За гральними столом сиділо четверо хлопців, вони були добряче напідпитку. Карти, гроші, склянки з бренді було вже погано видно на столі через густий дим від скурених сигар. Гра тривала уже більше трьох годин, але азарт примушував гравців продовжувати.
- Рус, тобі вже нема чим перекрити ставку, зупиняйся, - сказав один з гравців, посміюючись над програвавшим суперником.
- Ні, гратиму далі, - відповів Руслан, у якого було задіте самолюбство. Він ще ніколи так не програвав - усі гроші, що мав, вже йому не належали, а було їх чимало, якщо не сказати більше.
Олег, Роман, Арсеній і Руслан збиралися кожні два тижні у кого-небудь з них вдома, щоб зіграти в покер або будь-яку іншу азартну гру. За роки їх дружби це вже було швидше правилом, ніж просто бажанням перекинутись у карти. Друзі грали на гроші, яких було достатньо в кожного з них. Батьки цих молодиків були впливовими особами, які мали зв`язки й великі банківські рахунки. Завдяки цьому хлопці отримали гарну освіту і мали високооплачувану роботу. Хоча кожному з них було вже за двадцять п`ять, жоден не був одруженим.
- Що будеш ставити, Русику? Годинник вже програно, може, хрестика знімеш? - озвався нетверезим голосом Олег, який вже ледь бачив цифри на картах, - А може свою кралю-Валю закладеш, твою новеньку брюнеточку, чи як її там звати?
- Я тобі зараз по морді закладу! - огризнувся Руслан, який був найтверезішим серед усіх, але найневдалішим у сьогоднішній грі.
- У тебе вже нічого немає, давай припиняй, наступного разу відіграєшся! - Арсенію хотілося вже вилізти з-за стола, бо він відчував, що голова йде обертом від випитого.
- Колись ми грали на бажання... - з надією промовив Руслан, у якого аж свербіли руки, хотілося розкласти останню партію і відіграти хоч годинник, який йому подарувала одна з колишніх подруг.
Сміх товаришів і їх гострі висловлювання позбавили хлопця останньої надії, але, заспокоївшись, Роман запропонував:
- Ну, знаєш, нам було по чотирнадцять! Дитячі бажання, але було весело.
- Так, весело. А що... якщо нам зараз повеселитися. - втрутився у спогади Романа Арсеній. Давай, Рус. Виконаєш бажання по-дорослому, як згоден?
Олегу так набридло сидіти з головним болем, що він вирішив припинити цей цирк і сказав:
- Пограбуєш будинок когось із знайомих за відсутності хазяїв, - сподіваючись, що Руслан не погодиться і гра припиниться, хлопець почав збирати виграні гроші зі стола.
- Я згоден. Роздавай, - всі уважно подивилися на Руслана.
- Ти що, справді? - захоплено промовив Арсеній.
- Та ні, перестаньте. Закругляємось і по домівках, пацани. Це безглуздя, - занепокоївся Олег.
- Ні, ні. Сам запропонував, а Рус погодився, давайте подивимось, що з цього вийде, - Романа бренді вже так розвезло, що цікавість стала на місце здоровому глузду.
- Здавай, Олег, - попросив Руслан, - Сказав, що виконаю - значить виконаю.
Руслан був впевнений, що на цей раз йому обов`язково пощастиь і він відіграється, та коли партія була зіграна, чоловік усвідомив, що йому доведеться вдертися у якийсь будинок і щось звідти винести. Відмовитися він не міг, хоча друзі й запропонували йому відступні.
- Поїхали, будем шукати підходящий будинок, - Вставши з-за столу, Руслан пішов у свою кімнату, - Переодягнусь і повернуся. Зробіть кави, а то мізки не працюють, це ж вам не на прогулянку їхати.
Прийнявши швидко прохолодний душ, щоб хоч якось трохи протверезіти, Руслан подивився на себе в дзеркало. Він виглядав дуже добре, незважаючи на самопочуття. Мабуть, в силу свого віку або генетиці, бо його батько був теж чоловіком у гарній формі і завжди виглядав на років десять молодше, хлопець мав свіжий вигляд, навіть не спавши декілька ночей поспіль. Густе хвилясте волосся, кольору воронового крила, пронизливо сірі очі, від яких у всіх дівчат перехоплювало подих і смуглясте піджаре тіло, що підтримувалося в гарному стані плаванням і заняттями в тренажерному залі. Та коли хлопець дивився на себе в дзеркало він всього цього не бачив, це була зовнішня сторона, на яку звертав увагу хто завгодно тільки не він.
