Коли гуляєш сонячної днини
Узліссям або степом,
Можеш ти помітити тварину,
Хоч побачити її не зовсім легко.

Двадцять сантиметрів завдовжки вона,
Кольору брунатного й зеленого.
Лежить і гріється на камені,
Бо звикла до режиму повсякденного.

А як хто її злякає -
Дуже швидко у траву тікає.
Та коли і попадеться в руки,
Щоб уникнути тяжкої муки,

То тікаючи, в руках хвоста лишає.
І зовуть її повсюди
Ящіркою прудкою люди.

На улице так пасмурно, уныло...
И даже солнца не видно уж совсем.
Как вдруг так ярко небо засветилось
И комнату залило светом тем.

А дочка маму спросит перепугано:
Почему тот свет гримит как будто гром?
Но мама просто бросит взгляд в окно:
К сожалению пришла война в наш дом...

Но ты не бойся, солнышко, не плачь,
Все это скоро ведь закончиться.
Ведь это просто время неудач,
Я помолюсь, и сразу жить захочется.

Буду молиться сколько сил есть
За наших воинов в броне.
За их отвагу, доблесть, честь...
Они за нашу жизнь сражаются в огне!

А за вікном вже листопад.
Так холодно і вітряно.
І не вернуть тепло назад,
Поля, що вкриті квітами.

Така погода створена,
Щоб грітися під пледом.
Сиджу собі задумана,
Смакую чаєм з медом.

Я просто мовчу.
Мовчу про свій біль.
У душі кричу.
Думки звідусіль.

Мовчу про проблеми,
Які їдять мозок.
Одвічні дилеми
Без всяких підказок.

Мовчу про страхи
І про таємниці.
А комусь розказати...
Їм всім без різниці.

Мовчу я про те,
Що рве зсередини -
Про зради, образи,
Про душу людини.

Я буду мовчати,
Бо, знаю, інакше,
Будуть сипати сіль
В мої рани багатше.