Квадрат апельсинного сонця у рамі моєї кватирки
Сполохує тінь в зіницях, цяткує полотна щік,
І полудень згорда дивить, і вечір з-під лоба зирка,
А стіни, вуста і очі заляпав сонцевий сік.

Так липко і мляво-жовтаво стікає по тілу повітря,
Здається, іще густіше, аніж у той час торік,
У відблисках вогнетанців невинне бешкетне літо.
А де ж той останній промінь? А де він? Нема, утік?!

Надлѝшки тепла і солодкого, і тих вітамінів D що -
Гарячі долоні вітру щоденно до скронь впритул.
Надмі̀ру достиглому місту пасує усе рудюще:
І люди - цукати липня, і спогадів конфітюр.

червень, 2018

Весна насипає у горло пилу,
усе навколишнє вбирає у сірість,
дороги і люди – ти вирви, вирви…
Твоя й березнева самотність стрілись.

Лице сполотніле, прообраз дому,
їм промінь жахкий домалює зморшок,
у тебе із містом одні геноми –
бери свою кров і пиши у зошит.

Що рана прозора, води що барви,
з надією - пройде, минеться зовсім,
що формою квітки лягає гарно
на тіло, немов петриківський розпис.

поміж двох будинків між якими тиша
ліпить свою нішу і плете нитки
опадають ночі на галуззя вишень
колискові інші і дірок зірки

сумовито світять у зіниці вулиць
щоби не почули кроки ліхтарів
і ніхто не певен так бо є і було
хто з тих непоснулих чутиме богів

трави виростають як пророки волі
у свободі голій шелести надій
та вуста цілунком вже давно не солять
понад нами стріхи парасоль і мрій

Моя весна не стукає у двері,
не пише статусів: - Чекай мене – іду ;),
у неї власний пунктик чи критерій,
якось опівночі присяде на постелі:
- Будь ласка, почитай мені Ду Фу.

Моя весна не любить гамір міста.
Підземки, потяги. Привіт. Ну як? Егей!
Піарники, невдахи, егоїсти.
Їй до вподоби тихі пересвисти
шпаків, дерев і сонячних людей.

Моя весна – лише моя і тілько.
Хай вітер здѝміє, і хай мовчать «ВВ»,
он, березень вила̀днує сопілку,
он, сонце в калабанях бродить – мілко.
Моя весна усіх переживе!

2015 р.

Загусають думки і у грудях виброджує туга,
все таке нетривке, все до біса такий пластилін,
знаю, я не остання й не перша, і, навіть, не друга,
знову штори на кухні нові, о, ілюзія змін!

Я розмотую дні і шукаю у скронях початку,
в двадцять п’ятому кадрі всього лише на всього дубль.
Між землею і небом невидимі диво-лещата,
де й коли ми свідомо зіскочили з позначки нуль?

Це без віри хода по воді, на краю коловерті,
у стихійне ніщо, мов наосліп стрибок, переліт.
Я сумую тобою, як ангел сумує за смертю,
дуже важко горіти, коли мені вирвано ґніт.

17.06.2015 р.

фото by © F R A N C E S C A • D E • L U C A

Ховає, як решту безцінну, вологу з небесного ока
у пазуху, в жменю, за скельце озерного дзеркала
заморений серпень і міряє-міряє місяця кроки –
довідує - скоро чи скоро прихід і чи кликала?

Ота, що заходить у обрію двері ледь-ледь розпашіла,
хоч ранок ще сипле між трави прозорої патоки,
та згодом, достоту, захмарює душу, остуджує тіло
землі й небесам, навіть людям. У прагненні доторку

так хочеться бути до смутку потрібною всім і нікому,
так охряно-сіро-брунатно-багряно-мінливою…
І мариться серпню безтямно під сонцем граничної втоми,
і падає вечір в кропиву достиглою сливою.

13/08/15