(Дмитро Білий. Волонтер. – Донецьк: ПП «КД «Проспект-Прес»,
2013. – 288 с.)


Найглибші ріки течуть з найменшим шумом…

Його постать сьогодні підтримує рівновагу полярності в українському літературному геопросторі – і разом з тим деполяризує звичний адміністративний. Це створює низку проблем у спробах визначити демаркаційну лінію між центром та периферією в літературній географії, адже якщо, на сучасному етапі, головний концептуальний містифікатор-дескриптор національної історії – Дмитро Білий, – то художня ядерна дислокація – volens nolens – базується у Південно-Східному літературному полюсі України. У таких умовах – NB! – донецький адміністративний фронтир стає українським національним центром.
* * *
Кубанське походження Дмитра Білого стало екзотичною деталлю в кожній біографічній довідці про нього. Хоча не менш цікавим фактом є те, що уже 26 років письменник займається східними бойовими мистецтвами (тайцзіцюань та карате-шотокан), а також володіє грою на кількох музичних інструментах. Якщо додати до загальної характеристики ще й ступінь доктора історичних наук, цього було б цілком достатньо для створення міфу непересічного Імені. Однак степова кубанська кров не може надовго затримуватися в кабінетних стінах – її рве у простір дикого поля, де бурлять воля, сила, пристрасть одвічних як світ архетипів. Так в українській літературі з’явилися сім романів, сім пригодницьких історій, сім окремих світів від шамана епічної містики – Дмитра Білого.
* * *
У прозову збірку «Волонтер» (2013 р.) увійшли уже відомий читачам роман «Чорне крило», перша частина роману «Поцілунок відьми», повісті «Вершниці Власти» та «Волонтер».
«Чорне крило» – зразок маскулінного письма, у якому художні суб’єкти перебувають у загрозливих для життя (воєнних та бандитських) ситуаціях. Двигуном метаквесту є демон. Навколо нього долі сплітаються в невипадкові зустрічі, пристрасті, ритуальні вбивства, війни.
У текстах Дмитра Білого демон є прообразом архетипного хтонічного страху. Він не має конкретного втілення, у романі його присутність передана через відчуття страху, паніки, тривоги художніх суб’єктів, а не візуально-аудіальні образи. Єдиним матеріальним увиразником предмета страху у творі є «чорне крило», вірніше його тінь. Далі цієї сегментної деталі опис відсутній. У такий спосіб романний інтелект відмовляється аналізувати й піднімати на поверхню свідомості осмислення підсвідомого страху, надавати йому цілісної структури, екстраполювати його в площину терапевтично-зображальної конкретики – натомість залишає його у володіннях Аїда.
У структурі романної самості «Чорного крила» демон – хтонічна частина маскулінного начала – агресивний Анімус. Саме тому йому не притаманний конкретний лик, навколо нього нема детальних (або хоч якихось) описів інтроектних характеристик. Натомість присутня активна агресивна екстравертна позиція, що є базовою глибинною ознакою маскулінності. Їй притаманне тяжіння до тотальної кровожерливості (масові ритуальні людські жертвопринесення), до психофізичної наруги (на обличчях мертвих застиг нелюдський жах), до деструкції (руйнування поселень), до ієрархії (підкоряється тільки своєму господареві). Демонічний Анімус «Чорного крила» є домінантним фрагментом хтонічної сизигії – чоловічо-жіночої пари. Рівновага між маскулінним і фемінним началами в тексті порушена. Адже маскулінна матриця письма не передбачає психологічних інтроекцій, які характерні для жіночого емпіричного досвіду, події в романі розвиваються виключно у площині зовнішнього світу.
Фемінний сегмент представлений через тяжіння до містики, з її ритуалами, східними божествами, легендами, амулетами-фетишами. У момент, коли в звичайний потік дійсності вривається магічна реалія, відбувається сплеск активності хтонічної сизигії.
