Небо теплою шкірою
Обтягнуло мене.
В Бога ще вірую, вірую!
Від людей щось жене, жене.
Янгола сиплеться слово,
Ув душу мою.
А від людей любові
Не п’ю, не п’ю.

Сльози кричали в землю,
Біль догори.
Ходила у люди – темно
Йшла в явори.
В річці топила волю,
Дух засурмив.
Янгол прийшов і довго,
Журив, журив…

Поміж людей боюся
Сонця нема.
Плаче вогонь, що прийде,
В душі зима.
Немає вже того зілля –
Щирість людська.
Крихту добра, в свавіллі
Гордість стиска.

Боже, може ми звикли,
Без Світла жить?

13.04.2011.

***

1 (мрія)
Перетече й моя ріка, впаде у море,
Минуле висохне. Душа плотвички
Луску осипле, відшукає тіло
Дельфіна. Щоб пісень співати людям,
Щоб захрустіла з каменю груднина,
Й людська душа почула дивну пісню.

2 (сподівання)
О, як би вам співала я ту пісню,
Яку ще розкодують в іншім часі!
Сміялася б і плакала очима.
Хай в тім житті, хай іншим поколінням.
Я б вчилася в Старих, вони ж-бо Мудрі…

Шукай дельфіна, слухай його мову.
Той спів лікує і рятує душу,
Чи чує хто?..
Ще – ні.
Я розумію.


3 (реальність)
А ви впіймали, з’їли моє тіло.
Душа із кров’ю відійшла у землю.
Кістки у жар, по трапезі, жбурнули.
Душа не встигла відшукати Тіло.
Приреченні, й мене, ви, прирекли.
Тепер німа. Навіки. Як усі…


12.04.2011.

Я маю стати
Барвінковим попелом
Земля мов мати
Зігрій мене холодом
Тепла боюся
Воно невблаганне
Як вип’ю – нап’юся
Підбита жагами
Ковтати небесно-тендітне створіння
Тепло! Ми з тобою – непорозуміння
Тепло! Ми з тобою не те щоб вороже
На мамину ласку ти зовсім не схоже
Барвінок відсохлий
У попелі хрусне
А холод промоклий
В байстряті загрузне
Танцюють підошви
І ріжуть навпіл
Барвінко… барвінко…
Барвінковий діл
Земля і твоє я і мамине чадо
Очима у небо а тілом у вас
Вдалась випадково. А душу хтось градом
Побив по осінньому грізно й не раз
Я тисну барвінком
На мамин паркан
І віршиком дзвінко
Хитає рука
Не вносять до хати
Курчаве й повзке
Цілуй мене мати
Цілуй отаке
Холодної тіні твоєї ковтаю
Тепло? Ні не треба воно припікає
Згреби мене з осені в купу одну
Підпалюй і слухай знов пісню сумну
18.04.2011.

Викриють злодійку
Викрала тінь із села
Тіло бруківки
Терла безжально сумками
Речі та вірші
Тиснява в зоні чола
Мрія і совість
Переплелись думками
Вірші дитячі
Криком зійшли у піч
Очі дівочі
Десь у степах зревілись
Це так пекельно
Спати останню ніч
Там куди сумніви
Наче круки злетілись
Довго прощання
Стигло в календарі
В березні слізно
Морозно сніжно кволо
Перетинаю
Горизонталь землі
Далі карбую:
Мрія Життя і Слово

29.03.2013.
 

1
Мені закортіло поснідати перцем,
І витріщеними очима,
Хапати, ковтати життя натщесерце,
Щоб знову відчути – Людина!

Чіпка слабкодухість наспівує байку,
Схиляє смачненьким обідом.
Я – хочу перцевого свіжого страйку!
Бо виведусь скоро гібридом.

2
Сльозиться, пекельно, задуха у грудях,
У горлі пашить. Вигорай сучий рай!
А нутрощі виють, клянуть і сканудять:
«Джерельну, джерельну, джерельну давай»!

Ось трошки ще спеки, загояться рани.
Прокинеться схудле і чисте дитя.
Душа, не впадай в безжиттєву нірвану.
Людино, вставай і біжи до Життя!

02.09.2010.

