P.S.
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.

Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.

Злітають звідтіля провіщення всілякі -
неначе випадкові промінці спадають
на різні речі у кімнаті сьогодення.
І раз у раз указують на щось таке,
до чого варто придивитися пильніше, -
на те, що глибше зобов’язань одноденних,
на рішення, котрі майбутньому доречні.


* * *
Коли намісник наказав перемістити
сувої й книги у будову в центрі міста,
старий бібліотекар мовчки покорився.

Намісник прагнув, щоб його ім’я звучало
пов’язане із мудрістю і меценатством,
а також тишком відібрати у громади
усе, що не збігалося з новим порядком.
То й місце вибране було найкраще -
при форумі, у діловому осередді.
Туди уже стікалися архівні справи,
проте бажалося й величнішого тла.

І що бібліотекар міг із цим вчинити?
Лише виносив і допомагав складати
двом писарям назбиране за сотні літ.
Без поспіху пояснював про вміст і дати,
про титули приклеєні, належний захист,
про те, що мало зберігатися окремо,
а що тримати дозволялося із іншим.

Натомість чув різноманітні нарікання,
мовляв, усе це древній мотлох і тягар,
котрий нікому в сьогоденні не потрібен.
А ось накази, рішення, розписки, облік, -
у супровід грошей – несуть ясне́ майбутнє!

І обираючи між сріблом і сувоєм,
хіба не кожен тицьне пальцем на метал?
Старий погодився із цим, і рік з печаллю:
що люду нині майбуття тим цікавіше,
чим більше там понаобіцяно монет.
Бібліотеки – ж не про золото і срібло,
а про живі стосунки, що раніше в храмах
були коштовності й розписки у богів,
а ті не відбирали особисту волю,
бо понад храмами завжди була громада.

Та писарі сміялися, мовляв, тепер ви
лише для сплати податей, а лад старий,
у цій будові вкупі з рештками казок,
не довше житиме, ніж сам бібліотекар.

За тиждень-другий перевезення скінчили.
І глашатаями закликана юрма
заповнила простори форуму. Намісник,
за строєм стражі, із трибуни сповістив
про нове звершення для кесаря і міста.
Були промови, музика й почесні гості.
Лились подяки владі і слова про поступ,
впорядкування знань, освіченості час!
А потім звично кидали у натовп гроші,
і, кажуть, був у дріб’язку й один сестерцій.

*
В бібліотеці залиши́лось небагато:
старі столи, полиці, з тим, що геть зітліло,
а ще старезна шафа при стіні північній,
де начебто лежали тільки давні списки,
які багато років вже ніхто не замовляв.

Минула осінь. А в зимові дні раптово
бібліотекар застудився і помер -
за пару тижнів до великої пожежі,
що за ніч вичистила сховище нове
від усього, що там було – від зобов’язань,
і розпоряджень помилкових, від слідів
розтрачених недбало коштів, й заодно,
від перенесеного із бібліотеки.

Та надійшла весна, намісника змінили
на іншого, народженого в цих краях.
Тоді лише і виявили, що у шафі
біля північної стіни, крім давніх списків,
лежав перелік з описами усього,
що зберігалося колись в бібліотеці.

І описи були доладними настільки,
що їх читаючи, зникало відчуття,
немовби там ішлося тільки про колишнє.

P.S.
То мир і справді є театром? Як не глянеш:
актори, сцена, мла за нею, глядачі,
а ще присутні в цій великій виставиці
і ті, що обирають непримітні ролі,
але міняють долі участю своєю.

Коли ж вони у втомі покидають сцену,
тоді провіщене доходить до крапок,
і в повній мірі сповнюється неминуче.
Зникає магія, мов оборонні греблі,
відтак, потопу вже ніщо не заважає.


***
Манý – владика трону краю абгаридів,
влетів квадригою в спадкову цитадель,
зали́шивши позаду сорок стадій пилу,
тряского поквапу на битому шляху
від Пагорбу Богів до царської оселі.

В дворі ждала його причина поспішання –
гонець від Вера Луція, що завернув
неждано в Éдесу дорогою до Риму,
і принагідно повідомив про звитягу -
узяті з ходу Селевкію й Ктесифон!

Ману відразу сповістив про святкування,
і доки ладили столи, сів з посланцем,
аби почути з перших уст усе, що сталось,
а ще умовити узяти подарунки -
подяки Маркові Аврелію-звитяжцю.

Півроку тому він уже здійснив пожертви
співкесарям, які йому вернули трон,
і нині відсилає щонайкращих коней
з нагоди римських перемог на полі бою,
і власних скромних успіхів у справах краю.

*
Гостей провівши в дальню путь на сході Сонця,
цар вийшов з першим радником на бастіон,
щоб дослідити обрії, польоти пта́ства, -
збагнути, що там волею богів несло
накликане подіями близьке майбутнє.

- Вони відкрили перед римлянами брами
і вийшли із пишнотами вітати їх,
та Касій кинув легіони на грабунки
і на поні́вечення храму Аполлона.
- Тому з Горба Богів туди птахи й помчали?