* * *
Якщо в «Чорному крилі» демонічними рисами наділений Анімус, то у «Волонтері» їх переймає Аніма. Ім’я їй – Мора. «Стогін, плач, тужлива пісня, тонке голосіння… Немов би людський, але щось було надприродне в цьому стогоні-голосінні… Дівчина, повністю поглинена своєю піснею, повільно розгойдувалась, немов би в такт своєму тужливому голосінню [c. 255]». Її постать виведена в повість із сербської міфологічної традиції, Мора – красуня, яка поєднує в собі людські та демонічні риси: «Посередині галявини стояла оголена дівчина. Його дівчина… Вона стояла, огорнута пеленою місячного світла, яке прозорими хвилями струменіло навколо неї. Її чорне волосся, укрите срібними цятками, легко колихалось, підхоплене місячним подихом. Повільно, обома руками вона черпала срібне світло і вбирала у своє тіло. Вона засмагала й купалася водночас. Волонтер відчув, що божеволіє [с. 283]».
Аніма в текстах Дмитра Білого – ідеальна еротично-емоційна фемінна сутність, навколо якої витає енергія сексуального бажання і смертельної загрози. З погляду структурного аналізу художнього твору, закономірно, що в кожній історії письменника поруч з беззахисною жінкою-жертвою з’являється чоловік-коханець, чоловік-захисник: «На підлозі лежить дівчина, усе її тіло туго сповите чорними ременями… Її оголене тіло ледь-ледь прикрите пошматованою сорочкою, зібганий френч валяється на підлозі… Над нею нахилився, присівши на коліно чоловік у камуфляжі, він тримає чорний, іржавий серп біля її горла… Поруч стоїть чоловік у цивільному, у його руках мисливська рушниця… Вона націлена на волонтера… [с. 261]»
Її зовнішня і внутрішня краса приховує архетипну таємницю життєвої жіночої мудрості – з одного боку, вона беззахисна й потребує чоловічої оборони, з іншого – володіє беззастережною владою, яка нерідко має гіпнотично-магічний вплив на Чоловіка. Аніма текстів Дмитра Білого – світлотіні фемінного начала, у яких жіноче втілення то янгол, то демон, то ніжна пристрасть – що несе спокій і ласку, то танатичний ураган – що створює загрозу і смерть. Укотрий раз письменник художньо демонструє, як чоловік, обоготворюючи жінку, здатен покидати увесь світ і екзальтовано розчинятись у – без перебільшення – незбагненному ідеалі: «Він уже підвівся, щоб зачаровано піти за нею й теж назавжди розчинитися в первісності озерної води, але дівчина знову з’явилася. Вона повільно виходила, погляд її міцно тримав волонтера, а струмені води сумно залишали її тіло, укрите дивною засмагою – не від сонця, але від сяйва повного місяця…», «Волонтер прагнув одного – добігти до неї, стати на коліна, обхопити стегна, примусити заклякнути на місці й не відпускати, аж поки цей світ не зникне. Наздогнати, схопити, тримати, забути про себе, знайти спокій і безпеку, міцно обійнявши свою наречену… [с. 285]».
* * *
Архетипи жінки-воїна й жінки-жертви представлені в повісті «Вершниці Власти». Воїтельки Ядвіга, Мела та Йоанна полюють за своєю посестрою Інгулою. За бажанням покарати її через військову зраду криється більш серйозна мета – «Інгула має стати жертвою Ритуалу…» Центральним сюжетним топосом є Поділля; млин, що з давніх давен вважався місцем магічної сили. Час подій – кінець літа 743 року.
Психотипові воїтельок притаманні садистичні імпульси, які запрограмовані в них на філогенетичному рівні. У Ядвіги домінанта садизму виявляється восновному в сексуальній поведінці щодо полонянки: «Інгула ще спробувала пручатись, але оголена воїтелька уже лежала зверху, притискаючи своєю вагою її тіло до всипаної борошном і брудом підлоги. Ухопивши свою жертву за волосся, вона гарячково зашепотіла їй на вухо: – Не тіпайся, дівчино, що таке справжній біль, ти пізнаєш не зараз…» Мела більш схильна до вишуканого фізичного садизму: «Прив’яжемо її за ноги до коня та потягнемо?», «готова їжа для мурашок?» І тільки третя воїтелька Власти поєднує в собі нахили Ядвіги та Мели: «Йоанна, безжурно й наївно дивлячись їй прямо в очі, м’яко провела долонями вздовж оголеного тіла полонянки. Інгула відчула на своєму тілі в’язку мазь. Посміхаючись, Йоанна змастила тіло зв’язаної дівчини медовим розчином, розлила залишки по землі до мурашника й сіла навпроти, поклавши своє гарненьке, майже дитяче обличчя на схрещені на колінах руки», «Вона не затикала рота Інгули, сподіваючись насолодитися її стогонами».