Оперують вагомо «фактами»
У моїй схильності до божевілля і бунту
Стають навшпиньки
Вдивляються в шибочку замальовану сумом
Вслухаються в тишу
Яка розрізає їм вухо і глохне як стишеність грому
Зійшлися на тому
Що з тихих снігів я сповзаю спиною у осінь

Це так недоречно
Змінити природу погоду і сутність
Усі пам’ятали
Мою закодованість зимних холодних життів
О, там мене знали
Під снігом не бачачи, Господи, очі і душу
А осінь розхристана
Влетіла до мене й полоще полоще дощем

Я... не до вподоби?
Сумна і пекуча різка і незламна але особистість
Я надто предовго
Втішала покірністю ваш ізольований мертвий вже рай
Я стала перевертень
Що ходить людиною змовчує, змовчує звіром
Ох людоньки, люди
Не йдіть ще до мене бо звіром не змовчу. Змовчу?

Стандартний діагноз:
-Таки божевільна. Жити схотіла. Даремно.
Щось пише читає
В кімнаті як осінь у січні пресміло блука
-Я вами приречена?
Я не ображусь на експлозію гніву На випадки сміху
Так я непокірна
Я зла і невдячна? Я, люди, шукаю Душі порятунку і Світла

11.05.2011.
 

1
Проміння перегоріло.
Щирість взяла й повісилась, лишаючи людям тіло.
Ніжність у божевільні.
Радість – спилась, змаліла, стала жебрачкою-тінню.
Любов скуштувала зніміння,
Пішла у монахині, мовчить біля неї й каміння.
Гординя пішла питати
Всевишнього, чому Янголи душу не йдуть забирати?

Совість взяла гріх на душу:
Догнала гординю – вбила, упала на землю, кровава калюжа.

Господь вжахнувся з усього…

2
(перезавантаження)

Зібралась Велика Нарада –
Стерли із пам’яті розпач, безсилля, поразку…

Провели коридорами Сяйва!
Повернули змужнілу душу. Відкрилися очі усміхнені…

Отець Посміхнувся Ласкаво.

12.08.2015.

Заблукала.
Між століттями, людьми…
Така самотня.
Гой, старій душі, притулку – не Сьогодні.
Не в оцю величнішу епоху,
Запізнилась трохи.
Новий досвід наостанок, перед смертю…
Душі молоді уперті.
Не пускають уперед,
А черга довга…

Ох, епоха!

16.10.2015.

Відпусти мене в темну гущавину
Я віддихаюся від спеки
Не влаштовуй предовгих прощань мені
Тож прощай Не вини Я далеко

Я боюсь їжаків і терняви
Але тиша і спека гірша
Розкричалися сови у темряві
А мій гнів загримів веселіше

За три ночі зійду благальною
Упокорити гнів, молитвою
Плачуть сови своє щось згадують
Їжаки поробились тихими

І не швендяють і не фиркають
Мої п’яти вже не наколюють

Ти прийшов… і ув очі тикаєш
Дві родзинки що вийняв з колива

4.08.2015.

Іде село повз мої вікна.
Сплетінням різної ходи:
Іде як дама - п’яна, літня.
Як чоловік! – «вряди-годи»
Як «розмальована спадковість»
Побитих під буденний гнів.
Інтелігентна випадковість,
Що не вростається в синів.
Іде цинічно, підло. Стиха
чорнющим ротом цебенить.
Іде, засмітнюючи лихом.
В обіймах, заздрість, аж кипить.
Біжить дитяча безказковість.
Мчить юність «модня» і смішна.
Іде доросла беззмістовність.
А людяність???
Між них – сумна…

14.03.2011.

У тобі замерзає небо
На землі крижаніють мальви
Хоч би посмішкою до тебе
Увійти у блакить сакральну
Затавроване на безчасся
Я – пекуче тисячоліття
Що не вгоїться тихим щастям
Квітувати хоча б століття

У клечанні мечі млинові
Перерізують зелень тіла
Ти даруєш останій промінь
Я згоряю у заметілі

10.03.2015.

1
Я стану на тисячу слів важча
Кину палити недопалки гніву
Вивчу історію захаращену
Старо новітню псевдо архівну

Проігнорую протесні акції
Що вимагають пізнати істину
Дозаніміють глибинні реакції
Стану важким несуттєвим змістом

2
Люди, Небо зробилось ковзанкою для дилетантів
Вниз головою човгати – щось новітнє
Зате можна підгледіти контрольні диктанти
Які на землі дописують зомбовані діти

P.S. склеїти очі злизати холодне натхнення
З синього льоду І усний переказ диктантів
Влити в поезію рідної ойкумени…
Потому розбитись об Світло істинних в Слові атлантів

29.07.2015.