Війна порушує кордони не лише держави, а й літератури. Російське вторгнення у Крим і Донбас стало також вторгненням теми війни на територію літератури – вона породила десятки, якщо не сотні книг, а на авансцену сучасного літературного процесу вийшли свідки й учасники окупації, бойових дій, депортацій, щоби озвучити власні травму і «правду». До творення художнього/документального наративів про війну й окупацію долучилися як професійні письменники, так і аматори – зокрема, ті, для кого війна й інтервенція стали стимулом, «нервом» і, можливо, першою та єдиною темою творчості. Загалом цей наратив дуже неоднозначний і поліголосий, він багато про що «мовчить», але багато про що «говорить», оскільки змінюється, залежно від політичних уподобань, ідеологічних позицій того чи того автора, тиску та впливу кон’юнктури. Здається, «правду», «істину», «реальність» про війну й окупацію – поняття, якими часто афішують у своїх передмовах, інтерв’ю автори, і які, треба визнати, спрацьовують (зрештою, тема війни – комерційно успішна) – це останнє, що треба шукати в цьому наративі. Загалом чим далі відходять події від пункту свого неповернення, тим більш очевидною стає зміна (поглядів, переконань, пріоритетів тощо) – літературне "обличчя війни" змінюється під впливом політичного, морального клімату, і ці зміни, здається, варті, щоби за ними стежити.
Літературна критика сьогодні неабияк цікавиться творами про війну: або через спрагу до неофіційного слова і брак довіри комерційних медіа, або через догоджання літературній політиці, часто залежній від політичної кон’юнктури. Зацікавлення темою війни при цьому виказує травму ще недавнього минулого, коли реальність воєнного насильства і страждань було витіснено з публічного, зокрема літературного простору великим ідеологічним наративом, зібраним із міфів про реальних і уявних «героїв», у якому не зоставалося місця для людини. Іноді ці політичні міфи з гідною подиву подібністю входять у сучасну літературу, перетворюючи її в «криве дзеркало», де час від часу з’являються «переодягнені», але добре впізнавані «тіні минулого». Інші автори йдуть від зворотного – деміфологізації, дегероїзації війни: розвінчують культ героїзму та позбавляють смерть сакральності, показуючи внутрішній бік окупаційного чи окопного повсякдення.
Книга «Війна в Донбасі: Скельця калейдоскопа» (2014) Петра Гайворонського хоч і вийшла друком у перший рік російської окупації Криму й Донбасу, але зосталася маловідомою і загалом не поміченою критиками. Попри незначний тираж видання (як зазначено в анотації, «книга видана на добровільні пожертви патріотів України» та присвячена «людям, яким не байдужа доля Батьківщини»), деякі з мініатюр і новел, що увійшли до неї, публікувались у періодиці (зокрема, в американській «Свободі», 2016, № 13). Читачеві чи критику, які відстежують нові надходження до книгарень і бібліотек із написаного про російсько-українську війну й окупацію Донбасу, ця книга мало що скаже нового «на тему» і до того ж розчарує своєю публіцистикою, пафосом і повторами, але, попри це, вона продемонструє таку «оптику», із якої події набудуть своєї виразності – «погляд спостерігача». Звісно, це «погляд» не стороннього й не відстороненого, і не лише зовнішній, а й внутрішній: на те, що відбувається «тут» і «зараз» автор дивиться не лише з вулиці окупованого міста, вікна автобуса чи власної оселі, а й із середини історії, політики, культури, допитуючись (найчастіше у себе самого): чому і як війна увійшла в його дім і країну?
Композиційно збірка складається із вступного слова краєзнавця-донеччанина Ігоря Коца (редактора «Донеччини») із промовистою, але дуже типовою назвою «Правда зі Сходу», слова автора, трьох розділів, до яких увійшли 70 мініатюр («Коли цвіли сади та зеленіли трави», «У стиглих степах, обпалених війною», «Збір урожаю»), а також трьох новел («Пологи», «Кіборг», «Приватний апокаліпсис»), які на загал розвивають одну й ту ж тему: життя чи виживання людини в умовах війни й окупації. Публіцистичні мініатюри, визначені автором як «скельця калейдоскопу», – це рефлексії на побачене, почуте, передумане та прожите, доповнені цитатами, голосами політиків, друзів і недругів, знайомих і незнайомців, коментарями з історії, відсиланнями до популярних фільмів, сюжетів із новин тощо. Жанр, обраний автором, – форма реакції на те, що сталося, нагадує доволі популярну форму «поста» в соціальній мережі чи допис у блозі, питомими ознаками яких є лаконічність і вичерпність, прагнення в декількох рядках оповісти про те, що сталось, як і чому. Тяжіння до документалізму, перетворення (за твердженням автора) реальних фактів і подій у художньо та композиційно цілісні «мессиджі» дає підстави говорити про «Війну в Донбасі» як своєрідний щоденник, хроніку – не так подій, як вражень, роздумів, переживань. Голос автора – це голос свідка й учасника, а також репортера, аналітика, поєднаних в одній особі: багаторічний досвід журналіста, вчителя історії Петра Гайворонського, у доробку якого кілька публіцистичних книг, надає йому значних переваг.