Як і у «Волонтері», у «Вершницях Власти» поруч з жінкою-жертвою з’являється сильний чоловік-рятівник – лицар Даміан. Так виникає ще одна любовна лінія, у якій заради неї він кине виклик потойбічному злу. А як інакше, коли до його мужності і благородства волає: «Даміане, Даміане, урятуй мене!»…
* * *
Влада Жінки над Чоловіком у прозі Дмитра Білого має містичні витоки – традиція літературного романтизму чи містичний світогляд (?). Магія для художнього текстового інтелекту – це один зі способів, яким можна пояснити загадку кохання. Однак така анімістична домінанта письменницького мислення навпаки поглиблює раціональні незнання навколо сили любовно-взаємного тяжіння, і разом з тим створює містичну енергосферу навколо вічної таємниці людських стосунків. У цих умовах фемінність стає трансцендентальною величиною, як у романі «Поцілунок відьми».
* * *
Демонізація жінки в художній літературі – неусвідомлений маскулінний ритуал, початок якого в підсвідомому страсі перед нею (не літературою – жінкою). Досвід страху закодований у найдавніших текстах (кохання Іштар коштує її обранцям великих страждань, а то й життя, чудовисько Сфінкс з жіночим обличчям вбиває тих, хто не розгадав його загадку, Калі здійснює танці на головах убитих, сирени заманюють мореплавців співом-красою і знищують, Киркея перетворює чоловіків на свиней і т. д.). Він генерує ряд містичних жіночих образів у мистецтві. Чоловік-митець, виводячи цей стан в поверхню тексту, веде діалог зі своєю первісною таємницею, яка втілює в життя спектр почуттів від заворожливого притягання, одержимості до небезпеки, страху. Для Дмитра, героя роману «Поцілунок відьми», такою темницею внутрішніх загадок стає Христина. Вона з’являється і зникає, як написаний водою ієрогліф, коли солодко не знати, чи була вона насправді чи це лише гра містичного Міста… І тільки несподівано знайдений згорток рукопису в наплічнику, зім’ята постіль і тужливий дим сигарети на балконі мовчки видають реальність її нічної присутності – «Чим Христина могла так прив’язати мене до себе?»
Їхня зустріч відбулася під заголовком «Немає панцира від долі», «але іноді просте рішення: піти прямо, чи звернути – і визначає твою долю. Чи доля визначає твоє рішення, – висновує Дмитро. – Вже згадуючи цей вечір потім, коли ця історія втягнула мене у свою невблаганну крутіж, я зрозумів, що мене мов магнітом потягнуло туди, де все й почалося…»
Образ Христини у Дмитра Білого сповнений жіночою магією, яка активізовується з перших хвилин зустрічі – «А потім я повернувся, намагаючись десь у глибинах власної пам’яті зберегти постать цієї дівчини. Гарну, ніжну й таку недосяжну… І ось тепер вона сиділа навпроти мене… Така самотня, така близька…», «…погляд її очей поглинув мене, немов падіння в солодку безодню», «На вказівному пальці темно блимнув срібний важкий перстень». Романний інтелект наділяє дівчину тілесно-чуттєвою привабливістю: «І я потопав у пахощах її волосся, у теплі її обличчя, яке незбагненно ніжно притулилося до моєї щоки, і в мелодіях її голосу над моїм вухом», «Дивлячись на білосніжне, матове тіло Христини, лагідно обгорнуте місячним сяйвом, я застиг… Вона, опустивши голову, замислено дивилася на мене. У її погляді була чарівна дитяча наївність, запитання і знання відповіді… Її мокре волосся звабливо звивалося на її плечах, опускалося на високі груди, стиснуті чорним бюстгальтером».