Дивлячись на себе у дзеркало, Руслан зазирав у внутрішній світ своєї постаті. Там було все зовсім іншим. Не було сильного, гарного чоловіка, впевненого у собі, що мав тверду землю під ногами. На його місці вимальовувалася зовсім інша людина з протилежними якостями. Завдяки батькам Руслан мав все і немав водночас нічого. Саме рівень життя зробив із хлопця розчарованого долею молодого чоловіка. Він любив своїх батьків, але не був вдячним їм за те, що вони не дали йому зробити жодного самостійного кроку. Все завжди вирішувалося за нього: де вчитися, де жити, де працювати. Саме тому хлопець іще не був жонатим. Це єдине, що він ще не зробив за волею матері. Вона давно вже підшукала сину декілька варіантів для одруження, та в лише в цьому у чоловіка вистачило сили волі не піддаватися на вмовляння. Думки про те, що маючи вже не зовсім юний вік, він до цього часу не досяг самостійно нічого, не давали йому можливості жити повним життям не тільки фізично, а й морально. Через любов до батьків, які від усього серця намагалися зробити все для свого єдиного сина, хлопцю було важко відмовляти їм. За мірками багатьох людей у нього було досконале життя, яке Руслан ненавидів. Останні роки він весь час знаходився у пошуку сенса свого існування, але знайти його чоловікові поки що не вдавалося. А бажання хоч якось змінити хід подій в нетверезому стані підсилювалося багатократно.
- Куди поїдемо? - Запитав Арсеній, звертаючись до своїх друзів.
- Питання в тому, хто нас повезе. За кермо ніхто сісти не може, - Олег, який був з усіх хлопців самим розсудливим, завжди намагався контролювати будь-які сумнівні бажання своїх товаришів.
- Ну, ти й даєш, братан! Ми їдемо грабувати будинок, а ти переймаєшся через водіння у нетверезому стані, - Роман пив каву та боровся із бажанням перехилити ще чарочку чогось міцнішого.
- Не ми, а Руслан, і не грабувати, а на спір винести бодай щось з порожнього будинку. А їхати п`яними - це наражати не тільки себе на небезпеку, а й інших людей, - Олег подивився на друга й запитав: - Руслане, може передумаєш?
- Сказав уже. Скільки ще треба? - бажання відмовитись було сильним, та зробити щось неординарне у своєму штильному житті було просто непереборним, - Ти чого мене, як дівку вламуєш?
- Так, у мене є ідея, - підняв руку Роман й припинив зростання напруження між друзями. - У моїх батьків є новенькі сусіди, сьогодні ввечері сімейка рванула на море. Камер ще немає сто відсотків, за сигналізацію не скажу, але все одно поки патруль доїде, хвилин п`ятнадцять пройде. Можна спробувати.
- Годиться, поїхали, - Руслану вже нетерпілося почати нову гру. - Я сяду за кермо.
- Ні, не сядеш. Я ж казав ніхто з нас за кермом не поїде, - повторив Олег.
- І що ти пропонуєш? - в один голос почали говорити Арсеній з Романом.
- Можна комусь з наших ще зателефонувати. Або водія викликати...
- Дурень, - заржав, наче кінь, Роман. Ти, що не в темі? Ти розумієш куди ми їдемо? Давай ще пів Києва сюди запросимо.
- Досить. Їдемо. Я нормально почуваю себе. Не переймайся, Олеже, ніхто не постраждає, - Руслан підкинув у руках ключі від своєї Мазди і допивши каву пішов до виходу.

Було вже далеко за північ. Червневі зорі сяяли так яскраво й мерехтливо, немов змагалися із місяцем хто освітлює землю краще. Дорога була порожньою, ночами небагато хто мав якісь справи. Руслан обрав дорогу, що оминала пости патрульних служб, тому доїхали до місцини, де жили батьки Романа, без пригод.
- Ось, дивіться, цей будинок нам і потрібен, - Роман вказав на оригінальний котедж, що виглядав через охайний дерев`яний парканчик.
- Гарненький будиночок, хто в ньому живе? - запитав Арсеній.
- Якісь власники мережі ресторанів з донькою. Бачив сьогодні їх. Мій батяня казав, що донечка в них красуня, що треба! Я вже й вуха розвісив. Та коли вони ввечері виїжджали, я побачив ще того собі крокодила. Не думав, що в нас такі різні смаки.
- Пити менше треба, тоді жінки будуть здавтися жінками, а не крокодилами, - Руслан роздивлявся будинок й між тим продовжував говорити, - піду перевірю, чи немає там сигналізації.
Повернувшись за декілька хвилин, хлопець зазирнув у машину й промовив:
- Все чисто. Будинок порожній, сигналізації немає.
- Тоді в ньому і брати не буде чого. Ніхто з нормальних людей не залишить щось цінне без охорони, - запевнив друзів Арсеній.
- Нічого цінного ніхто забирати і не буде. Правда ж Рус? - Олег виразно подивився на товариша, - Ти просто зайдеш в будинок, винесеш звідти будь-що
й повернешся до нас. І все, зрозумів?
- Так. Тільки слухайте сюди всі, - Руслан уважно поглянув на хлопців, - Якщо щось піде не так, ви поїдете звідси, не чекаючи мене.
- Та ти що, мужик? Все буде нормально.
- Пообіцяйте мені. Я не хочу, щоб у когось з вас були через мене проблеми. І у мене через вас. Грабіж однією особою й групою осіб мають різні статті. Змикитили?
Мовчання було знаком згоди. Застібнувши під горло чорний реглан, Руслан за мить знову опинився під будинком.

- Я сподіваюся, ти не будеш голодна, слідкуй за харчуванням! - Юлія дивилася на свою доньку, розуміючи, що тільки-но сказані слова аж ніяк не дійшли до отримувача, - Ти мене чуєш, Діано!
- Чую, мамо. Я завжди тебе чую, не хвилюйся, їстиму як треба. - відповіла донька, чекаючи, коли ж усі всядуться в машину і залишать її на самоті.
Поцілувавшись й обійнявшись з татом, мамою і, чмокнувши Ярину в щоку, Діана зайшла до будинку. Вона не бачила, що хонда батьків, виїхавши за ворота, чомусь зупинилася. Постоявши з три хвилини, Юля з Яриною вийшли з машини. Одна з жінок забула на лавці біля вхідних дверей сонячні окуляри, а друга, сідаючи в авто, загубила гудзик. Знайшовши речі, обоє знову сіли по місцях. Саме в цей момент їх і побачив Роман, який теж виїжджав у місто. Та не побачив хлопець, як біля станції метро, батьки Діани висадили її подружку Ярину й поїхали далі вдвох на південь до моря.
Діана була рада, що врешті решт могла побути наодинці з собою. Останнім часом їй зрідка випадала можливість присвятити час лише собі. Щойно закінчивши університет, дівчина взяла собі тайм-аут від усіх справ. Їй хотілося відпочити і спланувати своє майбутнє.
Спершу Діана вирішила почитати новий роман, який купила ще місяць назад, але який у неї не було часу навіть взяти до рук через підготовку і здачу іспитів. Піднявшись до себе в кімнату, дівчина вмостилася на ліжку і, в передчутті захопливих пригод, розгорнула першу сторінку. Запах нещодавно видрукованої книги був надзвичайно спокусливим для Діани. Тому заринувшись з головою в історію, що оповідала книга, під впливом аромату, що виходив з неї і шелесту новеньких сторінок, дівчина втратила лік часу.
Із священного стану читання її вивів дзвінок телефона.
- Як справи, Ді? Ще не спиш? - бодреньким голосом запитав батько.
- Ні, ще не сплю. А як ви там, спати не хочеться?
- Ми п`ємо каву і відганяємо сон розмовами. Мама питає чи тобі не сумно без нас?
- Вона що, вже вигнала тебе з водійського місця? - посміхаючись запитала дівчина, знаючи як мама любила керувати автомобілем.
- Я, чесно кажучи, не дуже опирався, - зі сміхом промовив Олексій.
- Мені завжди без вас сумно, та я стійко це витримую, - в голосі Діани чулася іронія, яка зовсім не заділа батька.
- Дивись, Попелюшко, вже за північ, пора спати. Ми з мамою зателефонуємо вже зранку.
Подивившись на годинник, Діана не могла повірити, що так довго читала.
- Надобраніч, - попрощалася дівчина й поклала слухавку.
Їй страшенно захотілося заварити кави. Батькове згадування про цей напій, викликав у Діани непереможне бажання піти до кавоварки.
Зробивши собі велику чашку Амерікано, дівчина знову піднялася в спальню, щоб за питтям встигнути перегорнути ще декілька сторінок роману. Та в кімнаті, Діана усвідомила, що очі втомилися від стількох годин безперервного читання. Тому вона вирішила краще прийняти ванну й послухати музику.
Поки білосніжна ванна наповнювалася прозорою теплою водою, що поступово вкривалася пухкою піною з різнокольоровими бульбашками, Діана роздягнувшись, подивилася на себе в дзеркало. Повільна музика навіяла на неї роздуми.
Сині очі, такого глибокого кольору, здавалися неприродніми, але неймовірно красивими на фоні чорних довгих вій. Волосся було блискучим каштанового кольору і густими локонами лягали на невеликі дівочі груди. Діана була невисокою з маленьким розміром ніжки, за що з дитинства батько частенько називав її Попелюшкою. Тоненькій таліїї позаздрила б будь-яка модель, та от тільки Діані не здавалися такі гарні природні дані чимось особливим. Вона ніколи не вважала себе привабливою, хоча й бачила, як чоловіки дивляться на її зовнішність. Дівчина вважала, що бути красунею, означає бути коханою, а так як взаємного палкого почуття від своїх стосунків з чоловіками Діана ніколи не отримувала, вона ні в якому разі не могла сприймати себе як красиву дівчину. Бажання бути коханою, та знайти свого принца, Попелюшка берегла в тенетах своєї незайманої душі. Сексуальні стосунки вона мала з двома чоловіками, тому фізичну невинність втратила ще на другому курсі, та от внутрішній світ Діани був чистим і цнотливим, немов аркуш паперу, який чекав руки автора.
Швидка дискотечна мелодія наступної пісні вирвала дівчину із світу роздумів. Діана із задоволенням занурилась у теплу м`якеньку піну, що ароматом конвалій наповнила усю ванну кімнату. Підспівуючи виконавиці чергового хіта, Попелюшка пила каву і насолоджувалась відпочинком від справ і людей.

