Застигли в тривозі мільйони сердець,
Ця ніч не мине вже ніколи.
Плаче від горя сивий чернець,
Полягли невідомі, сміливі герої.

Під пулі пішли, не боялись нічого,
Їх броня - це віра в майбутнє,
Не стало тій владі слова простого,
Сотня злягла, та народ став могутнім.

Подяка для Вас мабуть неможлива,
Всіх слів не достатньо сказати,
Ви хотіли як краще, та доля мінлива,
Пролила сльозу не одна сива мати.

Красиві речі некрасивих людей,
Порожні очі приречених душ,
Заклякли усмішки наївних блядей,
Зіпсували нечисті чистий аркуш.

Їм далась кристальна, білосніжна душа,
Довірили істину, відкрили весь світ.
Стоптали, плюнули. -Не ваша! Моя!
І з криками кинулись грішити як слід.

-Чого ж Вам здалась, та триклята душа?
- Навіщо хотіли її рятувати?
Пропала нещасна, нема вороття.
Згоріла до попелу, нема що й сказати.

У місячному сяйві , серед тисячі зірок
Знайдеться та єдина і зроби лиш крок,
Я стану ближче до своїх бажань,
Я зможу пережити і забути без вагань,
Ту єдину , неповторну , незбагненну,
Ту прекрасну , дорогоцінну і шалену…
Чи може я не хочу забувати???
Ну що ж , згадаю я , як в ясну ніч ,
Гуляли ми , забувши про все й про всіх,
А потім , о боже, що ж було потім…
Два тіла поєднались в блаженному вогні…
Серця палали і горіли душі,
Невже можливо , щоб гріх був такий солодкий..?
Можливо… це прекрасно , прекрасно і водночас
Так неправильно … та хто ж таке придумав ,
Що за щастя на Землі треба платити в пеклі???
Я не хочу вірити , й не буду…
Що в таку прекрасну ніч,
У місячному сяйві,
Могли згрішити ми,
Пристрасно кохаючи ,безтямно любивши…

Заплетені коси сягали грудей,
Карі очі свердлили до болю,
Усмішка, що губила людей,
Непокірна цариця мого покою.
Ледь освітлене наге лице,
Відкрита душа, що шептала охоче,
Я твоя, і ця мить не пройде,
А застигне в пам'яті ночі.
Загриміло у скронях, в очах потемніло,
Усе у цю ж мить зупинилось, застило,
Ти невловимо до мене тулилась,
Я не ж пручався, ти мене підкорила.
Твої руки торкались мене,
Мої ж від щастя тремтіли,
Я й не мріяв, не вірилось в це,
Ми удвох поєднались в єдине.

Осінь знущається, осінь регоче,
Не буде вже більше тепла,
Останнє забрало листя пожовкле,
Прощайтеся з літом, вже завтра зима.
Закінчились будні набиті промінням,
Як опудало сонце висить в небесах,
Світило ще світить, та так неохоче,
Скорочуючи години свого життя.
Наповнилась осінь смаками природи,
Налилась по вінця п'яним вином,
Вона грається з нами, дає насолоди,
Затьмарює розум, робиться сном.
Осінь насправді пора дуже дивна,
Дерева скидають своє хутро,
Яка ж це дурниця - оголятись на зиму,
Проміняти на холод любе тепло.

Я твій навіки. Обіцяю.
Як сповнений надій хлопчина,
Приходжу під двері свого раю,
Стою, не витримую, тікаю.

Я хочу щоб ти була моєю,
Але ні, я хочу бути твій.
Бери що хочеш, роби мене тією
Річчю , щоб погратись і викинути за поріг.

Топчи мене , топчи як тільки можеш,
Люби мене чи ні - як хочеш,
Втирай свої прекрасні руки
В таку понівечену душу.

Я знаю свою долю наперед,
Мій шлях - то є твоя дорога,
Не йти мені вже більше навпростець,
Тюрма моя - то твоя врода.

Закоханий, дурний і норовливий,
Подумав, що ти можеш бути моєю,
Замріявся... така моя провина.
Я сам себе розбалував брехнею.

Любов- то вимесел обох,
А я ж один тепер страждаю.
Як раб, готовий служити за нас двох,
Я твій навіки. Обіцяю.