Дощить… Дощі дощів передощили.
Громи похрипли. Небо попливло.
Беру своє запилене вітрило,
Забувши, як життя його крутило,
Сідлаю дощ і… кидаю весло.

Дощі до щік долоні притулили,
Щоб зняти запал (бо ж роки не ті),
А кулачками гупали щосили
У скроні й нерви, напнуте вітрило
Хотіли утопити у смітті.

Пливу, лечу, збунтована дощами.
До щему в дощ чомусь душа пече.
Маленька цятка серця між словами
От-от всотається у землю й плями
Не лишить на землі.
Усе тече…

Хрущі хрущать об скло віконне.
Хрусткі думки. Обличчя сонні…
Маленькі крила за плечима:
Ти – ельф з розумними очима,
А я – ельфійка, я цариця…
Чи будем вечору кориться?

Кладу на стіл шматочок літа,
Згортаю жменею із вікон
Хрусткі думки, обличчя сонні.
Хрущі хрущать об скло віконне…

Переливаючи з порожнього в пусте
І повертаючи з пустого у порожнє,
При ділі може бути всяк і кожен.
І діло те нехитре і просте.

А можна брудом плеснути в лице,
Бездумно, без жалю, беззастережно,
Або штовхнути камінь обережно
На голови із даху – от і все…

Я не скажу відверто слів хули,
(Хоч, може, й слід): мене цьому не вчили.
І не помщусь. Збираю рештки сили
І все прийму – від ватри до золи.

Переливаючи з порожнього в пусте
І повертаючи з пустого у порожнє,
При ділі може бути всяк і кожен.
І діло те нехитре і просте.

А можна брудом плеснути в лице,
Бездумно, без жалю, беззастережно,
Або штовхнути камінь обережно
На голови із даху – от і все…

Я не скажу відверто слів хули,
(Хоч, може, й слід): мене цьому не вчили.
І не помщусь. Збираю рештки сили
І все прийму – від ватри до золи.

Є в мені всього потроху:
Трохи впертості і злості,
Трохи світла з високості
Й крапля заздрості, їй Богу.
Жмут надій і мрій квітучих,
Міх розчарувань пекучих,
Чисті краплі співчуття,
Є польоту відчуття,
Є синці стрімких падінь,
Біль образ і ліні тінь.
Я – неначе повна склянка…
Та встаю сьогодні зранку –
І лякає висота,
І здається: я пуста.

Я живу на краєчку тиші.
Сум і спокій приходять в гості.
Дощ морзянкою вірші пише.
Все здається у світі просто:
Із землі проростають трави,
Щоб під ноги мені упасти,
А із неба зірки, мов пави,
Шелестять мені сонно: «Здрастуй».

Я живу на краєчку тиші…
Не здмухни її, мов росинку,
Не згуби неспокійну душу,
Полюби в мені просто жінку.

У синю річку ночі запливу
На човнику хисткому, наче свічка.
Застогне ночі білопінна річка
І дивний сон покаже наяву.

У тому сні ми з донькою в траві
Шукаєм зірку. А полин аж палить.
Ще й жалива безжально жили жалить.
Гукає сич. І ми – мов неживі…

Ця зірка вчора небо стерегла.
Руді тумани пасла, ніби бранців,
Нам душі гріла. А сьогодні вранці
Зітхнула раптом і в траву злягла.

І ось дитя витоптує стежки,
Колючим терням обдирає ніжки,
Переступає лози на обніжку,
Зганяє втому подихом важким.

«Куди?» - шипить зловіщо жалива.
«Чого?» - голосять жаби, мов підранки.
І раптом доньчин голос з передранку:
«Знайшла!». І ніжно-радісне: «Жива!..»

Я прокинусь сонячним зайчиком.
На вікні смарагдовим пальчиком
Кучеряву виведу стежечку
У дзвінкий і сонячний світ.
Обіймуся з білими ружами,
Пробіжусь рудими калюжами,
Зачерпну у сонячні пригоршні
Яблуневозоряний цвіт.
За порогом тиші і гомону
Пропливу у сні невагомому.
Помолюся рідному домові,
Щоби цей не кінчився зліт.

Розкинувши руки, розправивши плечі,
Розлігся на хмарі загублений вечір.
Ми з ним ще з учора зустрітись хотіли,
Щоб просто собі потинятись без діла,
Щоб з вітром гайнути – хто перший – по полю,
Хто вище – забратись з котом на тополю,
Втекти від сестрички й, забувши уроки,
За хатою сонну ганяти сороку.
Та вечір цей, видно, не здатен ні на що.
Заснув на хмарині – ото вже ледащо.

Маленький дощик заблукав
Туди, де гріє сонний вечір
Свої боки і сонні плечі
У світлі західних заграв.

Він так, сердега, захотів
До мами Хмари й тата Грому,
Та як повернешся додому? –
Дорогу в небі вітер змів.