Окрему увагу у збірці привертає топографія – «місця війни», що водночас є «місцями пам’яті» (Луганськ, Красноармійськ, Лисичанськ, Слов’янськ та ін.). Автор спостерігає за тим, як змінюються обличчя міст і їх мешканців, фіксує «сліди», «відпечатки», які зоставляє по собі окупація: будинки-привиди стають не лише уособленням нищення, безперервного бомбардування, а й знеособлення людини, перетвореної у звіра («Звірі та люди», «Люди чи звірі?»). Що змушує жінок вибудовувати «живий щит», аби не впустити до бомбосховища матір із дитиною? Чому жінки, що ховаються від бомбардувань у підвалі,«не чують» вагітну жінку, яка просить води, доки та не втрачає свідомість? («Люди чи звірі?»). Спостереження за іншими водночас не виключає самоспостереження: автор фіксує те, як змінюється його сприйняття людей і ставлення до речей, зокрема радянського символічного простору (пам’ятників, медалей, георгіївської стрічки тощо).
Особливе зацікавлення в автора викликає образ натовпу – дезорієнтованої маси, яка стає уособленням різних політичних маніпуляцій, заручником і жертвою окупаційного режиму («Вічний революціонер», «П’ятий сектор», «Референдум», «Натовп» тощо). Маса довірлива та жорстока. Вона не скандує, а виє, уподібнюючись до «скаженої собаки» («Вічний революціонер»), змінює прапори, лозунги, присяги, а політичної культури набирається з «жовтої преси» і «зомбі-каналів», «а це все одно, що навчатися сексуальної культури від вуличних повій» («П’ятий сектор»). Брутальність, агресивність і відсталість маси («колективного тіла») поглиблює закритість і відчуження людини, замкнутої в собі та полишеної на себе: закрита і відчужена людина «віднаходить себе» в масі, а долучення до «колективного тіла» (функціонування в якості коліщатка та гвинтика) тотожне самозреченню. «Це людське стадо, зграя, тичка, купа. Де починається натовп, там закінчується суспільство. Вожак натовпу, натовповод, може з ним зробити все, що забажає: залізною рукою загнати в щастя, достроково влаштувати в царство небесне, скинути в прірву, налаштувати масове самогубство, примусити жерти власних батьків, дітей і самих себе. Натовп – це уречевлена істерична паніка» («Натовп»).
Портрет «масової людини», у якій автор упізнає, зокрема, тих, із ким живе поруч, працює в одній школі, – людини, перетвореної в біологічну особу, без відчуття обов’язку й громадянства, національної, культурної тожсамості – це плід війни, яка розпочалася не з перших пострілів («масова людина» уможливила кров і смерть), а втрати себе. У різних мініатюрах він вирізняє тих, хто уособлює «людину маси»: «ексцентричного мужичка», який змінює прапори відповідно до змін політичного клімату (червоний, синьо-жовтий, триколор тощо) («Вічний революціонер»); місцевого «фюрера», який не гребує носити медалі часів Другої світової, відкопані окупантами з могил полеглих червоноармійців («Фюрер-мародер»); художника, який, піддавшись упливу пасинка, стає жертвою і рупором «російської національної ідеї» («Пасинки»); вчительок української мови, які вголос розмірковують про те, як їм буде добре, коли російська армія увійде на Донбас («Училки») тощо. Фіксуючи стан і настрої донецьких учителів, які готуються до зустрічі російських танків, зокрема своїх колишніх учениць, які викладають українську мову і при цьому зневажають і заперечують її («у повітрі засмерділо валуєвщиною»), Петро Гайворонський показує лицемірство «масової людини» : «Викладати мову й ненавидіти її. Народитися, вирости, жити країні й бажати її розчленування й загибелі. Оправлятися там, де їси й спиш, а далі валятися “яко свинія в калу”. Отримувати заробітну плату за покалічені душі своїх і чужих дітей. Що може бути жахливішим від безбожного священика, лікаря-садиста і лицемірного неосвіченого вчителя?» (Можливо, не меншим проявом лицемірства є балотування самого автора на виборах у 2015 р. до Красноармійської міської ради в списках «Опозиційного блоку» – політсили, яка значною мірою відповідальна за колабораціонізм і заперечення (зокрема публічне) російської інтервенції. Отже, чесність автора має власні межі). «Масова людина», призвичаєна до покори, стерпить усе – це людина з великим досвідом, болем і тягарем терпіння («Харашо»). Вона позбавлена критичного мислення, керована та контрольована людьми із трибун і телеекранів, до того ж телеекрани («вікна у світ») замінюють собою реальність і задовольняють