Намагаючись якомога тихіше, Руслан фомкою привідкривши вікно, проліз всередину будинку. Опинившись у кухні, хлопець завмер на місці. Аромат кави був таким свіжим і міцним, що на хвилину чоловік розгубився. Прислухавшись, і, непочувши ніяких незвичних звуків, він згадав, що всі члени родини поїхали на море. Будинок мав бути порожнім. Руслан припустив, що хазяї знали особливий сорт кави, який залишав такий довгий аромат. Можливо, якби стан сп`яніння його був трохи меншим, його настороження дало б не хибний сигнал зеленого світла, і він би не пішов далі. Та чоловіча самовпевненість тягла хлопця на подвиги.
Пройшовши весь перший поверх, у Руслана була можливість взяти дещо цінне. Однак це зовсім не потішило його. Все було занадто легко - так, як в усьому житті мажорної дитини. Ніякої інтриги, чи чогось незвичного, від чого могло перехопити подих. Стоячи у вітальні біля коштовного антикваріатного годинника, чоловік розмірковував чи потрібно взяти саме його. Невеликий за розміром, досить легкий - Руслан роздивлявся його під світлом ліхтарика. Зі зворотного боку годинника хлопець побачив якийсь надпис: «Коханому Андрію від люблячої дружини Юлі з нагоди річниці весілля». Покрутивши в руках цінну для хазяїв річ не тільки в грошовому еквіваленті, чоловік поставив її на місце. «Який з мене грабіжник, якщо я переймаюся спогадами людей, які мешкають у цьому будинку?» - подумав Руслан і без коливаннь вирішив піднятися ще на другий поверх й пошукати щось таке, що не примусить власників сильно перейматися втратою.
Піднявшись сходами й тихо ступаючи по великому м`якому покриттю, він підійшов до кімнати, що була найближчою. Не встигнувши навіть торкнутися до ручки, чоловік почув, як позаду нього відчинилися якісь двері й світло з тої кімнати сяйнуло у коридор. Декілька секунд було у хлопця, щоб за мить опинитися в середині темної кімнати. Притулившись до стіни, Руслан переводив подих. Думки стрибали гірськими козами. Він не міг повірити, що будинок виявився не порожнім, але, пригадавши, аромат свіжозвареної кави, все стало на свої місця. Роззлючений та трохи наляканий несподіваною появою невідомої особи, чоловік прислухався до звуків у коридорі. Коли він почув, що зачинилися якісь двері, а через пів хвилини відчинилися інші й на тому стало тихо, хлопець набрав номер на мобільному. Пошепки промовляючи слова, Руслан заговорив, коли почув на тому боці голос Романа:
- Я в будинку не один. Хтось є ще. Буду намагатися вийти непоміченим, будьте напоготові.
- А хто в будинку? - запитав Роман.
- Не знаю, не бачив. Все кінець зв`язку, буду виходити, - Руслан вимкнув телефон і тихенько привідкрив двері.
Вийшовши в коридор, він обережно почав рухатись в сторону сходів. В одній з кімнат горіло світло й двері були відчиненими. Намагаючись зовсім беззвучно, Руслан обережно прокрався до східців. Та спуститися хлопець не ризикнув, бо з кімнати почулися кроки. Шукаючи куди б заховатися, він побачив великий вазон з громадною пальмою. Тільки-но юркнувши за неї, в коридорі спалахнуло світло. В ньому, наче видіння, з`явилася надзвичайної краси дівчина. Вона була у білій короткій, майже прозорій нічній сорочці, що відкривала більшу частину жіночих принад, і з розпущеним волоссям, що наче струменіло яскравим каштановим кольором. З її появою, Руслан перестав відчувати, що помилився, вдершись у цей будинок. Він хотів, щоб сталося щось таке, що перехоплювало б подих, а за останні п`ять хвилин це відбулося двічі. Враз йому прийшла думка, що доля привела його сюди, щоб побачити ту, яка з перших секунд своєї появи, запанувала у розумі чоловіка. Його думки крутилися тепер тільки навколо неї. Він забув навіть про те, що потрібно було вибратись на вулицю, поки його не помітила красуня.
Діана спустилася на кухню, щоб помити чашку з-під кави й взяти склянку простої води, яку вона випивала кожен ранок, щойно прокинувшись. Поки її не було Руслан знову зателефонував Роману.
- Хто в будинку? Побачив? - одразу запитав Рома, - Чого ти так довго?
- Це дівчина, вона на першому поверсі, я на другому. Як тільки вона повернеться до своєї кімнати, я спробую вийти. Головне, щоб вона не побачила, зламане вікно. Я його зачинив, але якщо придивитися... Вона йде!
- Чекай, чекай, Рус! Якась жінка йде до будинку, не клади слухавку... От, чорт, вона відчиняє будинок ключами! Зайшла! Чуєш? Сиди тихо там. Ми допоможемо тобі. Щось придумаємо і відволічемо тіток, чуєш?
- Так, - тихо відповів Руслан і натиснув кнопку відбою.
