…Все починалось мирно. «Одягайтеся тепліше, це надовго»...
Слова відомого журналіста , на жаль, виявилися пророчими, а події , що розпочиналися мирно у такому далекому і близькому водночас 2013, переросли у війну…
«…22 травня стався напад бойовиків терористичної організації ДНР на блокпост українських військових 51-ої механізованої бригади поблизу міста Волноваха. Внаслідок боїв щонайменше 17 людей загинуло, 32 отримали поранення…» Всі українці спостерігали за страшними подіями з екранів своїх телевізорів. Найжахливішим було те, що це не один із голлівудських фільмів, а військовий репортаж зі східної частини нашої держави.
- Андрію, що ж це твориться? – прошепотіла налякано дівчина, відводячи погляд від телевізора. Там уже миготіли імена загиблих.
- Війна. Неоголошена війна, – далеким голосом відповів хлопець, жадібно поглинаючи кожну букву на екрані. Адже з-поміж них могли бути імена його знайомих.
- Чия це війна?
- Напевне, наша.
- Мені страшно, Андрію.
Хлопець перевів погляд на свою наречену. Тоді ніжно обійняв її … Дібрати слів, які б заспокоїли, не зумів. Адже й самому в грудях щось пекло: чи страх,чи ненависть до тих, хто топче рідну землю... Тож хлопець лише міцніше пригорнув кохану, проте в очах , у погляді його з’явилась дивна, незрозуміла мудрість, немов уже давно вирішив, що саме він повинен робити.
- Лесю, прости мені, – промовив якось боязко, але рішуче.
- Що? Чому?
- Я повинен.
- Що? Андрійку, не лякай мене. Що ти повинен? – дівчина не знала, що він хоче сказати, але відчувала, що це кардинально змінить їхнє життя.
- Воювати. Я повинен бути там. Це наша країна, хто, як не ми , її оборонятиме, – хлопець говорив твердо, хоча в голосі звучав сум…Чи то через розуміння швидкого розставання, чи то через біль за власну державу, чи то через те, що так пізно усе вирішив?
- Ні!Я не відпущу тебе!
- Ти повинна змиритися. Моє місце там.
- Ти ж не солдат…- сльози заважали їй говорити, але вона намагалася переконати коханого. - Я не солдат…Я українець!
*************************

Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла... А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж діти —
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз’єднаться!
Треба крові, брата крові,
Бо заздро, що в брата
Є в коморі і на дворі,
І весело в хаті!


«Уб’єм брата! Спалим хату!» —
Сказали, і сталось.
Все б, здається; ні, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли та й виросли;
Замучені руки
Розв’язались — і кров за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю. А хто винен?

***************

Як тихо навкруги. Все ніби завмерло, але в повітрі чітко чути запах тліючої надії впереміш із запахом пороху . На жаль, ця тиша не приносить бажаного спокою, вона несе в собі щось страшне та невідоме, вона породжує в грудях страх.. . Народжується думка, що це затишшя перед бурею, а ворог просто дає відчути насолоду тишею востаннє, дає шанс побути на самоті з власними думками. Гвинт, лежачи біля вогнища, дивився на зорі . Дивно, чому в своєму попередньому житті , що, здавалося, було тисячі років тому, він ніколи не помічав краси зоряного неба? Напевно, тому , що , коли живеш, немов кожен день може бути останнім, чіткіше помічаєш все навкруги. У місті, де він раніше жив, не було часу на такі дрібниці, як просто здійняти голову до неба і милуватися зорями та сузір’ями. Зараз ось тут, біля вогнища, він розуміє, наскільки марним було його життя, скількох помилок він допустився та навіть не акцентував на них і крапельки своєї уваги. Йому хочеться повернутись в минуле та дати добрих тумаків самому собі, крикнути, щоб схаменувся , щоб підняв голову та озирнувся навкруги, щоб зрозумів, що світ існує і далі кінчика його носа. Він гірко посміхнувся. Ось вона, головна проблема психології українців - звинуватити в усьому минуле. Неважливо, своє чи чуже, неважливо, події чи обставини… Головне - знайти винного там, а не тут, не в собі.

