Здається, у якийсь момент своєї історії українці почали себе комфортно почувати в напівколоніальному існуванні. Їх це стало влаштовувати. Це правда, що як мешканця колонії тебе не поважають, утискають, з тебе глузують, часом карають за спротив, але зате ти не приймаєш ніяких рішень, не мучишся сумнівами, не несеш ніякої особистої відповідальності, тільки оплакуєш свою долю і нарікаєш на те, що "нема правди на світі".
Незалежність -- це тягар. Вона вимагає високої внутрішньої дисципліни, дорослого ставлення до життя, відповідальності за свої вчинки. Чи дійсно українці хотять незалежності?
В’ячеслав Липинський колись писав про слабкість українства, яку він називав «бездержавністю», як про «внутрішній нахил до колоніального існування», «фатальну для українців проблему влади й політичного росту — проблему, об яку розбиваються українські зусилля».
В одному фільмі вчитель і його вже дорослий учень холодного осіннього дня прогулюються вздовж берега озера, розмовлячи про необхідні зміни в житті, на які учень ніяк не може зважитись. Раптом вчитель зриває з голови учня капелюха і жбурляє його в озеро. Остовпілому учню він пояснює, що для того, щоб бути готовому до змін, треба час від часу позбавляти себе відчуття комфорту.
Здається, навіть війна й загибель співвітчизників не позбавили значну частину мешанців України прагнення до звичної комфортної емоційно-психологічної колоніальної залежності. І чим сильніше лунають заклики отямитись і усвідомити усе, що відбувається, тим цупкіше вони за неї тримаються.

Часто лунає питання про причини наших бід — минулих і сучасних.
Я би зайшла з «фрейдистського» боку. Коли народ живе поруч із сильним, нещадним і хижим сусідом, у нього — два виходи. Перший — це боротися вперто й постійно, до повного винищення. Другий — ввійти із сусідом у щось подібне до садо-мазохістських cтосунків, коли тебе мучать, але й, до певної міри, бережуть — для власних потреб. В такому становищі можна жити віками. Головне, притупити свої відчуття, а саме — відчуття приниження. Це досягається частковим відключенням свідомості, штучним «оглуплюванням» самих себе або прагненням «одитинитись». Тоді ніби й не соромно, бо ти ж — дитина. Можна скаржитись на того, хто тебе кривдить, виспівувати свої жалі, але немає відчуття сорому за те, що з тобою роблять, тому що дитина не несе відповідальності.
«Дитина» ховає своїх вбитих, нарікає на ворога, але говорить його мовою, крутить його музику і щиро дивується: «А що тут такого?» У дитячому світі все це можливо. Тільки коли робиш зусилля, щоб вийти з нав’язаної тобі ролі, спочатку хоча б психологічно, щоб ворог не відчував природній потяг тебе гвалтувати, тоді й до тебе почнуть інакше ставитись.

2016