Я вмирав по дорозі у щастя
Серед галасу злої юрби,
Загинавши від болю зап'ястя,
У обіймах німої журби.

Не кричав , не благав і не плакав,
Марних слів на їх суд не зронив,
Честь і гідність невидимим знаком
У душі у своїй воскресив.

Я розп'ятий був другом і братом
За нескорену силу думок.
Я принижений болісно стадом,
Терпів шпиньки їх слів, як голок.

А коли вже несила підняти
Голови, що тяжка, як свинець,
Я знаходжу ще сили щоб встати,
Відчуваю, що це вже кінець.

І німій тишині там за краєм
З серцем повним ущерть протиріч,
Там за лісом, за небом, за гаєм
Я зі смертю зустрівсь віч-на-віч.

Гомонівши із нею на рівних,
Ми пішли немов друзі старі
У краї невідомі, чарівні.
Я забув галас тої юрби.

Я б сказати хотів їм багато,
Та мій слід на землі вже розмок.
Я розп'ятий був другом і братом
За нескорену силу думок.

2016р.