Ключовим змістовим сегментом у тексті Дмитра Білого є момент зв’язування. Як свідчать містичні повір’я, відьма може повністю заволодіти чоловіком і зробити його зберігачем своєї сили тоді, коли зав’яже щось на його тілі. Відголоси цього явища резонують у народних традиція, коли дівчина зав’язує на нареченому хустку або рушник. Згодом письменник введе у твір рукопис з новою розповіддю про графиню Баторі, та обмануту жертву-наречену, на зв’язаному тілі якої японка Аюмі викладатиме мотузками ієрогліф під назвою «Початок великої подорожі»… Різновид цього відьомського ритуалу проводить головна героїня, однак в романному сюжеті він замаскований під елемент еротичної гри: «Христина легким рухом відкинула голову. Нарешті я зміг побачити її обличчя. Зелені очі уважно й зосереджено дивилися на мене. Я відчував її пальці, – тонкі, прохолодні й на диво сильні. Відчував залізну високу спинку ліжка і… як на моїх зап’ястях затягується тонкий шкіряний ремінець… Дівчина мовчала, замислено дивлячись на мене – і я теж не міг відвести від неї очей. Чарівне тіло, сповнене неосяжної жіночої звабливості і краси, струменіло під місячним сяйвом, крапельки поту, що рясно вкривали її плечі, високі груди й живіт, кришталево блищали. Мені здалося, що вона ось-ось перетвориться на веселковий потік, закрутиться срібними мерехтливими метеликами й розчиниться легким маревом».
Так починається таємнича й доволі небезпечна історія в житті героїв, промовлена нею: «Тихо, тихо… Не хвилюйся, серденятко… Просто тепер ти повністю мій…», і прийнята ним – «немає панцира від долі»…
«…її поцілунок знову відправив мене в забуття…» – мабуть, так цілують відьми (?)

Українській літературі властива двоїна. Вона полягає в колоніальному й постколоніальному синдромах ментального мислення. Художні тексти Степана Процюка формують третю складову в цій літературній структурі – український імперський елемент. Поступово він виводить художній дискурс за рамки мазохістського (колоніального) психотипу, з його традиційними національними пригнобленнями («Хіба ревуть воли…») і сентиментальними виправдовуваннями власних комплексів та пороків (оповідання Марко Вовчок), з його безвольнісним до опору характером (п’єси «корифеїв театру»), з депресивним світосприйняттям (новелістика Василя Стефаника), з істеричним деструктивізмом стосовно «свого» в інтересах агресора (Ігор Бондар-Терещенко), з логоцентричним самоприниженням (Юрій Андрухович), з девіантністю душевно-духовного світу (Олесь Ульяненко) і т. д.; і невротично-бунтівного (постколоніального) психотипу, де має місце екзгумація канонів логосу (Лу-Го-Сад), надмірна ідеалізація національних та висміювання тоталітарних категорій («Чорний ворон» Василя Шкляра), створення альтернативної національно-визвольної матриці (Василь Кожелянко, Дмитро Білий) та ін..
Натомість Степан Процюк є одним з небагатьох, хто еволюціонує за межі українського постколоніального незадоволеня та аргументаційно-ідеологічної бази про «неповторність і самобутність…»
Якщо в його романі «Інфекція» (2002) виразно простежується соціальні аспекти пристосування, непокори українця стосовно тоталітарного об’єкта руйнації національних інтересів, то в романі «Жертвопринесення» (2007) компроміси з агресором принципово нівелюються, більше того – переносяться у сферу душевно-духовних конфліктів – «ти зрадив, зрадив, – стукотіли колеса потяга…» Відкидання несвідомим національним об’єктом поетичного таланту Максима, героя твору, призводить до автоматичної втрати сенсу онтологічного існування, а відтак і фізичного. У цьому романі в українського суб’єкта визріває потреба в національно-українському визнанні, що переростає у смисл життя. Припинення поетом писати вірші зумовлене безпосереднім відторгненням несвідомим національним суб’єктом-індикатором інтелектуальної складової у мистецтві, а відповідно – абсолютне непоціновування, як у естетичному, так і в фінансовому вимірах.
Доповненням до соціально-культурного аспекту (у «Інфекції») та психологічно-креативного (у «Жертвопринесенні») є аспект душевно-духовної цілісності в романі «Тотем» (2005), де репрезентується патологічна, з елементами садизму, складова людської психіки. Умовно кажучи, «Тотем» є психоаналітичною історією хвороби як окремо взятого індивіда, Віктора, так і універсальної особи. Уже в цьому тексті Степан Процюк наполегливо виводить психографічні пасажі навколо історій своїх героїв-пацієнтів. Згодом Іван Андрусяк напише про «Тотем» – «Фройд би плакав», «Фройд подався б у двірники»… а за кілька років у масмедіа навколо трилогії романів про письменників «Троянда ритуального болю» (про Василя Стефаника, 2010), «Маски опадають повільно» (про Володимира Винниченка, 2011), «Чорне яблуко» (про Архипа Тесленка, 2013) з’явиться новий і досі не вживаний в історії української літератури термін на позначення жанру – психобіографія… який резюмуватиметься у статях Олега Солов’я, Богдана Пастуха, Василини Куюмурджи, Людмили Скорини, Ірини Славінської, Володимира Шелухіна, Василя Карп’юка та ін. про творчість Степан Процюка.
