Я повернусь до Тебе вовком
прийду так, як наближається вечір
навшпиньках стаючи
по холодному лезу
дихатиму Тобі на шию
і мої гарячі слини
розквітуть на Твоїх білих плечах

А коли сонце гострим ножем
першого, дівочого проміння
разом із досвітньою мракотою
розріже моє ненаситне черево
неоновий вогонь догасаючого погляду
встигне зауважити
(цинічно при цьому скалячись)
що свійські тварини вціліли
хоча вкрай, жахливо сполохані
нагодованим звірем

Сонний як сонце
Іде
Повз глибокі криниці
І відром із води дiстає
Вовчий місяць

Сивий грудень на серці
Лежить
Мов кажан в домовині
Враза скриплячи з коренем рве
Чорні кри затубілої глини

Із просоння він робить
іще один крок
у туман, у безодню зусилля
лютим жестом у пазусі
ловить мішок
із п‘янким, ярим зіллям

і ще довго до ночи
луна його сміх
східний вітер жене його яром
крижані голочки
в крові сплячих живих
застигають химерним примаром

Батьку Свароже, як його жити,
Коли нема сили зорею світити?
Може краще у блідому сяйві луни
Вкластись до чорної труни

Чи то звірем в дібровах ночами блукати
Білим конем пастися в досвітніх туманах
Фосфоричним світлом вповзати
В потемнілі хати
Та живих бідолах
На смерть полохати

А мо‘ краще лежати в канаві
- п‘яний медом життя, мертвий як камінь
при дорозі (під нього вода не тече)
та поволі під сяйвом Твоїм вигоряти
-живий жар бо мерця не пече –
і травой щовесни обростати…

Якщо ти заблукала у лісі вночі
-божевільна, від чого втікаєш?
Та останнії хліба шматки
З вихололої печі
Невідомо для кого ти слідом лишаєш

Хіба можна притулок
В руїні знайти
Та проскурой з вовками ділитись?
Чи ти віриш у те,
Що вовки-братики
Не захочуть сестрой підживитись?

Божевіліна, чого ти кричичш?
Лямент твій тут ніхто не почує
Наші вічі холодні й чужі
І від них вже ніщо не врятує

при тому всьому що тут постійно не робиться
можна говорити про щастя
якщо це ще не заборонено
і якщо ми випаково відносимось до тих з мала
кому дозволяється все
навіть і те, що можна

вчорашня курва
постояла y дверях
невпізнаючи його
швидко допив
пробіг крізь парк
аж до WC
не знайшовши її там
махнув рукою
і повернувся

його стіл вже був занятий
сів до іншого

деякий час дивився
як руйнують вола
сам спробував палицею
вибити око
потім його облили
коли мили двір
розсердивсь та й пішов

його мила
чекала у кріслі
в під”їзду за ворітьми
вихватила банку
де ти вештався
йолопе
хлептала кров
навіть не намагалась
повиловлювати мухи

втерши губи
рукавом халату
примиренно додала:
так оце, мій любий,
було в останнє
це ти собі затям