Коли від торкань туману
Листя зашаріється,
І коли з раненька - рано
Рій тепла розвіється.

Коли раптом розпочнеться
Сезон фруктопаду,
Й вороння коли збереться
Засідати в Раду.

Коли птахів колонії
Блукатимуть світом,
І коли земля в агонії
Заяскравить цвітом.

Коли буде плазувати
Сонце навколішки,
Тоді літо ляже спати.
Осінь прийде. Пішки.

Не буди мене рано,
Не жури мене ніжно.
Не буди ще хоч трішки, і нехай буде спішно.

Дай я ще політаю,
Морем дай помилуюсь.
Навіть як утоплюсь, я пізніше врятуюсь.

Дай відкрити мені
Світові таємниці,
Дай звільнити когось з кам’яної в’язниці.

Дай навчитись людей
Поглядом лікувати.
Побувати в місцях, що ні в казці сказати.

Дай я ще поспілкуюсь
З тим, кого вже немає.
Усвідомлення втрати мене просто вбиває.

Не буди мене рано,
Я так прошу, не треба.
Як ти не розумієш? Я ж так близько до неба!

А сонечко світить, а сонечко гріє,
а ми сидимо і нічого не вмієм:
не вмієм чекати, не вмієм мовчати,
не вмієм на флейті тихесенько грати.
Не вмієм вдивлятися в даль мерехтливу,
не вмієм сміятись, коли нам тужливо.
Не вміємо зорі вночі рахувати,
не вміємо папороті квітку шукати.
Не вмієм дивитися небу увічі,
не вмієм кохати так ревно, удвічі.
Не вмієм нічого. Нічого не вмієм.
А сонечко світить. А сонечко гріє...