Цар зрозумів, що на увазі має радник.
- Ти натякаєш, там багато мертвяків.
- Авжеж, бо служники Богів нас полишили,
але натомість Луцій Вер вернув вам царство,
тож ми іще живі, а там одна скорбота.

- То знаки бачимо згасання чи розвою?
- Я бачу в храмі Аполлона чорну смерть -
під срібною, у грізних написах, плитою,
її розбито на кавалки, тож невдовзі
та моровиця буде всюди, навіть в Римі.

- Чому ніхто не прочитав ті застороги?!
Невже зумисно ці накликані жахи?!
- Мій царю, це як пал трави під нові зела,
де замість ладу одного зростає інший.
І чим пожежі більші, тим ґрунти щедріші.

- Але ж усі ми нині на порозі смерті?!
- Направду, царю, це лише покою час.
Проте повинні ми сусідів сповістити,
що на кордонах виявили моровицю,
тоді війська й утікачі сюди не линуть.

- А як її не станеться?
- Ми помилились.
- Але зупиниться торгівля!
- Краще смерть?
У нас усе своє, хліби і чисті води.
За це платитимуть потрійною ціною,
бо кожний мор одвічно супроводить голод.

- То що повинні ми зробити просто зараз?
- Послати знак сусідам, і для люду в дар
накарбувати із припасеної бронзи
дрібних монет з нагоди перемоги Риму,
аби вони могли придбати необхідне.

*
Ману чудово пам'ятав як стрівся вперше
із мудрецем оцим на Пагорбі Богів,
де з волі батька древні лагодили стіни.
Не зводили нове, а тихцем поправляли.
Тож певно вартувало так чинити й нині.

І давши різні строгі вказівки, правитель
відвідав митницю, де старший із синів,
стеріг за тим, як вибивалися монети
нові - із Августами у рукостисканні,
а з боку іншого - з його покірним ликом.

Гриміли молоти і кожен звук удару
лунав прожитим і здобутим – крок у крок
його поверненню у славу сьогодення.
Царю подали халк*, що карбував колишній -
з царем парфянським і потойбіч із Ваелем.

Криві обличчя і метал не задля вжитку!
Два роки трон його займав, а так набрид,
що жителі міські самі відкрили брами,
як військо римське підійшло, та ледь умовив
їх без грабунків обійтись - за десятину!

І знову має кидати поперед себе
скарби задля майбутнього - уже своїм,
в часи, які не кожному і пережити!
А як не буде того мору, то, виходить,
великі кошти витратяться надаремно?!

Цар свого сина підізвав, аби дізнатись,
як він оцінює поради мудреця.
Син мовив тільки, що йому немає віку, -
як вчив малих їх, був отим самим, що й нині.
Та чи таке без участі богів можливе?!

Тоді позвали знову радника - спитати,
чи певен, що боги на їхній стороні?
Той рік: вони на боці спокою і ладу,
і задля них наказ віддати - до кордонів
нікого щоб на літ стріли не підпускали.

Ману відважився - бо і ознаки в небі,
а ще чутки, яких нема, а вже були б,
якби складалося навколо них як завше!
Та, головне, аби у Рим дійшли дарунки,
а гроші згодом він без поспіху поверне.

*
Могутній син Ману – Абгар глядів на місто.
Воно помітно розрослося, зажило.
Без сумніву, тому, що батько правив ладно.
А він продовжував. Але чи їх старання
було б достатньо без небес благовоління?

А те, що радник Бардесан - посланник звище,
доводили і явлені премудрості, й роки,
котрі не старили його, і не міняли.
Це ж на його порадах і росла держава,
мінялося життя, будови, облаштунки!

Постали лад і покій дійсним подарунком!
Богам напевно теж, та хто їх зустрічав?
Але сліди! - цар ясно пам'ятав дитинство –
кімнатну сутінь, острах. Як з бійниць віконних
глядів на рій хатин навколо цитаделі.

А ще зростали блага попри моровицю,
що начебто не помічала їхній край.
І як вогонь її спалахував у селах,
то швидко гаснув під цілющими дощами,
що йшли від Пагорбу Богів, де правив радник.

І він був частим гостем в місті і в палаці.
Свята влаштовував від імені царя,
змагання люду з мудрості, віршарства, співу.
Про Едесу заговорили навіть в Римі,
як про зразковий приклад ладу і покори.

Але ж ніде нічого не триває вічно.
І Бардесан вже не навчав його дітей.
Казав, для щастя тут у них є все потрібне,
то звідси ні ногою, що б не обіцяли,
навіть не думати про подорож до Риму.

*
Великий цар Абгар згасав у довголітті.
Проте, все так же прагнув знати, що і як,
тож перший радник і бував при царськім ложі
частіше, ніж колись - оповідав старому
всілякі речі, що рідні здавались глупством.

Про що би не базікали межи собою
два геть загублені в минулому діди,
як стосуватись це могло часів прийдешніх?
Край квітнув, старший син вже приміряв корону,
і потай в Римі приглядав для себе радця.