Сльозу-дощину з носа здув
Та й ну ридать з такої речі.
А дядько Вечір сонні плечі
Під косі краплі простягнув.

Пропливають небом хмари білопері,
Пропливають чорні, зліплені з пітьми.
Я спитала вітру, що приліг під двері:
«Ваша сірокрилість, де живуть громи?»

Колихнулось небо, загойдались хмари.
Реготом озвалась сіра далина.
Блискавки шугнули, мов руді примари,
І дощу жбурнули в дзеркало вікна.

Вечір дме у місячний ріжок.
Я беру дубець чи батіжок
І мерщій туди, де із руки
Небо вже витрушує зірки.
Ці зірки, немов зайці чи коні,
Скачуть собі в неба на долоні:
Далі, вище, глибше в невідоме,
А мене лишають знову вдома.
Я реву – ну що я за пастух.
Весь мій вид від сліз гірких розпух…
Теплий вітер ледь торкнувся сліз.
На кудлату грушу вечір зліз.
Кажуть: «Он паси собі траву
Чи тоненьку стежку польову,
Що з воріт помчала до пшениці:
Там, дивись, недовго їй згубиться».
Тож тепер, збиваючи росу,
Я слухняно стежечку пасу.

Згинається цей світ, мов пластиліновий,
А потім раптом трісь – немов вініловий,
В істериці, мов блазень хлораміновий,
Ковтаючи зернята хлорофілові.

Йому ніде не писані закони,
Він сам собі суддя, і син, і батько.
Гуляють його стернями дракони,
А їх пасе старий русак-безхатько.

Химери заплітаються в реальне,
Хуртеча навпіл світ переламала.
Живемо за шкалою п’ятибальною,
Точніш, на нуль і п’ять десятих бала.

Самі собі і няні, і хрестителі,
Самі собі і влада, і пророки.
От тільки не являються спасителі
І топчуть нас, немов татари, роки…

А знаємо ж, що світ цей пластиліновий
Колись зненацька трісне, мов вініловий,
І як зрадіє блазень хлораміновий,
Ковтнувши рештки зерен хлорофілових.
2013

- Чумакуєш, батьку?
- Чумакую, сину:
За Чумацьким Шляхом
Стежку протоптав.
- Чом же мене, тату,
Серед степу кинув?
Я б з тобою скоро
Теж чумакував.

Їли б до схід сонця
Чи куліш, чи юшку,
За нічліг би правив
Нам соломи стіг.
Ти б мені за жінку
Не якусь «хохлушку» –
Щиру українку
Висватати міг.

Постелив би внукам
На широкім возі,
У садку вишневім
Слухали б хрущів…
Мерзнуть мої мрії
На жорсткім морозі.
В’януть мої думи
Без рясних дощів.

А літа безжально
Жалять болем-жалем
І торішнім листям
Губляться в траву…
- Чумакуєш, сину?
- Чумакую, тату:
У Чумацькім Шляху
Зіркою пливу.

Антонич був хрущем, а я – то роси,
Що падали дощем під ноги босі,
Змивали сльози й піт з лиця Тараса,
З вишневих теплих віт сміялись разом.

Я бачила його в розпуці й гніві,
У радості, але не в безнадії.
Ми вранішню зорю удвох стрічали,
На зраненій стерні удвох кричали.

Я тамувала болі його тіла,
Але ж йому уся земля боліла.
У мареві світань стелюсь росою,
А він – багряне сонце наді мною.

Візьми в дорогу зірку на крило,
Усмішку літа і роси зернину.
Хай буде тепло тобі всюди, сину.
А щоб бідою шлях не замело,

Сховай до серця гілочку дощу,
Маленьке гроно місячної ночі,
Яку звели на світ найкращі зодчі.
А я з тобою в мандри відпущу

Рум’янець ранку, яблуко небес,
Акорди днів і вечорів скоринки,
І цвяшок сонця, що, мов вірний пес,
Чатує грому й тиші половинки,

Зелену голку новорічних свят,
Листочок вітру, птаху перелітну…
Візьми на свій щасливий довгий шлях
У скойках буднів мрію заповітну.
2014

На солодкій скрипці споришів
Грає втома, розганяє тишу.
Теплий вечір на дорогу сів
Білим-білим, ледь рожевим віршем.

З нього хоч ікону намалюй,
Хоч візьми вплети в кантату ночі
І мені на щастя подаруй
Все, чого душа так спрагло хоче.

Слова пусті і повні вщерть,
Дурні, крикливі, безголосі,
Настирні, як до меду оси.
Слова - святої тиші смерть.

Слова - трава, слова - полин,
Рудої річки рівний плин.
Забута веснами рілля
Зродила покручі-слова.

Я слів, як зустрічей, боюся,
Обходжу гомінливий клин:
Слова – трава, слова – полин.

Чи я молюся, чи сміюся,
В мені нуртує страх один:
Чи поміж слів я не згублюся?

2006