І не можу ніяк розірвати,
відпустити оті медвяні павутинки,
котрі линуть і линуть із такої
невипадкової світлини ...річної давнини.
Наче і не зовсім інша жінка дивиться на мене – а саме та,
яку знав я усіма мелодіями полуденного і опівнічного подиху,
і яка знала мене - мої руки, кроки, хмільні пісні серця,
саме та, яку я і досі кохаю – отам, у промайнулому.

Певно саме тому і так важко піти,
відвести від обличчя, очей на світлині, свій погляд -
отой, що вбираючи жадібно миті, не знає ще найголовнішого,
що як тільки вона, іще безкінечно моя, відвернеться,
ось-ось відвернеться - на мить і новий мейл у неті -
я побачу її вже такою, якою бачу тебе нині -
безмежно дальшою, аніж усе промайнуле,
значно мовчазнішою нинішньої пустелі між нами, -
і не впізнаю…


2012