Я, здається, в тобі потонула,
В очах бездонних кольору блакиті.
І та хвилина щастя вже минула,
Мені не вистачає тої миті.

Здавалося, що все було взаємно,
Здавалося, що сам цього бажаєш.
І погляди, і дотики приємні,
І руку ти мою не відпускаєш.

Гадаєш, це мені лише наснилось?
Самій на мить здалося, що я марю.
Та серце так шалено тоді билось,
Коли з тобою у тих "снах" літала.

Я вже зовсім не мрію, про "разом назавжди"
Ну а те, що болить - вже давно не завада.
Але ти б написав: "Привіт. Все чудово, як завжди",
Я б відповіла: "Молодець. Щиро рада".

Я вже знати не знаю, про наші розмови,
Хоч раніше була я їм рада безмірно!
Але ти б написав: "Привіт. Просто втратив дар мови,
Як дивився на тебе - ти була неймовірна!"

Я вже зовсім забула твої всі цілунки,
І не коле вже щоку брутальна щетина.
Але ти б написав: "Ти, напевно, чаклунка!
Бо як я міг закохатись у тебе, дитино?"

Усе вже забулось, спалились всі вірші,
Вже стертий твій номер і всі СМС!
Чому ж всі наступні у сотні раз гірші?
Для чого ж зустрілись? Який в цьому сенс?

Ну а я все пишу: "Маєш вільну хвилину?
Бо без тебе не настрій - суцільний мінор...
Слухай, а хочеш, розповім всі новини?"
А у відповідь чути один лиш ігнор.

Нас убила рутина;
Нас убила банальность;
Сладких слов паутина;
Томных фраз гениальность;
В нас развеялись чувства;
Тонем в пропасти фальши;
На душе теперь пусто;
Что же делать нам дальше?
Мы не любим капризов;
Убегаем от боли;
Ищем нашу репризу,
Примеряя все роли;
Нас убили сомненья;
Чувства перегорели;
Мы не ищем спасенья,
Все равно не успели;
Ты уже не хороший,
Да и я не такая;
Лишь печаль меня гложет;
Ты целуешь, лаская
Не меня, а другую;
Так сложился наш случай;
Нет, совсем не ревную;
Я надеюсь, с ней лучше...