Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олександр Воронцов (1994)



Художня проза
  1. Двокольорова
    Двокольорова

    Я завжди крав нишком обривки розмов людей, що проходять повз. Іноді траплялось, що я знаходив відповіді на свої питання таким шляхом. Або просто знаходив собі виправдання. Коли ми з нею розминались – мені в спину била льодяна тиша. Мені так і не вдалося викрасти частинку її. Вона ніколи ні з ким не говорила по телефону. Такий собі привселюдний інтим, заблокований терпким мовчанням.
    Подібну приголомшливу самотність поміж десятків людей, неможливо було не відмітити. Я ніколи не намагався займатися пошуками загадок людської душі, але вона стала для мене хворобливим виключенням. Цей задум треба було поховати під скисло-жовтими обривками листопаду. Та судилося, статись зовсім іншому. Вона застрягла в мені, міцніше будь-якого Єскалібура, тільки без героїчного втручання.
    Вона зовсім не пручалась, коли я зважився впіймати її за руку в парку. Запитувати ім’я виявилось непотрібним.
    Вона представилась перша – «Олександра, без скорочень.»
    Так я познайомився з її голосом. Ще навіть не з нею. Тільки з голосом.
    - У Вас надто холодні руки. – з посмішкою промовила вона, а я все ще мовчав, як хлопча і не розумів, чому вона не відсахнулася від незнайомця, котрий вже хвилину її тримає за руку.
    Вона згодилась випити зі мною кави, адже нікуди не квапилась. Хоча й докірливо підмітила, що я відмінив її традицію. Ми разом провели годину та сорок сім хвилин. Це був найлегший час поруч з нею.
    За той короткий час з Олександрою, я був майже впевнений, що знаю її багато років. Хоча й більш закритої від світу людини я ще не зустрічав. Тремтячи, нервово куталась в широкий чорний шарф, неначе це були єдині доступні їй обійми. Від неї віяло примарною люттю, в якій, здавалося,вона себе намагалася безжалісно топити. Скроневі заглибини принишклої душі були роздряпані чимось мені,досі, невідомим. Вона була двокольорова. І це зовсім не про одяг. У кожної людини є свій колір, залежно від типу темпераменту. І добре коли тебе оточують різнобарвні люди. І гірше коли в людині градієнт. Ще гірше – аби як, зафарбовувати своє життя в одному тоні. Як би вчені дали цьому назву, то ця хвороба б називалась «акварельним відхиленням». Її кольорами були: блискуче-чорний та мертво-білий.
    Олександра була закохана в сни, котрі їй ніколи не снились. Ще в дитинстві, замість казок, бабуся розповідала маленькій рудоголовій дівчинці, що ці видіння в долонях приносять ангели. Роздмухують їх навколо голови і тоді ми бачимо сни і кожний розуміє їх по-своєму. Я їх зовсім не хотів розуміти.
    – Янголе, в снах завжди спіткаєшся об майбутнє. Не відганяй їх від себе. Стався до снів, як до друзів і намагайся їх розуміти. Адже вони раніше живих попередять тебе про небезпеку. Спи, коханий, я буду на сторожі твого спокою.

    Я любив розказувати Олександрі свої сни, а вона мені пояснювала їх значення. Хоча я в це й не вірив.

    ***
    …гарячим світлом було залите все навкруги те, що, мені здавалося, я бачив. Весняним м’яким шовком вже укутувалася погода та зацвітали акації. Я бачив воду. Темну, але спокійну, брудну , але зрозуміло було, що глибоку. Береги були окреслені уріччями, де вже з роками виросли кремезні клени та явори. А понад левадою жили многолітні верби. В одну з таких верб, напевно, колись поцілила блискавка. Обпалене дерево відверто демонструвало чорну кору. Саме коло тої верби грався хлопчик, на вигляд, років семи. Бавився опавшими гілочками та камінчиками з берега. Одягнений був в довгу білу сорочку і с босими ногами. По-весняному, вода почала виходити з берегів і затоплювати леваду. А хлопча наче того не бачило й продовжувало грати свою гру. Я почав бігти по лугу, щоб забрати його, але не встиг. Здавалося, що все моє тіло летить швидше, аніж мрія про врятування хлопчика в моїй голові. Якась проклятуща сила мене зупинила в момент, коли вже було пізно. Я побачив тільки, як в темній воді блиснула чистотою його біленька сорочка.
    Як цвіт акації в уріччі по весні…