потребу в спілкуванні, стають «істиною в останній інстанції». «Масова людина» бере участь у політичних спектаклях (референдумах, виборах), не здогадуючись, навіщо і для чого («Референдум»), живиться словами (політичними термінами), які чує вперше і значення яких не розуміє («П’ятий сектор»), уявними образами та вигаданими історіями, які продукують мас-медіа («Де ті сепаратисти?»). Прикметно, що в полі зору автора (як очевидно, глядача з досвідом) не лише російське, а й «українське» телебачення, яке при цьому виявляється копією, дубляжем, плагіатом, спотвореною формою російського – як і «оригінал», воно підмінює, викривлює реальність. «Поки українські війська в кривавих боях відбивають атаки російських військовиків і терористів, українські канали крутять фільми й телесеріали про “звитяжну” російську армію, яка наводить “порядок”... В одній кінострічці “шляхетний” вояк моче чеченського бойовика в його власній саклі, в іншій – російський солдат на грузинській землі відбиває атаку грузинських “агресорів”… українське телебачення з нетерпінням чекає на фільм про допомогу російських десантників донецьким “ополченцям” та про їх подвиги в боях проти “укропів” і “бандерологів”…». Як наслідок: «батько на фронті відстоює честь і незалежність Батьківщини, а син вболіває за його супротивника, такого “хороброго” й “чесного”» («Ги-ги, татку, кобилка здохла»).
Кадри воєнної жорстокості перетворюються у товар, за який змагаються і який продають, а смерть людини стає видовищем, шоу, за яке платять, адже війна – це не лише іспит, трагедія, а й карнавал, видовище («Шоу-бізнес на крові», «Сум і жалоба»). Крім того, це засіб збагачення, поле наживи, «битви глитаїв» («Битва глитаїв»). Відомий російський актор приїжджає на передову, аби влаштувати сафарі – стрільбу по Донецькому аеропорту, який захищають українські солдати («Сафарі»). Солдати Національної гвардії, щоби купити харчів і цигарок, влаштовують атракціон із наданням комерційних послуг для мешканці звільнених сіл – стрільбу з бойових автоматів, прогулянку на військовій техніці («Новий атракціон»). Самозвеличення, загорнуте в розкішні козацькі мундири з еполетами й орденами, виказує лицемірство ряджених козаків–лицедіїв, опереткових осавулів, полковників, генералів і маршалів, які в умовах війни виявляються боягузами («Ряджені»). Війна переписує найгірші сторінки тоталітарного минулого, оживлюючи привидів і підбираючи зі «смітника історії» радянські методи й прийоми знищення. Політична брехня стає всюдисущою і наскрізною («Забрехався»). Сусіди, охоплені жадобою наживи, пишуть доноси, виказуючи окупаційній адміністрації своїх учорашніх «друзів» («Сусід не напише?»). Терор, «чорні списки», вимагання та переслідування – ці слова з підручників історії СРСР стають реальністю.
Усе ж, війна не лише «виводить на яв» найгірші сторони людини, а й виявляє ті «острівці людяності», які особливо помітні в «темні часи»: на тлі песимізму, зневіри в людині, автор показує, що і в найгірших умовах можна і треба зоставатися собою. Як зазначено в передмові, «змальовуючи заблудлі душі земляків, автор із усіх сил тягне їх до світла, розвінчуючи міфи». В одній із мініатюр Петро Гайворонський описує приїзд у прифронтову зону Ади Роговцевої із донькою, які, за його словами, «зуміли зарядити життєлюбством та оптимізмом ціле місто»: «Вони вартували сотень чоловіків, що живуть на землі, немов переступень на плетені, ні Богу свіча, ні кочерга лукавому» («Радості життя»). Перед двадцятирічним «кіборгом» на псевдо Студент після поранення стоїть вибір: взяти довідку про непридатність до військової служби та повернутись додому чи відмовитись і вирушити назад, на лінію фронту, в Піски. Дім – фронт, честь – безчестя, життя – обов’язок: тягар вибору, який мусить зробити юний «кіборг», автор показує очима старшого чоловіка, водія Олександра, який щиро прагне «відмазати» бійця, ровесника свого сина-студента, але, попри це, мусить прийняти його вибір («Кіборг»). Новела «Приватний апокаліпсис» виводить розуміння війни на новий, есхатологічний рівень: техногенну катастрофу, що відбирає життя усіх членів сім’ї Ельдара, показано через апокаліптичні видіння чоловіка, отруєного страхом. Окуповане місто, в якому панують зайди, постає відрізаним від людського світу і цивілізації, а прихід до квартири напівмертвого чоловіка чужинців-азіатів сигналізує про наближення Апокаліпсису.