Діана піднімалася сходами, коли почула якісь звуки внизу. Вона завмерла на хвильку, прислухаючись, і коли почула чиїсь кроки, прожогом кинулася в кімнату, з якої нещодавно вийшов Руслан.
Через хвилину Діана спускалася вниз, тримаючи в руках пістолет.
«Що за чортівня?» - думав Руслан, - «Чого це вона з пістолетом бігає?» Він не знав, що йому робити, але після деяких вагань вирішив поки що не висовуватись, а почекати. Деякий час було тихо, потім хлопець почув жіночі голоси. Все було спокійно, жінки розмовляли, але про що саме Руслану не було чути. «Кого ж це принесло вночі? Хто ці жінки? Хазяї ж поїхали на море, Роман сам бачив, чи він помилився?» - десятки запитань мучили чоловіка, відповідей на які він не знав.
Від намагання зрозуміти ситуацію, Руслана вирвав дзвінок, що пролунав у будинку. Хлопець здогадався, що то, мабуть, його друзі таким чинов вирішили відволікти жінок. Вийшовши зі своєї схованки, він обережно почав спускатися сходами. Та почувши, що дзвінок пролунав вже тричі, а двері ніхто так і не відчиняв, чоловік зупинився.
Скільки, у ваганні спускатися чи ні, простояв Руслан, він не міг пригадати потім. Постріли, які пролунали через деякий час, як він зупинився на сходах, викинули таку порцію адреналіну в кров, що чоловік стояв ні живий, ні мертвий. Переконавши себе, що потрібно негайно спуститися й перевірити, що сталося, Руслан пішов навпомацки й опинився на першому поверсі. Ніяких голосів вже давно не було чути. Світло горіло у вітальні. Тихо підкравшись до кімнати, хлопець зазирнув всередину.
Те, що він побачив, глибоко шокувало чоловіка. Дівчина стояла на колінах перед жінкою зі зв`язаними за спиною руками і з заклеєним лейкопластирем ротом. У руках жінки був ніж, вона стояла спиною до Руслана, тому обличчя її він роздивитися не зміг. Єдине, що було зрозуміло жінка була немолодою. На ній був темнокоричневого кольору брючний костюм, вона була доволі повною і мала сиве волосся. Коли жінка зненацька вдарила дівчину своєю важкою рукою по обличчю, у Руслана мурашки побігли по шкірі.
У цей момент він пошкодував, що не тільки вдерся в будинок, а й, що взагалі сів грати сьогодні в карти. З приливом чергової порції адреналіну, весь алкоголь з крові випарувався, наче його й не було. Тверезість мислення підказала чоловікові, що потрібно чимось озброїтися й допомогти дівчині, з очей якої котилися сльози, а з грудей виривалися ридання.
Знову ж таки тихо й обережно Руслан пішов у бік кухні, але ледь не впав, через щось перечипившись. Те, що він побачив у світлі свого ліхтарика, вразило чоловіка у саме серце. Відчуття ірреальності накотилося величезним комом і вдарило по свідомості хлопця. Він не міг зрозуміти як за лічені хвилини опинився в кровавому триллері. На підлозі у калюжі крові лежали троє його друзів. Прощупавши пульс у кожного з них, Руслан зрозумів, що залишився сам, без вірних йому товаришів. Хотілося кричати... Забувши про обережність, Руслан кинувся до кухні, ввімкнувши світло й схопивши з набору ножів, що стояв на столі, найбільший - для оброблення м`яса, він побіг назад.
Але у дверях вітальні на нього вже чекала шалена тітка з пістолетом у руках. Він був під прицілом, тому зупинився на місці.
- Кидай свій ніж, голубе, - холодним спокійним тоном промовила жінка й додала: - Де ж вас тут стільки взялося? Ти останній, чи ще є?
Руслан стояв у нерішучості й мовчав, продумуючи свою поведінку. Але не пройшло й пів хвилини, як стерва вистрілила в тіло Романа й знову взяла мішень під приціл.
- Я не люблю повторювати, - вона натисла спусковий курок, але вистріл не пролунав, зробила це ще раз, але пістолет був вже порожнім.
Відкривши очі й отямившись від шоку, Руслан кинувся на жінку, та послизнувшись на крові, що розтікалася по всій підлозі передпокою, ледь не впав. За цей час ненормальна опинилася біля дівчини й тримала ніж біля її шиї.
- Слухай сюди, козаче! На столику стоїть склянка з напоєм, підійди і випий, але без дурниць, бо шия цієї кралі буде схожа на криваву посмішку. Затямив?
Руслан розумів, що ця психопатка не жартує. Але пити якусь отруту йому не хотілося. Мозок працював так напружено, що здавалося всі повинні були чути роботу його розумових механізмів.
- Пий, не бійся. Вищі сили зволіли, щоб ти залишився живим і я, мабуть, здогадуюсь для чого. Пий, сказала!! Не отрута! - останні слова жінка майже проверещала.
На шиї дівчини з`явилася краплина крові й це підштовхнуло чоловіка до склянки. Він випив доволі приємний на смак напій і подивився в очі психопатці.