    ***
    На годиннику 6.11 , а в голові пульсує шум води та скрегіт дерева. Неначе я тільки, що пережив це все наяву. Було важко дихати, аритмічно я намагався вирівняти дихання. Олександра тримала мене рукою під грудьми, а я лежав опершись на неї. Ту ніч ми прожили з цим сном в усіх наших артеріях, венах та найменших капілярах. Вперше я попросив мені пояснити той сон.

    – Вода брудна – то є хвороба, що спіткає не тебе. Цвіт акації – то нове життя, хлопчик – на біду, яку ти не відвернеш. Не в твоїх силах то буде. – неначе вирок звучали ії слова.
    Я зміг заснути через деякий час, але прокинувшись, я чітко пам’ятав, що бачив уві сні.
    Ми з Олександрою жили звичним життям. Я кожного дня закохувався в ії вогняне, руде, кучеряве волосся, в ії тонкі пальці та ніжну шкіру шиї. І це було для мене важливіше, аніж який-небудь сон. А над нею він мав владу. Ії мармурово-сірі очі видавали тривогу стальним холодом. Напевне знала, що біда пролізе через шпарини нашого спокійного життя.
    В моїй однокімнатній квартирі, ще сталінських часів, було, навіть, забагато місця для нас двох. Влітку ми перелазили через вікно на дах першого поверху і проводжали там літні ночі за розмовами, або ж за переглядом стрічок на старенькому комп’ютері з жахливим звуком. Взимку, ми сідали на старий витертий диван, обтягнутий зеленим оксамитом, напроти один одного, та читали зовсім різну літературу. Вона любила жіночі мемуари. Вважала, що у всіх жінок є спільна історія і шукала в опублікованих життях схожі випадки. Приміряючи на себе, аналізувала прийняті ними рішення і ніколи не виказувала свою думку. Стверджувала, що не має права судити тих кого має вже судити Бог. Ні, вона не була набожною, але вірила в когось, хто, на її думку, завжди збував її маленькі мрії. І нехай «хтось» - зветься Богом, лише б мрії збувались і був прихисток за спиною.
    Бурштиновим світлом залило кімнату останнє тепле вересневе сонце. Олександри ще не було вдома, а я читав на кріслі перед вікном робочі матеріали. Я знав, що вона обожнює початок осені і не турбував дзвінками, щоб не переривати її ймовірну прогулянку дорогою до нашого дому.
    Мене розбудив звук ключів, що упали на підлогу. Через декілька секунд я побачив біля себе гарячу, стомлену Олександру. Навіть з урахуванням шуму, що обривками долинав з дороги я вже чув, що вона плаче. Я вперше побачив її сльози.
    Чекати коли вона заговорить, було болісно. Десь в центрі хребта в мене з’явилось відчуття розпеченого заліза поміж кісток. Неначе з її кожною сльозою в мені хтось провертає свердло на повний оберт.
    Зазвучали слова про наболіле, і що стає неможливим далі приховувати її стан. Вона зривалась на крик, в ці моменти мої легені здавалося і розірве від нестачі кисню. Конкретної причини її різкої переміни в відношенні до мене я не почув.
    Я ії залишив. Вважав, що покину на одну ніч і все стане на своє місце. До ранку залишалось менше п’яти годин і я міг піти в офіс. Нічого не лишалось як блукати вулицями міста, яке починало, під ранок, натягувати осінню прохолоду та сирість. Над річкою, збирався туман, в мені збиралося бажання зрозуміти, що ж відбулося. Я відчував трагедію, але не знав коли повернутися до Олександри.
    Якби я знав, якби мені на дорозі трапився хоча б який-небудь старець з «соломоновим перснем».
    Ввечері, я спіймав себе на думці, що хочу повернутися додому і не бачити її. Знав що їй боляче і що тому, в якійсь мірі винен я, але бачити її подієво-хворою я не хотів.
    «Хтось» виконав мою мрію. Олександри вдома не було. В квартирі не залишилось нічого, щоб могло свідчити про її перебування тут. Лише мої думки поділені на два та спогади затопили весь об’єм приміщення.
    Я сподівався, що вона повернеться.
    Перший…
    Другий…
    Третій…
    Збігали дні. Повінь напруги спадала в мені. Але відповідей я не знаходив. Не знайшов я і Олександру.