Бо як віщають нині поголоси модні -
в старих міхах нове не втримати вино! -
то й має бути все інакше, ніж раніше.
Старі страхи - лише давно віджилі тіні,
котрі потануть уві слід ладам вчорашнім.

*
Абгар помер - на Пагорбі Богів спочивши.
І цар новий, як тільки відшумів обряд,
дав знак до ніг своїх привести Бардесана.
Й, осипавши дарами, зверхньо повідомив,
що більше в послугах його нема потреби.

У вірувань віднині будуть римські шати.
Мудрець, не вимовивши ані слова, встав,
переступив дари, накидку звичну скинув,
і показавши іншу плоть в могуті зрілій,
пішов без поспіху через примовклі юрби.

І в хвилі видива раптово вбрався люд
у свіжі пахощі невидимого моря,
бентежні чари невідомості земної,
що злинули за ним, й могли належні бути
лише богам, які тепер їх покидали.

Знялася музика - негучно урочиста,
і мов процесії у даль пішла хода -
із бубнами, кімвалами, і сопілками.
Що із наспівами на невідомій мові
серця розчулені вкривало забуттям
і відпусканням щойно втраченого світу.

Ти говориш: тепер інше місто поглине твій розпач,
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особисті одні набуття?
І важливо - не де ти пливеш, а як саме це робиш.
Чи навчився складати пожертви, і знаєш - кому.

Та згадай отого юнака у твоїм Херсонесі,
що до храму прийшов Аполлона у обраний час -
у долоні затиснувши древню щасливу монету
і безцінний сувій із поезіями гомерідів.
Він очікував знаку - на помах рукою стратега,
на трафунок, що зробить імення його гучним.
Але знаку не сталося, просто подовшали тіні
і подуло здаля прохолодним диханням земним.

Він до ринку подався тоді з гомінкою юрбою,
і принишкло ходив межи грекоподібних торговців,
наче просто вглядаючись, але раз-по-раз про себе
дорікаючи долі, що знов оминула його!
А за тим були хліб і вино, і нічне споглядання.
Понад місяця злетом мигтіли безмовні зірки -
це здіймання німе так різнилось від виру людського,
і для чогось явилось у зібраній тиші йому.

Та не мудро богам дорікати за їхнє мовчання,
коли вибір лише в чергуванні однакових ролей:
жити зовні як свідок у безлічі драм існування,
чи всередині себе - єдиним, кому обирати.
Та якщо обирати, то успіху тихе вростання,
а коли програвати, то знову ж не суєтно, гідно.
Ніби ти із останніх царів, і здаєш цитаделі -
не подолані, просто які вже не варто тримати.

“Мадяр кіннота відтіснила русів -
степ їхній, узбережжя знову наше.
Каган хазарський прагне миру. Лихо
не турбуватиме ще довгі роки.”

Записувач, понтійський грек, старанно
макнув перо в чорнило і продовжив:
“Мадяри, що в степу непереможні,
під стінами міськими наче діти,
а руси відійшли до Борисфену,
пороги сторожити. Ульворен,
Ейвар, Варуфорос, Ессупи, Струвун
Геландра, звуть їх руси...”
                                       Грек спинився,
задумливо відвів убік перо.
Жаль, після русів уцілілих мало
залишилося мурів. О, звичайно,
коли Порфірородний їх покликав,
були вони ще дикунами. Нині
у цих германців наша, грецька віра -
за мури і відібрану в хазарів,
повернену нам Готію, за гостре,
на диво, відчуття, що повернуться
вони сюди не раз іще, допоки
не візьмуть Понт собі, чи нас із Понту.

Коли ти ділиш віру з дикунами,
даєш найкраще їм, вже не дивуйся
коли прийдуть і візьмуть усе інше.

Записувач зітхнув і записав:
“Мадяри кращі русів, і, доконче,
хай далі поклоняються вогню.
Принаймні це несе і рівновагу,
рабів удосталь, вартість їх низька,
час розквіту торгівлі і мистецтва...”


2007

До Галатів
3.19.
“Навіщо нам Закон? Є доданим пізніше
з-за злочинів, - Він до пори, як зійде сім’я,
а з ним Обітниця - що Ангели вістили,
і посередником передана була.
4.1.
І ще скажу: в роки дитячі спадкоємець
не відрізнятиметься від раба нічим,
хоча і є володарем всього:
2
опікуну, домоправителю підвладний
він до призначеного батьком часу.
3
Так само й ми, доки були дітьми, жили
в неволі у речей первісних світу;
4
Та виповнився час і Сина Бог cвого
Єдинородного послав, аби від жінки
народжений, Законові згодитись,
5
щоб визволити підзаконних так, аби
отримали всиновлення.
6                                        А як сини ви,
то Бог в серця послав cвого вам сина-духа,
волаючого: “Авва, Отче!”
7                                        Ти тому
не раб, а син уже; і так, як син, то і
через Ісуса - й Божий спадкоємець.”