Епатажно крокуючи, роман «Тотем» приніс абсолютне й остаточне відречення від будь-яких масово-кон’юнктурних орієнтирів. Чим кинув виклик дешевій фоліолійно-клубній все-сі-бі-сівській коронованій популярності. І в той же час узяв курс на лавірування просторами вічних духовних траекторій людської душі. Інтелектуальний вибух синтезу психоаналіз-література-мистецтво у творах Степана Процюка зумовив роздратування окремої частини постколоніальної української культури. Наприклад, Сергій Жадан описував недоречність масиву наукової термінології в «Інфекції» – але якби не висмикувати слова з контексту, а ввести в цілісне семантичне поле логосу роману, було б зрозуміло, що проза Степана Процюка не пересипана подекуди термінами – а інтелектуальна. (Те, що в поетичних і прозових творах автора спочатку виокремлювали й клеймували, в окремих публічних резюме, аж до несприйняття на тлі сучасної романістики, згодом стало його візитною карткою – інтелектуальна психологічна проза. Колоніально-народницька свідмість не могла адекватно сприйняти і Процюковий «замах на письменників-ідолів», найменуючи роман «Жертвопринесення» «обпльовуванням класиків», хоча в світовій белетристиці й наукових дослідженнях, найбільше ж – у літературно-психологічних, уже давним-давно піднімались навколоособистісні теми приватно-інтимного життя, душевного світу митців і т. д.. А вже за кілька років – уперше в історії української літератури – той самий автор «Жертвопринесення» створюватиме психобіографічні романи-міфи навколо трьох Постатей національно-українського значення – Василя Стефаника, Володимира Винниченка та Архипа Тесленка. А вже за кілька років під час мистецької зустрічі у Кракові з польськими літераторами й читачами модератор представить Степана Процюка українським Достоєвським.) Такі зауваження природні, адже коли текст виходить за традиційні кон’юнктурні параметри, він не лише вливає свіжу кров у стомлене літературне тіло, але й наражається на симптоматичне тимчасове відторгнення себе як чужорідного тіла – тому думки, умовно кажучи, по ту сторону барикад стали першими сигналами на підтвердження «іншості» письменника Степана Процюка в сучасному українському літературному процесі. Ішості, яка повною мірою оприявилась у, безперечно, знаковому для української літератури романі «Руйнування ляльки».
Навряд чи найближчим часом з’явиться точніше осмислення цього тексту, ніж це зробив Олег Соловей у літературознавчому есеї, що зайняв позицію післямови у виданні книги за 2010 рік (Процюк Степан. Руйнування ляльки / Степан Процюк. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 280 с.). Одним із перших, літературний критик розкодував алегорію деструктивної ляльки та конструктивного архе, детально проілюстрував їхні ролі в художніх реаліях. Так детально, що інший літературний критик, В. Карп’юк, зізнався, що завдяки цій післямові зрозумів суть роману Степана Процюка. Натомість деякий Альбін Цирик цієї суті не вловив, змістивши у своєму тексті-рефлексії «Кентаври з Процюковим обличчям» смислові наголоси на епатажний для власної персони хід – психологічні перверзії у творі. Або вловив, але виходячи з добропорядних морально-етичних принципів…
Роман Степана Процюка «Руйнування ляльки» – це перша – і поки що єдина – в українській літературі екзистенційна готика з елементами психологічного триллера.
