Нуртує ліс у зеленастій гамі,
Вторить йому зелена хвиля нив.
Небесний шторм, рожевий і безтямний,
Самотню телевежу запалив.

Заходить день. Гудуть аеропорти.
Аж піниться від катерів ріка.
А на столі маленьким натюрмортом -
Черешні перші й глечик молока.

Як трепетні смарагдові каскади,
Ліси стоять,
Закутані в туман.
Поглянь! Вгорі, над нашим тихим садом,
Пливе забутий сонячний Дункан.

До місяця блідого рветься вежа,
Пахтить дитинством глечик молока.
І шторм рожевий, кольору черешень,
І небо, й серце спалює дотла.
2015

Я все кидала. Штурмувала небо.
Скорялась, коли брало за живе.
Але тепер – не думати про тебе?..
Це надто важко. Це мене уб‘є.

На подих часом ледь стачає сили,
То звідки взяти, щоб спинити мить?..
Здається, треба лиш згорнути крила.
А кожне – в ранах. Зрушиш – і болить.

Якби ж усе змогла черкнути раптом,
Усе затерти, випалити все!..
Я ж дихаю тобою.
Це не жарти.
Це надто важко.
Це мене уб‘є.

Шалена надто сила в цього неба –
Воно вже розриває всі мости.
Не бійся.
Я молитимусь за тебе.
На швидкості.
На відстані.
Прости.

На місто холодне лягає тремка темнота.
Я вимкну все світло, відкрию усі занавіски.
Хай темінь прорветься. Але не чіпає кота.
Привіт, любий котику. Небо сьогодні занизько.

Я часом так хочу, як ти, відіспатися вдень,
Щоб потім на крилах вогненних чарівної ночі
Прорватися в небо до дивних, незнаних пісень,
До тих хмарочосів, які щось до неба шепочуть.

Як марева чорні, по місту дерева стоять.
Погасли всі вікна. У небі гудуть громовиці.
Ти бачиш, мій котику? Люди давно уже сплять.
Загубленим душам лише в такі ночі не спиться.

2015