Відпусти мою тінь
ти не бачиш як слово у роті
проковтнулось й сидить в передсерді
і гріє мов змій
прочитай же мій крик що шарами прилип до плоті
і спадає Ікаром
і в'язне
і душить
й болить
хто є Богом тобі
хто твоє підпирає небо
моє впало униз і бездумно нижче летить
цей осінній мейнстрім
переріс у зловісну потребу
перетнути й пірнути у нічийний Берлін
не черпай мою сіль
ти не бачиш що прірва тотальна
причаїлась й гноїть
породивши зрадливу хіть
хто тримав і молив тому серце ґудзами шила
хто мене відпускав тому мовчки кричала вслід
2015

І осінь
і грози
і студінь
в воді небеса
і руки в долоні
і губи
я в тобі я твоя
і вітер проймає душі
й по вінця вина
і ти проливаєш на мене неспілі слова
і пульс
ще ковток
і серце-
биття
і місяць в кишені
і погляд
я в тобі я твоя
й під шкірою слід
і від дотику шрам
і спалах з-під вій
здригається ніч і породжує день
ти не мій
2015

Щоразу, минаючи церкву на розі двох вулиць,
які перехрещені тут, наче ноги коханців,
я згадую контури губ твоїх й вилиць,
і вкидую кілька монет нічийній бляшанці.
Вони дзеленчать, ніби скельця сердець оббивши,
ніби твій голос терпкий, заповзають у вуха,
й шепочуть, що втратив так й не покохавши,
й мене ще чекає велика покута.
На банях стриптиз витанцьовують крихітні сонця
на шкірі моїй витанцьовує слід твоїх пальців,
який проливає на тіло тепло через вінця,
який прописав лóгографічно «не бійся»
Скажи мені те, що нікому ще не говорив,
тримай мене так, як нікого ще не відпускав,
кохай мене так, наче ти мене сотворив,
неначе ніколи нікому так ще не брехав.
А потім забудь, як нікого ще не забував.

16.11.15

Тиша така що можна сконати від твого безсилля
і твої торкання мов фрески надбились до мого плеча
зізнання роздряпали яму над нашим проваллям
спалах за спалахом так вибухають слова
місяць ковзнувши тілом вжахнувся відблиску плоті
ця променада углиб оголила надто людське
котре перетліло у цноті і в власній нудоті
переросло у агнозію й вже так не пече
знаєш байдужість найгірше що сталося з нами
поволі заплуталась в пальцях упавши між нас
між нами моря континенти айсберги і океани
між нашим теплом застиг прастарий снігопад
якого диявола прагнеш побачити в моїх зіницях
в шалено-ритмічному диханні що вже на спад
скотилось й забилось над серцем як цвях
диявол застиг на моїх устах

2015

Щось під шкірою, в жилах, пориває на друзки спокій,
продірявлює обрій, промальовує лезом сліди,
хтось оголює крик під покровом блудниці-ночі,
хтось оголює тіло, проковтнувши бедламу ази.
Як кохаються ті, над якими заплісніло небо?
У яких навіть дотик прогнив до кінцівок й кісток,
бо цей страх, ця безвихідь - прорізають заховані вени
і ховають в кишеню, мов в трунву, шматок
того серця, що хтось загорнув у обман, мов в листок.
Як відвертість дається тим, кому відчай, заткавши горлянку,
пролізає у кров, зазирає у седно думок,
кому клаптик свободи – дочекавши до ранку,
зачерпнути енергію-ци із пляшок.
А як моляться ті, кому зиркала смерть у зіниці?
Кому протягом вимело рештки душі,
кому лігва скрипіння миліше, ніж галас дзвіниці,
чиє лоно цілують частіше, ніж образ - черниці,
чиє недобуття зачепилось у жмені руки.
Я тобі не скажу. Я закрию долонями очі.
Я закрию устами уста і запалю півсонця в тобі,
і єдиний рятунок, відрікаючись власної плоті, -
закопати відгомін спраги в утробі землі.

осінь, 2015

Ти пройшов. Ти вже переболів.
Залишивши порожню незмірність по собі,
кілька тисяч відвертих, несказаних слів
(перезрілих й зогнилих щербато в утробі),
і обпечені дотиком марень долоні….

Утікаючи вглиб, де незримі міста,
де існують обличчя й щасливі собаки,
намагалась прожити минулі життя,
порозкидані Хроносом, наче цукати,
щоб просякнуті стіни тобою - розп’яти

За дві тисячі й кілька років
Я тебе впізнаю в перехожих
І щоразу, ховаючи очі
у пітьмі Гетсиманської ночі,
відрікаюсь твоєї плоті.

2011

****
Тіло до тіла. Це не спрагле бажання плоті,
Це психічна потреба торкнутись твоєї руки,
Це відчути до крапки літери на звороті,
Це від страху не спати, щоб вкотре крізь ніч не втекти.
Хтось шепочеться з вітром. Хтось вдихає у мене сили.
підслуховую дихання бунту своєї душі,
бо губи за неї давно не просили «помилуй»,
бо губи давно пригубили присмак брехні.
Кров за кров: Так не вчили, так жили скіфи,
так матерія смерті заповзає у груди ченців,
що в жіночих зіницях згорали від втіхи
і змивали з колін відбитки слідів.

2012