Паралельно із зовнішнім світом письменник відкриває завісу у світ людської підсвідомості. Тривога, страх, небезпека, травми, муки героїв романучекають не так в соціальному житті, як у душевно-духовному. Степан Процюк переносить категорії екзистенції в готичне оточення підсвідомості. Навіть первинно найсвітліші почуття людини в «Руйнуванні ляльки» виглядатимуть тривожно, матимуть психо-травматичне забарвлення, привокуватимуть важкі втрати. Тільки цей автор в українській літературі сторінками й цілими розділами проводить психоаналітичні «сканування мозку й серця» своїх героїв, виводячи на поверхню їхні душевні таємниці (наприклад, страхи – Анна Сороченко в нічних кошмарах бачить, як їй відрубують частини тіла, адже вона панічно боїться скорочення з роботи). В українському національному контексті тема страху, та ще й у період соціально-економічної кризи, благодатно лягає в психологічну площину мільйонів людей. Адже робота, мінімальна зарплатня – єдиний спосіб вижити для самотньої матері з двома дітьми… Часто у відгуках читачів доводилось чути, що «Руйнування ляльки» – важкий роман, але хіба не в такій екзистенційній готиці живуть безліч людей по всьому світі? – Нічні кошмари, у яких під різними ликами оживають страхи, тривожність, хвилювання аж до паніки, як дотягнути до наступної зарплатні, чим нагодувати дітей і т. д.. «Я це пережив, а вам читати важко?!» (Василь Слапчук. Книга забуття).
Триллерна макабристика зав’язується у психологічних візіях усіх героїв роману, наприклад, у Івана Сороченка: «Твоє Архе – територія для гільйотини. Твоя земля завалена трупами. Ти йдеш не полем, а кістками й очима. Твоє Архе є морфіністом, що втілює у життя свої шизоїдні марення» (с. 191), «Іван ішов полем, заваленим трупами. Крематорій ріс до хмар. Дим і сморід, а не архетипи, підносилися до небес. Зойк і страх, а не гілочка калини стукали до його серця. Кров і зрада, а не пасторальні солов’ї звивали гнізда на цьому безконечному полі, куди так легко забрести і звідки неможливо вийти» (с.193), – що ж це, як не відверте визнання національно-мученицької правди, як не декларація кривавої історії, як не медіумне реанімування пережитого замурдованими в минулому.
«Ох, які безтямні очі… Бачиш шальки терезів? Вони безнадійно перехнябилися в бік втрат» (с. 236).
Після появи роману «Руйнування ляльки» варто бути дуже обережниму висловлюваннях, що в українській літературі немає адекватного переосмислення власного минулого …і сьогодення також – «а коли борешся проти тих, що прикриваються жовтоблакиттю і тризубом, коли перевертаютьсясвіти, тоді тобі мимовільно спадає думка про початок апокаліпсису» (с. 91).
Привиди моторошного буття в екзистенційній готиці «Руйнування ляльки» переслідують ще одного героя – Василя Величка (ВВ). Привид ревнощів та агресії руйнує його стосунки з жінкою: «Ти раптом почав кричати, дорікати ТВ, чому мовляв, зрадила мене, підстилко Ти задихнувся від люті і підніс руку – для удару? мимовільного захисту від витонченої жіночої помсти? рефлекторно?» Привид недовіри змушує Василя Величка очікувати від, навіть близьких, людей підступу та нещастя. Врешті, ключовим привидом є Лялька, яка руйнує, і яку руйнують.
Таким чином, у «Руйнуванні ляльки», як екзистенційній готиці зосереджено хронічне відчуття страху, тривоги, неспокою, втрати. У темних лабіринтах підсвідомого можна натрапити на сни з мертвими батьками, які лягають у різні домовини, на спогади про сестру, що наклала на себе руки, на труп матері, знайдений кілька днів після смерті т. д.. Над героями дамокловим мечем висить загроза смерті. Найважливіше завдання – вижити.
«Руйнування ляльки» відкриває в сучасній українській літературі нову сторінку позначену національно-імперським способом мислення, де в алегоріях ляльки криється класичний механізм деструкції, що використовується агресором з метою придушення тенденції до душевної цілісності окремої особистості і цілого суспільства. Натомість конструктивна сила національно-імперського організму полягає у витворенні алегорії власне українського начала – Архе, яке покликане зумовити зіткнення свідомості з надрами національного та позанаціонального (загальнолюдського). Український суб’єкт потрапляє в ситуацію національно-буттєвої ідентифікації, коли постає не проблема вибору між українським і неукраїнським, як це було в романах «Інфекція», «Жертвопринесення», а проблема – яким же повинно бути це українське: зламане чи змужніле під впливом національно-імперських інтересів. У фіналі «Руйнування ляльки» Степан Процюк наводить декілька можливих сценаріїв розвитку екзистенційної долі романних персонажів, та всі вони, як у класичному готичному романі, замикаються в коло втрат і безкінечних заплутаних шляхів. «Бачиш шальки терезів? Вони безнадійно перехнябилися в бік втрат».