Очі жінки були скаженими брудного сірого кольору, волосся було неохайним і здавалося довго немитим, крупний ніс і пухлі вивернуті губи на побитому віспою обличчі складали картину не жінки, а якогось троля.
Відчувши, як за хвилину почали підкошуватися ноги, в очах Руслана проковзнуло запитання.
- Сідай на стілець, довбень, а то впадеш зараз і зіпсуєш мені місце для роботи! Тягати твоє тіло в мене немає ніякого бажання, - жінка підштовхнула хлопцю стілець, і він ледь притомний сів на нього.
Голова йшла обертом, ноги й руки оніміли, губи, немов налилися свинцем. Підійшовши до нього, ганебний троль зав`язав за спиною руки Руслана мотузкою так сильно, як тільки зміг. Те, що це була не жінка тепер не викликало у чоловіка жодних сумнівів. Під впливом якихось психотропних речовин у напої, йому ввижалося те, чого насправді не було. Тому обличчя вбивці було тепер для Руслана не жіночим і навіть не людським. Коли вона відійшла від нього, хлопцю здалося, що замість ніг вона має копита, а позаду висів хвіст з чорною китицею. Волосся на голові потвори ворушилося. Все, що відбувалося було наче відзнято в рапіді.
Троль розстелив на кавовому столику чорну тканину з бархату, на неї виклав дивні речі: крейду, ніж, чорні й червоні товсті свічки, нитки, мотузку, гілля ялини, каміння.
Діана тим часом зв`язана сиділа у кріслі і перелякано слідкувала за діями до болю знайомої жінки. Це було єдине, що знала дівчина. Чому саме Ядвіга Захарівна робила те, що відбувалося зараз, вона й поняття не мала. Чому в її будинку опинилося четверо незнайомих чоловіків, Діана теж не розуміла. Думка про вбивство трьох з них лякала дівчину, але від дій жінки тепер, у заручниці обставин, кров стигла у венах.
Ядвіга Захарівна крейдою на ламінаті намалювала велику пентаграму, потім одягла чорний одяг, схожий на сутану, тільки з капюшоном. Підперезалазя мотузкою, і взяла зі столика чорні моріони, ритуальні камені. Вона розклала їх по п`яти кутах зірки, що торкалися кола. Її дії були неквапливими, але дуже впевненими. Після цього жінка витягла із своєї великої сумки пляшку, і налила у склянку напій, схожий на той, що пив Руслан. Підійшовши до Діани, одним швидким рухом вона здерла з її рота наліпку. Від болю дівчина скрикнула і на очах знову заблищали свіжі сльози, але це не завадило Діані одразу голосно прокричати до жінки-садистки, яку вона сьогодні просто не впізнавала.
- Заради Бога, що ви робите?! Навіщо? За що?!
Ядвіга не дала дівчині продовжити, вона піднесла до її рота склянку і сказала:
- Пий.
- Я не буду, - відмовилась Діана.
- Не будеш... - з усієї сили, так, що у дівчини аж кров бризнула в різні боки, Захарівна вдарила її своєю важкою рукою по обличчю, - Я ж тобі краще роблю, тупа ти тварюко! Будеш ловити задоволення від моїх дій.
Схвативши Діану за підборіддя, вона відкрила силою напівпритомній дівчині рот і почала заливати рідину. Лихий, недобрий і огидний сміх лунав у вітальні. Руслан слідкував за всім, що відбувалося, йому дуже хотілося припинити весь цей жах, але він навіть свої думки до купи звести не міг. Тіло його не слухалося: поворушити ногами він не міг, руки ж були зв`язані, повернути голову в якийсь бік було надзвичайно важко. Руслан виловлював із своєї свідомості потрібні думки, намагався щось зрозуміти, але йому це дуже погано вдавалося. Переживання за життя дівчини і за своє - робили у його голові ще більшу плутанину.
- Ось так, нічого страшного не сталося. Вижлуктила пійло і добре. Тепер все у нас буде спокійно, - Почекавши, коли Діана втихомирилась, Ядвіга стягнула дівчину з крісла і потягла у намальоване коло.
- Що ви робите? - ледь ворушачи губами тихо запитав Руслан.
- Відновлюю справедливість, хлопчику! - жінка перерізала мотузку, що зв`язувала руки дівчини, та поклала її так, щоб руки, ноги й голова вказували на п`ять кутів зірки.
Діана лежала, немов сама була зіркою. Якщо Ядвіга здавалася Руслану тролем, то полонянка здавалася якоюсь надзвичайно гарною мавкою чи ельфійкою. Білий одяг, ледь прикривавший дівочі принади, із краплинами крові підкреслював щось містичне. Але ця містика була настільки шокуючою, що хлопець відчував такий страх, якого ще ніколи не знав. Він посилювався від того, що жах Діани передавався йому з подвійною силою. Тіло Руслана ловило якісь дивні токи, що пульсували спочатку під його шкірою, а потім проникали у саму середину серця. Безвихідь гризла душу, наче голодна тварина оголену кістку.
