квартирка на першому поверсі. Ромка, відчувши себе в безпеці, відразу ж заснув на коврику біля дверей. Бабуся заплакала і сіла біля нього. Вона вже не мала сили взяти його на руки і покласти на єдинне в квартирі ліжечко. Відтепер Ромка більше не ходив від під,їзду до під,їзду. Вони з бабусею ходили до базару. Там під парканом бабуся довго сиділа, простягнувши руку, а Ромка грався поряд. Надвечір, порахувавши копійки, вони йшли до магазину де бабуся купувала хліб, а іноді навіть молоко для Ромки. Він дуже любив те молоко, тільки не розумів чому бабуся його не любить і все віддає йому, воно ж таке смачне. Ромка відразу випивав все до останньої краплі. Бабуся хлопчика дуже полюбила. Колись давно вона так любила свого кота, але той помер від старості, тепер Ромку – він теж був ласкавий.
Та не все так погано. В їхнбому житті був один цікавий день. В цей день гроші їм приносили прямо в квартиру. Це називалось «пенсія».






І Ромку це завжди дуже веселило. Він здогадувався – це якась смішна гра. Одна тьотя приходила і приносила гроші, а інша приходила і відразу ж їх забирала. Це сусідка так допомагала старенькій заплатити за квартплату та, якісь не зрозумілі для дитини, комунальні послуги. Тих грошей «пенсія» якраз вистачало щоб заплатити за квартиру і майже нічого не залишалось. Але це їх не лякало. Вони ж кожного дня ходили до базару сидіти під парканом. Чого ж їм боятися? Та на жаль наступила осінь, а далі і зима. Їм все холодніше ставало під тим парканом. І сталося найгірше – старенька злягла. Вона лежала на їх єдинному ліжечку, а Ромка сидів поряд. Бабуся все спала. Хлопчик уже давно нічого не їв. Він пам,ятав куди потрібно іти. І от їх з бабусею паркан. Потрібно сісти на землю і простягнути руку. Коли довго отак посидіти можна отримати ті гроші на хліб. А може і молоко? Довго сидів він на їх з бабусею місці. Але сьогодні людям було не до нього. Вони сміялися, вітали один одного з наступаючим новим роком і бігли далі, відводячи від Ромки погляд – це псувало їх святковий нвстрій.
Вже зовсім стемніло. Пішов сніг. Останні заклопотані перехожі вже і не дивились на дитину. А сніг все йшов та йшов. Це були дуже красиві сніжинки. Ромці було приємно на них дивитись. Від голоду зір у нього потм,янів і він почав засинати. Наче ввісні побачив він своїх померлих батьків. Вони підійшли до нього. Тато, як завжди, взяв його на руки і вони втрьох перенеслися в казкову країну. Там було все що необхідно людині.Був там і красивий зелений луг, і дивні квіти, і смачні ягідки, а поряд мама і тато. «Боже, яке щастя!» - подумав Ромка.

*
На ранок перехожі вимушені були зателефонувати в відповідну службу, щоб прибрали тільце маленького хлопчика, який закляк ще з ночі. Та на личку якого чомусь завмерла щаслива усмішка. А старенька, прокинувшись, ще довго чекатиме коли ж прийде її ласкавий хлопчик...
*
В той самий час, на другому кінці міста, хтось із мешканців будинку зателефонував щоб прибрали замерзлого собаку, який «валяється в нашому дворі і псує наш святковий настрій». Та ніхто навіть не здогадувався, що і Бім перший раз був щасливий...

Реалії сьогодення
Уже, майже, 2 дні сидів семирічний Максимчик з малою сестричкою Сашею в підвалі будинку. Він прислухався. Вибухи затихли, тільки ще зрідка вчувалися автоматні черги. Саша уже і не плакала. Була вона в безпамятстві чи спала Максим не знав. Він радів що вона мовчить і їх не почують ті солдати які забрали маму. Саша просила пити і мама пішла пошукати води, більше вона не повернулась. По дорозі назад її перехопили та заштовхали в машину. Так і не донесла вона дітям тієї маленької пляшечки з водою. Не дали. Хлопчик бачив все. Він не добіг – не встиг. Та мамин останній крик він запам,ятає на все життя. Вона прощалася з ними і просила його берегти Сашу. Її прощальний крик відчаю. Він буде з дітьми завжди. У них не буде її могили, її могила у них в душі – це той крик за ними. Крім мами у них не було вже нікого. Бабуся, тато, сусіди загинули у них на очах. «Смерчі-гради» відібрали уже всіх. Хлопчик мав би вже вчитися в першому класі. Бігати, пустувати зі своїми ровесниками. Та війна забрала його безтурботне дитинство. Все те, що він уже встиг побачити за своє коротке життя, зробило з нього майже дорослу людину. Як дивно про це чути в наш час.
Варвари 21 століття! Вам подобаються смерті, муки, сироти? Тоді вас використовують за призначенням. «Страшны ли вы? Страшно то, что вас породило» . Ці слова в устах Олега Кошового, донесені до нас автором «Молодої гвардії», актуальні і донині. Кому насправді потрібно знищувати нас? Хто цей кровожадний монстр? Напевно це вже не людина. Та Максимчик нічого про це не знав. Діти поза політикою. Він просто хотів житии. В той рюкзак, який колись купили йому мама з татом для першого класу, зараз посадив він, зовсім легеньку від голоду, сестричку і пішов. Він не знав куди йде. Але залишитись - загинути. Це дитина відчувала інстинктивно. Вони дійдуть. Вони знайдуть людей, не всі ж монстри. От тільки як дійти. Кругом горіли дерева, будинки. Лежали чи то вбиті, чи поранені. По мертвій матері повзали новонароджені цуценята, маленькі, ще сліпі, не знаючи, що її вже немає з ними. Він постояв біля них. Куди ж іти? Він пішов вперед. Пожарищам не було кінця. Уже і місто закінчувалось. Куди далі? Але стояти не можна. Перед ним лежала дорога. По ній він і пішов. Скільки часу він ішов? Знову якісь розбиті хатки. Це вже село. Тут вони зупиниться. Тут є вода. Людей ніде не було. Живих не було. Були могили, прямо в дворах та на городах. Валялись вбиті собаки. На все село, яке смерчі зрівняли з землею, вцілів єдинний, чийсь зовсім невеликий хлівчик. Туди вони і направились. Опритомнівши, сестра заплакала. Просила їсти, кликала маму. Максим приніс води, напоїв сестру. Залишивши її на сіні в хлівчику, хлопчина пішов бродити по згарищах, поки не провалився в чийсь, майже доверху наповнений припасами, погрібець. Бог пожалів цих дітей, напевно мама дуже за них просила. Від голоду вони врятовані. А від іншого? Хто знайде їх та вивезе в безпечне місце, поки таке ще на Україні є.