Ми не станем
травою.
Ми не будем
камінням.

За нами
дороги.
Під нами
небо.

Ми тепер
птахи
у милості
Бога.

Позбираєм
в бесаги
свою чорну
Чорногору

і степ,
і поле,
і тебе, чорне
Чорне море.

Полетимо
за Чумацький —
від війни
якнайдалі.

Якось у затишшя «Градів»
наш добрий бог
визирне до нас
з-під склепіння ясного неба.

А нас уже, братіку, в окопах немає…
Тільки вітер.
Еге… тільки вітер гойдає зорі
у вигнутих дзеркалах калюж.

Жива акустика в словах
з дієзами й бемолями,
півтонами, пів обертонами
і болями, і ролями, і долями….

Пострілами контрольними
заточуються гострі стріли,
акорди, жести, фрази
і завмирають паузи…

Об залізні обладунки
ламаються наточені шпаги,
кулі, образи, сльози
і воскресають поцілунки…

Кохання вкотре репризами
тихими сакральними словами
стирає з доріг перони —
паралелі і меридіани…

І у часі фатальної вистави
актори з глядачами
міняються бумерангами —
і болями, і ролями, і долями…

Коли ми були птахами —
літали за і під хмарами.
Крила ширяли просторами
за небесними горизонтами.

Ми легко ловили вітри
доторком крилатої сили
і любили в піке висоти
перелітати за небосхили.

Ми відкривали нові широти
пірнаючи у сурові вихори.
І манило нас небо планетами
із казкової височини.

Ми літали у вертикальні ризики
прощаючись і молячись,
а боги додавали нам сили
повернутись назад — задихаючись.

Це ж ми з тобою були птахами
з великими золотими крилами.
І були ми братами і сестрами —
з ясними і чистими помислами.

День уже виходив за хвіртку —
згорблений втомлений,
а тоді ще озирнувся і мовчки запитав:
– Як ти?
– Та так нічого — ніхто поганого нічого не сказав,
не украв…
– Ну то добре, ну то й слава богу…
І пошкандибав —
сердешний скоцюрблений
зеленим лугом до річки.

нас там не було
де навколішки
стіни ковтали тишу
світанкової мряки без пострілів

то не наші легені
затиснуті в жорнах крику
проростали насінням льону
у прострелених горщиках на підвіконнях

то не наша осінь
через розбиті шибки
закидала дикі вітри-вовкулаки
сивим листям розпачу хоч було вже літо

то не наш всесвіт
дивився через приціл
у мертві зіниці ворожого калаша
на нас — без нас на війні

то не наші тіні
ковтали сльози
за журавлями у клинці
по колу зачерствілого бублика