Діана була в заціпенінні, вона лежала спокійно, сприймаючи все, наче зі сторони. Дівчина не знала чому, але їй почало здаватися, що все відбувалося так, як і повинно було бути.
Руслан бачив, як троль потихеньку обійшов коло і запалив п`ять свічок, розклав гілля хвої, підправив свої дорогоцінні камінчики і накінець озброївся ножем. На хвилину відьма замислилася, тоді підійшла до серванту, що стояв у кімнаті. Діставши хрустальну ладдю, вона пильно обдивилася усі полиці. Не знайшовши чогось, жінка розвернулася до Діани і запитала:
- Де ще одна ладдя, Золотко? Розкажи мені, - солодко промовила Ядвіга Захарівна, нахилившись до дівчини.
- В моїй кімнаті, - слухняно відповіла Діана.
- Ненавиджу тебе безтолоч! Як завжди ти переносиш усе туди, куди тобі заманеться, ніколи речі не стоять там, де я їх ставила. Думалося тобі, що ти велика хазяйка? А от бачиш, хто тепер тут став господинею? Я! - дикий сміх, що знову рознісся по будинку був страшнішим, ніж його власниця.
Сміючись, троль відправився до кімнати Діани.
Залишившись наодинці з дівчиною, Руслан із усіх сил намагався розв`язати мотузку, що міцно огортала його руки. Але троль постарався на славу - звільнитися не виходило. Коли розпач майже повністю заполонив чоловічий розум, Руслан, неначе на льоту, зловив думку, що от-от вислизнула б від нього, якби очі не натрапили на одну річ.
Недалеко від порогу кімнати лежав ніж, який хлопець взяв на кухні ще на початку трагедії. При нападі на трикляту жінку він послизнувся й випустив цю зброю. Ніж так і залишився лежати на підлозі.
Підвестися було дуже важко, але він знав, що лічені хвилини залишились до приходу кровожерливого створіння. Йдучи до ножа, Руслан падав, підводився, повз на колінах, тримаючи руки за спиною, та все ж досяг своєї мети. Він чув кроки на сходах другого поверху, коли підійшов до Діани, тримаючи позаду м`ясного ножа. Дівчина лежала у напівдрімоті. Коли чоловік підійшов до неї, вона перевела погляд з вікна на Руслана. Її очі були у поволоці.
- Хто ти? - запитала дівчина.
- Не має значення зараз. Ти можеш взяти ніж і розрізати мотузку? Тільки швидко, ця потвора зараз повернеться.
- Хто ти? - знову повторила Діана, не розуміючи, що цей чоловік від неї хоче.
- Ти можеш підняти руку? Спробуй, будь ласка, прошу тебе, швидше!
- Не можу, - відповіла дівчина.
Чуючи, що троль вже був на підході, Руслан так швидко, наскільки могло його тіло, опинився на своєму стільці, тримаючи за спиною ніж.
- Скучили за мною, дітки? - спитала Ядвіга Захарівна, заходячи до кімнати з хрустальною ладдею.
- Божевільна, - не втримавшись, промовив Руслан.
Жінка завмерла на декілька секунд і уважно придивилася до чоловіка.
- Тобі вже краще? Може вип`ємо іще трохи прохолоджувального напою? Щось ти розпатякався, телепень.
Руслан розумів, якщо вип`є ще хоч краплю, то не зможе навіть втримати ножа, не те, що розрізати пути. Тому він прикрив очі і неголосно й невиразно щось промимрив.
Вагаючись лише хвилину, відьма продовжила займатися Діаною, наче взагалі забувши про присутність чоловіка у кімнаті. Вона поставила по обидва боки дівочих рук ладді, підправила розташування свічок і каміння, підвела крейдою магічний знак. Вимкнувши світло, жінка стала в ногах у своєї жертви і почала читати щось схоже на молитву. В мерехтливому світлі палаючих свічок, це дійство виглядало дуже зловісно.
Руслан різав мотузку, потроху його мозок став приходити до тями, рухи стали впевненішими, та позбутися пут все одно було нелегко. Заважало відчуття неймовірної нервової напруги, всі м`язи були на межі спазмування. Коли чоловік побачив наступні дії ненормальної жінки, його розум ледь втримав і насилу не дав вирватись на волю скрику від жаху й відчаю.
Ядвіга, взявши Діанину руку, безжальним рухом перерізала дівчинці вени. Кров полилася так швидко, наче весь час чекала витоку. Найжахливіше було тим, що Діана зовсім не чинила супротиву. Вона лежала, наче загіпнотизована, навіть не поворухнувшись. Відьма ж підставила хрустальну ладдю і та дуже швидко почла наповнюватись свіжою молодою кров`ю.
Перейшовши на інший бік із закривавленим ножем й ставши на коліна, жінка промовила до дівчини:
- Це подарунок твоїм батькам! Смерть моєї доньки була не такою легкою й красивою. Твій батько її вбив, коли їй було стільки ж років, скільки й тобі. Вона була красунею... ти будеш гідною жертвою, щоб душа мого янгола знайшла спокій, - Ядвіга занесла гострий ніж і торкнулася лезом ніжної шкіри на зап`ястку Діаниної руки.