Загалом книга «Війна в Донбасі. Скельця калейдоскопа» Петра Гайворонського – це зразок емоційно наснаженого, інформаційно місткого, політично заангажованого письма, яке потребує свого читача. Ця книга – насамперед зразок свідчень, написаних «по гарячих слідах»: вони не дають відповідей на питання «чому» та «допоки», але допомагають побачити реальність окупації такою, якою побачив її автор.

Не буде перебільшенням сказати, що поезія для дітей в Україні найменш поцінована сучасними критикою та літературознавством, попри те, що проблема художності та змістовності творів, написаних для наймолодших, – можливо, одна з визначальних. Інше питання, крім нероздільності ЯК писати і про ЩО, – ідея, яку автор вкладає у той або той твір, книжку. Відсторонення чи неуважність критиків до літератури для дітей (не дитячої літератури!) як теми несерйозної чи не вартої уваги відкривають дорогу арміям графоманів, тож книги фахового письменника нерідко розчиняються серед видань, названих літературою (особливо літературою для дітей). Ігнорування проблеми призначення книжки, написаної для дітей (якщо, звичайно, це призначення не обмежено гонораром від замовника чи видавця, або претензією на роль автора) ставлять під сумнів і підважують те, що ми називаємо літературою загалом і літературою для дітей зокрема. До того ж відсутність універсального літературного часопису для дітей (не лише Інтернет-видань), брак досліджень літератури, написаної для дітей, поглиблюють цю проблему. Звісно, коло питань можна розширити, однак чи варто сподіватися вмістити їх у декілька абзаців або відповісти принаймні на одне з них вичерпно? Усе ж, я спробую зупинитися на проблемі призначення твору – питанні ЩО, зазначивши, що це питання не виключає ЯК.
Поезія Наталки Поклад, написана для дітей, як і загалом цей пласт сучасної поезії, несправедливо обійдена критикою, попри те, що не лише доповнює, а й увиразнює творче обличчя письменниці. Ошатно видані, збірки поезій «Ластівчин привіт», «Чарівні шовковиці», «Веселі віршики», «Небилиці», «Ходить червень-чародій», завдяки талановитим художницям (зокрема Софії Скачко та Яни Кернер-Вернер), підкуповують своєю візуальністю – розкішшю образів і кольорів, але при цьому не розчаровують поетичною майстерністю авторки. Мова поезій Наталки Поклад – жива, зрозуміла для найменшого читача, при цьому не кульгає на штучність вислову, підробленість рим, не позбавлена краси та мелодійності, а добірність фраз видають руку зрілої письменниці, для якої поезія, призначена для дітей, – тема, звісно, важлива, але не єдина. Крім того, художня мова Наталки Поклад вирізняється музичністю та мальовничістю, особливо в пейзажній ліриці, – здається, авторка не пише, а вимальовує слова та образи, наспівує мотиви з усної народної творчості. Фольклор, до якого Наталка Поклад проявляє особливу увагу та пошану, органічно входить у мову авторки, іноді дивуючи художніми відкриттями. Цьому сприяють, зокрема, художні гіперболи, демінутиви, повтори, звуконаслідування, гра слів, елементи лічилки та загадки, що пов’язують жартівливе із серйозним, а поезію із грою. Загалом гумор і гра – ще два аспекти поезій Наталки Поклад, варті уваги. Однак, користуючись художніми засобами народної поезії, авторка відмовляється від наслідувань усної народної творчості чи стилізації під фольклор. Національний колорит – визначальна риса поезій для дітей Наталки Поклад – відчувається як щось органічне, що виростає з образів, висловів – те, що вкорінено в мові письменниці, але водночас укорінює в неї свого наймолодшого читача (вчитаймося у ці новотвори – «кобзарює літо», «книжковечір», «серце розпогодь»).
