Колись давно, жила одна дитина
І вірила у чари, як могла,
Була у неї і родина,
Через яку, не мало сліз, ця малеча пролила.
Та не зважаючи на всі побої і принизливі слова,
Добром і вірою, була забита у неї голова
І вірила дитина у різні чудеса,
Що врода це не та краса,
Що нею насолоджуються лиш бовдури й сліпі,
І не розумні люди, а тупі.
Душа – це істина краса,
Природи вищі чудеса,
А розгледіти її не кожному дано,
Ось яке чудо, ось яке воно.
І вірила вона, що зорі – це ті самі люди,
І ті, чия душа прекрасна,
Сяють яскравіше всіх,
І ті, чия віра не погасла,
Завжди бачать їх.
Зоря дитини, сяяла найяскравіше
І з’являлась всіх раніше.
Яскравим сяйвом, сяяла усе життя,
І не змарніла, коли потрапила у небуття.
А сталось це тому,
Що прожила вона своє життя,
Як людина, а не якесь сміття.

Гострим лезом, б’єш себе по венах
І кулю ловиш прямо в серце.
Життя розібране по мікросхемах,
І ти не дивишся в розбите люстерце.
Ти не плачеш від сумних мелодрам
І не цікавлять більше історії дорам.
Дощ, давно вже замінив,
Усі улюблені пісні.
І ти давно уже пролив,
Усі сльози. І усі сумні.
Давно вже опустились руки
І не тішать вже ніякі звуки.
Лиш темрява заполонила душу
І йти нікуди я не мушу.
Хтось зве мене самотністю,
А хтось своїм буттям.
Але ніхто й ніколи, не назве мене своїм життям.