Зробити розріз вона не встигла, бо відчула гострий біль у своїй спині, він паралізував її і не давав вдихнути повітря. Повалившись у бік, жінка втратила свідомість, так і не побачивши, що Руслан почав рятувати життя її жертві.
Крові витекло багато, чоловік майже не усвідомлюючи, швидше автоматично, робив усе, що здавалося йому, могло вберегти життя молодої дівчини. Жгут вище ліктя, щоб зупинити сильний потік і туга пов`язка на рану. Мотузки, що використовувала божевільна тітка й власна футболка були дуже доречними атрибутами першої допомоги. Діанині очі були заплющеними, обличчя було білим, неначе крейда, губи посиніли. Руслан прислухався до її дихання, але не чув ні вдихів, ні видихів. Підхопившись, хлопець чимдуж кинувся шукати свій телефон, який, як йому здавалося загубив на кухні. Та коли він вибіг із вітальні, в очі кинувся мобільний Олега, що валявся поруч із мертвим хазяїном. Не втрачаючи ні секунди, Руслан зателефонував у швидку й поліцію.
Повернувшись до дівчини, чоловік побачив, що її очі були відкритими. Він присів біля неї і взяв за руку.
- Як тебе звати? - запитав Руслан.
- Діана, - відповіла та й одразу задала зустрічне питання - Хто ти?
Руслан не знав, як сказати цій дівчині хто він. Злочинець, крадій, грабіжник... як зізнатися їй з якою метою опинився він у цьому будинку. Його мовчання спонукало Діану продовжити.
- Дякую тобі, хто б ти не був, - дівчина подивилася на пов`язку, що вже наскрізь була просочена кров`ю.
- Зараз приїде швидка, не хвилюйся. І поліція. Все буде добре. - заспокоїв її чоловік.
Руслан дивився в очі Діани і розумів, що сьогоднішній день змінив усю його долю. Тепер він не був тим безтурботним хлопчиком, який не розумів, що таке життя. Він завжди бачив його лише з одного боку. Ця ж ніч відкрила нові грані людського існування. Ми залежимо від різних збігів обставин, від подій, часу й інших людей. Його думки крутилися навколо друзів, які загинули через ідіотське бажання пригод. Руслан знав, що винен у їх смерті саме він.
- Мої друзі загинули через мене, - Руслану захотілося сповідатися цій дівчині, щоб його нове життя не почалося із брехні. Чомусь він був упевнений, що подальше його існування буде напряму пов`язане з Діаною, принаймні так йому хотілося. Він не знав її, але відчував щось, що давало йому впевненість у тому хто вона є, - Моя безглузда примха привела нас до твого будинку і позбавила їх життя. Декілька годин назад ми грали в карти, і я програв. Останньою ставкою було бажання. Ми зіграли на те, що я зможу влізти в будь-який будинок і щось звідти винести. Роман бачив твоїх батьків, які від`їжджали на море, з ними він бачив і дівчину, яку сплутав з тобою. Будинок повинен був бути порожнім.
- Ти врятував мені життя. Якби не опинився сьогодні тут, мене не було б уже на цьому світі.
Руслан мовчав. Три життя за одне. Світ був несправедливим і жорстоким.
- І що тепер? - запитала Діана.
- Тепер я розумію сенс життя і цінуватиму його незалежно від обставин, але не розумію, що ця потвора робила у твоєму будинку, - він кивнув у бік Ядвіги.
- Вона працювала вже декілька років у нашій сім`ї хатньою робітницею. Мені здавалося, що я їй подобалась. Навіть не уявляла, що це її доньку тато тоді... шість років назад він збив молоду дівчину. Вона була в алкогольному сп`янінні й переходила вулицю в недозволеному місці. Нам сказали, що вона померла в лікарні, але не від травм, отриманих в аварії. Тато намагався забути цей випадок... ми всі намагалися.
Було чути, як під`їхали машини швидкої і поліції. Будинок наповнився лікарями й правоохоронцями. Спалахи фотоапаратів, розмови медпрацівників і нескінчені запитання полісменів створювали іллюзію дедективного фільму.
- Це мої друзі, один з них, Роман - сусід з будинку напроти. Ми домовлялися, що сьогодні разом пограємо в карти. Та вони затримались допізна у Руслана, я думала, що сьогодні хлопці не приїдуть, але помилилася, - розповідала правоохоронцям Діана.
У лікарні Діана ще довго відповідала на питання, допитували і Руслана. Все скінчилося тільки під ранок, та багато чого зі сходом сонця у той день тільки почалося.

Через два роки на світ з`явилося троє маленьких хлопчиків, яких назвали Роман, Арсеній і Олег. Близнюки були схожими на тата, але з кольором очей своєї мами. Сім`я була щасливою, бо кожен з батьків знав, чому саме у них народилися троє дивовижних хлопчиків.
Ми залежимо від обставин, часу і подій, але є ще щось, набагато значніше, від чого залежить кожна хвилина нашого життя.


2013