Звісно, Наталка Поклад ні в чому не відступила від тем і образів, типових для кожного автора, що пише поезії для наймолодших. Це – твори, що розкривають закони природи, збагачують знаннями про землю, кліматичні та погодні зміни, пори року та дні тижня, прищеплюють любов до квітів, дерев і птахів. Однак гуманістичний тон – людинолюбство, світ природи – не самоціль для авторки. Це радше тло, на якому проступають образи, вкорінені не в абстрактне, а дуже конкретне – ментальність і мову, адже письменниці йдеться про любов не до світу загалом (хоч у неї «повен світ любові»), а насамперед до українського світу й української дитини. Чи звужує це художнє значення та обмежує пізнавальний потенціал поезій, чи навпаки – розширює його? Поезія для дітей Наталки Поклад занурена в національну стихію – через назви свят, винесених у центральну позицію (Стрітення, Вербна Неділя, Благовіщеня, Іллі, Зелені Свята тощо), вірувань (русалка, ірій, Ілля на колісниці), атрибутів одягу («сива шапка набакир», «вишиваночка-сорочка»), національних і ритуальних страв (паски, крашанки), проекцій ідеальних образів (козак Андрій, україночка Олена), що викликає у наймолодшого читача більше запитань, аніж дає відповідей. При цьому увага до національного, україноцентризм – питома риса творів не лише призначених дітям, а загалом визначальна для творчості Наталки Поклад. У творах, адресованих дітям, письменниця не замикає, а розмикає коло питань, не звужує, а розширює світ, не вшир, а вглиб, апелюючи до самопізнання та впізнавання себе у світі. Звернення до свого наймолодшого читача – манера спілкування автора-поета з дітьми-читачами – не риторична фігура: читач не знайде в Наталки Поклад ні заклику, ні знаку оклику, (за)пересторог або моралізаторського тону, повчань, типових для авторів, які обирають голос повчальника, а не співрозмовника, вихователя, а не споглядача. Натомість, голос, який Наталка Поклад обирає для розмови, підкорює читача щирістю та безпосередністю, але майстерність цього голосу – не в спрощенні, а в глибокому знанні рідної мови – від фонетики до стилістики, адже до книг, призначених дітям, авторка дійшла після понад десятка книг із тем далеко не дитячих. Чи не тому в поезії Наталки Поклад, призначеній дітям, не проступає штучності, нарочитої інфантильності – авторка грає з наймолодшим читачем у комбінації слів і звуків, але, попри це, зостається відстороненою – як дорослий, що підносить дитину до дзеркала.
Ще одна риса, яка посилює національну стихію у творах Наталки Поклад, призначених дітям, – це світоглядний оптимізм, піднесений, радісний настрій малого героя чи героїні, перейнятих красою світу. Наталка Поклад уникає песимістичних настроїв, навіть коли веде мову про осінній мінор, відмирання природи, вона радше заслухана в тишу, задивлена в сон дерев або трав. Пейзажність, можливо, найвиразніша риса творів для дітей Наталки Поклад – і в цьому вона тяжіє до художньої традиції українських класиків, які писали для наймолодших, – Олександра Олеся, Олени Пчілки, Марійки Підгірянки, Наталі Забіли й інших, а також своїх сучасників – Ганни Чубач, Тамари Коломієць, Галини Кирпи й інших, іноді виказуючи навіть залежність від цієї традиції. Образи зораних полів і городів, збирання горіхів, корівок і пастушка, впізнавані радше читачеві з села, а не міста – міський пейзаж, натомість, перебуває поза лаштунками уваги й, можливо, авторка його ще розгорне? Усе ж, пейзаж у Наталки Поклад – це не тло, а дія, бо дерева, звірі, птахи, пори року – такі ж повноцінні учасники життя, як і малі герої чи героїні.
Книги для дітей Наталки Поклад уже протестовані наймолодшим читачем – вони є в книжкових крамницях, бібліотеках, на Інтернет-ресурсах, але, попри запит читача, потребують оцінок критики – насамперед для розуміння сучасної літератури для дітей і художніх здобутків авторки. Звісно, багаторічні поетичний, прозовий, редакторський, упорядницький досвіди Наталки Поклад забезпечують її поезії для дітей художній смак, філігранність мови, гармонію змісту й форми, глибину почуттів, поєднану із глибиною розуміння. Утім, визначальною рисою, яка робить вірші Наталки Поклад, призначені дітям, впізнаваними, – це наскрізний україноцентризм, не декларативний, а латентний, трансформований в окремі образи, символи, вислови, якими письменниця творить своє незриме, але захисне коло українського світу.

Виголошено на літературно-мистецькому заході з нагоди Дня захисту дітей, 1 червня 2018 р.