****************************
Дивні ці зорі. Вони є сьогодні, точно були вчора і будуть завжди. Орест з жалем подумав: останнє, що він побачить у своєму житті, буде щось вічне. Він озирнувся кругом. Їх вишикували в ряд, підлітків, що записались до українського війська. Уряд утік, а в поспіху лишили з- поміж іншого і ці списки.
За Орестом прийшло двоє озброєних солдатів.
- Ето ти? Щенок! Єму єщчьо соплі витірать, а он туда же - ваєвать протів Рассєї! Ну, сєйчас ми тебе покажем…, - а далі потік брудних, лайливих слів.
І ні плач мами , ні вмовляння батька нічого не дали, бо один з солдатів клацнув гвинтівкою:
- Ану , тіха, контра, а нє, то я вас всєх на местє палажу!
Їх, хлопчаків, що спромоглися вижити, привезли сюди , неподалік Аскольдової могили, явно не для того, щоб вручити нагороди за сміливість. Товстун з маузером, у шкірянці, певне, був їхнім командиром. Підпилий уже добряче, червонолиций, товстий, він шаленів од відповідей на питання, чому пішли записуватися до українського війська.
- Українець? Громадянин України ? Ідіот! Нєт такой страни, нікагда нє била і нє будєт нікагда!!! І вас,…, сєйчас тоже не будєт!!!
Червоноармієць дивився на них із жагою крові в очах. Він має їх усіх розстріляти, і він зробить це . Кат дає їм час, щоб вони могли збожеволіти. Від цього його перемога буде ще солодшою. Хлопці стояли, і не боялися показувати свій страх, їх залишилось всього 28, але нитка їхнього життя має от-от обірватись. Дехто плакав, дехто кричав від розпачу… Раптом Орест почав співати. Співати вголос, співати не просто пісню, а гімн! Гімн, з яким вони ішли назустріч смерті! Його товариші подивились на нього, як на божевільного, але також підхопили . Мить – і “Ще не вмерла України” вже линула туди , далеко, в інший і щасливіший край, де нема є ні болю, ні розчарувань… Російський офіцер спочатку розгубився, але вже за секунду з тваринним оскалом нажав на курок автомата. Сміливець, що посмів згадати слова гімну, як осінній лист, упав на землю.
Орест лежав на землі, кров сочилася з рани на спині. Він знову дивився на зорі... Зорі…Вони єдині побачили його героїчну смерть. Один за одним лунали постріли, все менше було чути співу. Навіть стікаючи кров’ю, хлопці намагалися співати… Вони помирали … І останніми були слова : “Ще не вмерла України”
Все стихло. І знову тиша… (29.01.1918 )
***********************************

- Гвинт, тобі лист з дому!
…Дім. На думку прийшли образи ніжної неньки та коханої дівчини, навіть брата, з яким він не спілкувався уже років п’ять , і того згадав. Він не знав, чи побачить їх ще, але тримав їх образи, їхні улюблені жести ,їхні голоси… Просто він десь вичитав, що саме голоси найшвидше забуваються, а він не хотів нічого забувати про своїх рідних. На думку прийшли рядки з Шевченкової поезії:
Об’єднаймося ж ,брати мої,
Молю вас, благаю!
Завжди вважав, що ці слова його не стосуються , думав, що великий геній української писемності звертався не до нього, а до держави, щоб об’єднались з сусідами. Як боляче визнавати свою помилку! Єднатись повинні ми самі!
Родина. Єдина. Єдина родина. Чи це тільки мені здається схожим, сумісним, ідентичним та однаковим? Родина – це єдині погляди, єдині думки, єдина кров, єдність… Стільки води накаламутили , а тепер ...
***********************************
Андрійко любив слухати діда. Якось навесні вони чистили сад: обрізували сухі гілки малини, вимикували бур*ян . Сонце лагідно зігрівало все живе. Навкруги буяло і розцвітало, горобці грайливо вистрибували по штахетах , а дідусь тихо говорив :
- Бачиш , дитино, отак кожен рік вириваємо ті бур*яни зі свого саду, а вони з’являються тут знову і знову. Так з року в рік , так і дотепер… Твій прадід, мій тато, ох і рвав оту кляту хопту! А лихо сіється й далі по всій Україні… Щоб ти знав, сину, бур*яни - то ті люди, які пруться туди, де їх не треба. Влізши, приглушують все добре і красиве. Он глянь на ту малинку.Бачиш , як буяє, і пташки на ній будуть щебетати, а он та- вся в будяках, похмура, листячко пожовкле…Ех, хлопче, час тепер непевний, хтозна- що завтра буде.. Та я дуже хочу, щоб ти був добрим козаком, а насамперед – ЛЮДИНОЮ…
Дідусю, мій мудрий дідусю! Моє серце вже не може битись у такт з твоїм…. Тепер воно б’ється за нас обох!

**************************
- Гвинт,ти листа забирати будеш?
Він стрепенувся і поспішив забрати листа, детально перечитав його, і на серці йому стало тепліше, немов на хвильку повернувся додому. Але його знову охопив сором, він не відписував рідним уже декілька місяців… Просто не хоче давати їм зайву надію, але листи їхні завжди тримає біля серця. Ще у нього є малюнок маленької, невідомої йому дівчинки, який він та інші бійці отримали зовсім недавно. На малюнку невміло, проте дуже старанно дитина написала: «Дякую за те, що захищаєте мене та мою матусю!» І хоча він не знав цієї дитини та її мами, але завжди з теплом згадував про них.


*************
- Андрійку, іди-но сюди!- з посмішкою гукала ще молода жінка свого сина, котрий заліз на високу гірку серед парку.
- Андрію,швидко спускайся сюди!- уже зі страхом в голосі продовжувала жінка, коли син почав підніматися вище. І ось настав той момент, коли хитка конструкція не втримала ваги п’ятирічного хлопчака… Весь парк облетів пронизливий крик матері та крик, сповнений болю, - крик маленької дитини.

Гвинт доторкнувся до шраму над лівою бровою та сам собі здивувався: чому він згадав цей випадок? Адже був тоді ще зовсім маленьким. Однак за мить зрозумів , що згадував не себе, а МАМУ, яку до смерті налякав тоді. Згадав, як вона плакала потім в лікарні біля його ліжка, а він не міг збагнути , чого вона плаче , адже он яка у нього тепер є нова машинка. Ще й шрам, як у Гаррі Поттера! Тепер Андрій розумів, чого плакала його мама, і сам відчув, як по його щоці котиться одинока сльоза розпачу та болю. Він похапцем витер її та побіг шукати олівця, щоб написати листа додому. Андрій повинен написати все, що відчуває, повинен попросити вибачення за все, що скоїв колись, у тому минулому житті; повинен сказати, як сильно він любить своїх рідних, адже, можливо, це його останній шанс сказати їм ці слова.
Як шкода , що тільки на війні , під шум куль над головою , він зумів зрозуміти все, переоцінити все, що коли – небудь було для нього важливим, все , що він мав чи бажав мати. Але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Хлопець похапцем писав листа, списав уже другу сторінку: просив вибачення у мами та брата за свою гордість та впертість, просив пробачення у коханої , що покинув її там зовсім одну, згадував різні моменти зі свого дитинства, юності… Розповів їм про те, як йому тут, і попросив маму купити йому «Кобзар». Та жодним словом Гвинт не натякнув на свій страх, не написав, що це може бути його останній лист… Ще вранці чув від командира , що ворог готує серйозну атаку. Він просто писав…писав рідним, немов знаходився не на війні, а в звичайному відрядженні, і сподівався , що швидко повернеться. Хоча насправді навіть сподіватися на таке щастя було важко. Андрій дописав листа і швидко пішов у намет, де волонтери уже збиралися вирушати у дорогу.
- А чому ви так швидко ідете , ще навіть не світає? – здивовано запитав Гвинт.
- Вибач, синку, кажуть, що сьогодні буде обстріл, ми не можемо так ризикувати, – відповів йому найстарший . Він часто приїжджає сюди, тож уже добре знайомий з усіма.
- Ви можете передати листа моїм рідним? Там є адреса.
- Я давно чекав, коли ж ти запитаєш? Звичайно, я передам. Давай сюди, – взяв листа волонтер, якось сумно посміхнувшись
А в душі Гвинта поселився якийсь дивний спокій: хоча він з осторогою чекав ранку, але не боявся уже нічого. Здавалося, що Андрій був до всього готовий. І тут хлопець зрозумів: цей лист був прощальним! Він підсвідомо попрощався з усіма рідними, тому-то йому так легко на душі.
- Хлопці! Готуйтесь! Пекло почнеться з хвилини на хвилину. – прокричав командир бригади, і всі мовчки молилися, навіть ті, що не вірили в Бога.
Гримнули перші «Гради», Андрій мовчки поцілував хрестик на шиї та з вдячністю глянув вгору…

**********************
А десь далеко, в іншій частині країни, у квартирі однієї старшої жінки пролунав дзвінок. Жінка піднялася з крісла і поспішила відчинити двері. На порозі стояла дівчина. На вигляд їй було 25-26 . Не менш схвильована за власницю квартиру , вона втомлено промовила :
- Написав. Сьогодні зранку принесли. - Ох. Проходь.
Господиня провела свою гостю на кухню. Дівчина вийняла довгожданого листа , поклала на стіл. Обидві з німим очікуванням і сподіванням дивилися на конверт… Біль та страх перед невідомим паралізував можливість діяти адекватно. Дівчина, яку, до речі, звали Леся, все ж розкрила листа й почала читати вголос. Уже на другому рядку голос її надломився і покотилися сльози… Очі господині теж були вологими… . від болю і самотності , від власного безсилля, від страху… Сльози… Материнські сльози і сльози коханої ...
- Маріє Іванівно, у мене неприємне відчуття… немов Андрій… прощався з нами.
- Донечко, я відчуваю те ж саме… - Ви..ви…чули новини? – ледь чутно запитала Леся. - На жаль, чула. Мене жах охопив, коли зрозуміла, що саме там був мій син.
- Він живий! Давайте думати саме так!Він не може загинути,адже він ще так багато повинен зробити! - прошепотіла дівчина, тримаючи руку на животі, де билось серденько її ще не народженої дитини.
- Я не знаю, що тобі сказати,доню. Нам залишається тільки молитися, щоб Андрій залишився живим…
- Він не може померти! – як заклинання повторювала Леся. - Ми чекаємо на нього, отже, він повинен повернутися.
- На жаль, новини не надто оптимістичні, ти ж сама сьогодні зранку бачила репортаж. 100 загиблих та безліч поранених .
- Може, його там не було… - Лесю, зрозумій, зараз від нас уже нічого не залежить, ми повинні просто чекати… Марія Іванівна дивилася на дівча…на невістку і дивувалася: скільки ж надії в ній, адже сама вона уже мало на що сподівалася.

«…оприлюднено списки українських бійців, загиблих під час трагедії на сході. У списку 209 прізвищ, ще 157 залишаються невпізнаними. 158 осіб вважаються зниклими безвісти і, враховуючи можливе їхнє перебування в заручниках бойовиків, їхні прізвища не оприлюднюються »…



(2015)