    ***
    На протязі місяця, я не відчував пустоти. Вів себе як полохливий Мефістофель. Напевне, чекав однозначного поштовху до дій. Цим поштовхом став лист, надісланий без зворотної адреси. В серці щось задріботіло метеоритом. Почерк в листі належав Олександрі. Але, щось в ньому було незвичне. Слова розлітались жменями букв, неначе ручка танцювала танго між її пальцями. …Повільно…повільно..а-швидко-швидко-повільно…повільно
    Я бачив істерику в чорних літерах.

    ***
    «Коханий, зрозумій чому не вітаюсь з тобою. Бо ж кожен мій день не добрий. І знаю, що твої також повні смутку. Не маю права просити в тебе вибачення, бо ж знаю, що не вибачиш. Я скоїла вбивство. І не одне…
    Мої руки назавжди будуть омиті моїми сльозами, очі наповнені твоїм болем, а душа навіки потоне в крові.
    Той сон твій, нажаль, він справдився. В той час,як вже зацвіла акація і настав час повеней. Ти завжди не любив весну. Тепер і я її ненавиджу всім живим, що в мені ще лишилося. Такі гріхи не втримаєш в шухляді і не втечеш від них далі ніж в сон.
    Не намагайся зрозуміти мене.
    Я погубила нас. Я, власноруч, викреслила з Книги Життя одне ненароджене серце. Нас мало бути троє. І рівно стільки ж разів я їхала з глузду день за днем, як приймала це жорстоке рішення. Мій мозок все ще судомить декілька питань, на які я не отримаю відповіді. І з цією риторикою буду мучитись вічно.


    Я прагла вберегти твоє життя від гніту безлічі обов’язків. Та не вберегла навіть цілісності свого «Я».
    Молитви криком вже не допомагають. Прошу тебе, задуши мене в пам’яті ненавистю. А я відчую…( попливло чорнило від капель сліз, прочитати не вдалось)…не повернешся до мого імені вже ніколи.
    Прощавай, янголе.
    Молю тебе, не приходь до мене уві сні і я вже, не наснюсь тобі ніколи.

    Олександра.»

    ***

    Мене знудило від цього листа. З’явилось відчуття зламаних ребер та несподіваного спокою. Вона має рацію: з цією риторикою будемо ми мучитись вічно. Я не мав змоги вплинути на хід цієї історії. Вона пролетіла мимо мене привидом незнання того, на що ще здатна людина. Людина – в яку вкладав безмежний зміст, а зараз перемотуєш чорною стрічкою найслабкіші відчуття жалю та бажання ринутись назад.
    Олександра не залишила мені нічого крім бавовняних простирадл, на яких, ми своїми тілами створили власну трагедію, що викарбується в нашій пам’яті до сивого волосся.
    Відтепер її колір невичерпної болі та минулого щастя
    Не шукайте в магазинах. У кожного з нас власна палітра, а вибір кольору за лише за нами.

    (2015 р.)


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -