Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олександр Жилко (1997)



Художня проза
  1. Монета і змагання
    «Дивись як можу! – прошепотів Татчин, опускаючи велику гривневу монету собі під ноги. – Одного разу докотилася під самий іконостас. Дивись, дивись як котиться!». І справді котиться. Спрямована вправним рухом ноги мого друга, монета понеслась зачовганими дошками кудись вперед, у натовп. Які ж мудаки, подумав я, ці церквобудівничі. Очевидно, що монета не могла прокотитися і двох метрів, якби хтось не налажав на етапі кладення підлоги. Вже рік минув, а церква досі не нашкребла з нечисленної парафії грошей на пристойний килим, аби хоч якось зарадити ситуації. Між тим, першою і останньою зупинкою у подорожі монети найвищого номіналу стала нога бабусі, що саме підійшла до головної ікони. Її реакція мало хвилювала Татчина, що вже давно переключився на батюшку, що от-от мав почати активну частину процесії. Але я все-таки прослідкував, як вона хитаючи головою, підняла гроші, поцілувала образ Володимира Великого і поклала у тарілочку для церковних пожертв.
    Я добре знав Татчина, але мало знав про його сім’ю. Знав хіба те, що вона в нього є і спілкується з близькими він частіше, ніж я, але рідше ніж мав би хороший син. З його розповідей мені також було відомо, що сім’я не була надто релігійною чи фанатичною, проте усвідомлено православною. Цей факт якось ішов у розріз і тим, що цей кульгавий студент, замість праведного сну, ось уже другий місяць обирає не менш праведне стояння під іконостасом. Хоча що таке не надто релігійна сім’я у часи, коли прудкі на язик молодики збирають мільйонні аудиторії на ютубі пропагуючи атеїзм, критичне мислення і церкву Ричарда Докінза? Мабуть, за таких умов сім’ю мого дивакуватого товариша можна прирівняти до радикалів, на кшталт ісламістів. Таких собі православномістів, що протестують рівно раз на рік, підпалюючи свічки біля церкви на Великдень.
    «Час цінніший за борги. Я десь читав, що позичати можна рівно ту суму, яку не шкода подарувати. Ти мені нічого не винен, чувак. Дарма за мною йдеш. Погуляй краще поки дощ не прийшов з північного заходу.» Треба було все-таки послухати, цього диванного філософа і не пертись у немиловидну церкву на околиці міста, щоб загладити вину за неповернутий борг. Хоча окрім вини мене вела природна цікавість до несподіваного захоплення мого друга. Звісно, я стояв осторонь, боячись прискіпливих поглядів бабусь з дерев’яними киями, або ж півчих у моменти, коли вони замовкали. Вийти мені було ніяк – на дворі лупив дощ, сісти ніяк – на лавах біля стін сиділи лише старші, що не могли довго перебувати у вертикальному положенні, йти я не хотів. Одним з найактивніших учасників дійства був Татчин, що викликало подив у мене і схвальні погляди у тридцятирічних жіночок в коридорі. Прикульгуючи він обійшов всі важливі ікони, вистояв дві години церемонії, ще годину черги на сповідь і півгодини до причастя. За тим із задоволеним обличчям покинув храм, залишивши там пожертву на килим і, очевидно, усі свої гріхи.
    – Нарешті! – промовив Татчин вже у тролейбусі, вдихнувши попередньо максимально багато дощового повітря.
    – Так, ледь встигли вбігти. Я вже подумав, що промокнемо до ниточки, але громадський транспорт нас знову врятував. Тепер можна гасати колами, поки дощ не вщухне.
    – Ні, інше «нарешті» Нарешті я нічого не відчуваю.
    – Холоду не відчуваєш? Ці списані французькі тролейбуси справжнє чудо, так.
    – Я загалом простояв там близько двадцяти годин за останні два місяці. І ось нарешті я нічого не відчуваю. Знаєш, те відчуття, коли тобі одинадцять і ти стоїш під куполом. Тебе оточують серафими, херувими і сцени розп’ять. А звідкись зверху поглядом вчительки, що хоче покарати невігласа за погану поведінку, дивиться персонаж з найбільшої ікони. Твої ноги підкошуються, серце починає вистрибувати і ти відчуваєш присутність. Цього більше не має, нарешті немає.
    Вже за склянкою глінтвейну за якусь годину, очевидно, переваривши свій церковний досвід, Татчин почав свою лекцію: «Розумієш, чувак. Ми не можемо бути просто атеїстами, навіть якщо в бога не віримо. Якщо вже ти народився в суспільстві з православними цінностями, бути тобі православним до кінця життя, православним атеїстом, якщо хочеш. У церкві бог – важливий персонаж, але далеко не обов’язковий. Все зав’язано на цінностях. Гривня ціна тій свободі, коли до кінця життя ти знаєш, що точно програєш. Програєш у грі «Кому більше байдуже», де твій супротивник – сам бог. Ти можеш скільки завгодно кричати, що ти не віриш, що це все не брехня, казки, придумані злими попами. Але байдуже тобі не буде, бо суспільство тобі не дасть цього зробити. Так, звісно, можна втекти закордон, але де гарантія, що там тобі не доведеться продовжити ту саму гру. Хай навіть з іншим богом. А переможе він обов’язково, йому ж бо до нас взагалі діла не має. І тільки смерть зведе цю партію в нічию, але яка вже різниця по смерті. І тому, я вирішив звільнитися! Перемогти цього покидька! Як ти вже помітив, сьогодні я звільнився від церкви. Звісно, чуваче, ти можеш подумати, що це нелогічно. Можливо. Та якщо церква має до бога таке ж відношення, як шлагбаум на кордоні з Польщею до ЄС, тобто взагалі міліметр на безкінечному шляху до пізнання. Я волів би зробити цей перший крок, який, як відомо, найважчий у всіх починаннях, аби мати змогу піти далі. Я волів би покинути камінь і полізти на вершину схилу без тягаря. А що там далі – покаже час.»
    І от я вкотре зрозумів, що нічого не знаю про цей світ. Де цей кордон між логікою і божевіллям? Чому монета, що котиться кривою підлогою дому божого так гармонійно сплітається з покорою у якій немає віри? Поєдинок з небесами, у якому ти не переможеш, доки голова твоя не впаде під вагою клинка смерті або ж доки не звільниться від усього, що тебе з цим світом пов’язує. Що це? Єдиний шлях до свободи? Можливо саме конфронтація з Богом, хай навіть у спосіб ігнорування усього на світі, є шляхом досягнення істинної віри.




    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 0 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -