Від’їзд твій не знаменний і не чесний,
Як втеча він, але кріпися все ж.
Не вперше ти у хід важкий і хресний
Ніякої поклажі не несеш
На серці. Тільки спомини, глушимі
Буденщиною. Та й вони не на
Віки. Кінець відладженій машині
Буття. Вивітрюється тишина
Остання. Що ж, сідлай свого гнідого.
Суму перекидай через плече.
Бо просто важко втримати щось довго,
Коли ти знаєш, що воно втече.

Я не філолог. Марну трату часу
Вбачаю в ваших думах і книжках.
Підручників і монографій масу
Хай догризають миші по кутках.
Пишіть і далі, мудрствуя лукаво,
Кого в сучасний вводити канон,
Чи у Прево було моральне право
В розпусті показать свою Манон,
Чи справді це Вілінська – росіянка,
Чи дійсно вірш Кониського слабий,
І хто з поетів наших лесбіянка,
А хто, сказати правду, - „голубий”.
Пишіть про душу Гофмана столику,
Про впливи на Старицького Москви,
Бодлерів мак і Вайльдову гвоздику…
Я не філолог. Будьте ними ви.

Дні, коли нікому ні писати,
Ні говорити. Прекрасна осінь.
Себе невідступно мати на оці,
Непомітно скорочуватись. Згасати.
Звужувати мислетворчу сферу.
Аби здоров’я. наперед – психічне.
Що ти посієш, розумне і вічне,
На клаптях захапаного паперу.
Часом маєш нахабство рухатись різко
На канаті тривання, а чимсь скінчиться.
Жовта видимосте, гірка, як гірчиця,
Тобі вже недовго ці пудрити мізки.

Обдерте віття рей гойдається безлисто,
І сонця екіпаж не бачив кілька діб.
Із небом океан замішений на тісто,
Тугий і чорний хліб, на твій щоденний хліб.
Пливем по морю тьми, вирів, западин, вм’ятин,
У наш сріблястий бриг вода не затече.
Про що задумався, голландче Ван Страатен,
Яка гірка печаль гнітить тебе й пече?
Він станув на юті, якийсь мовчанням повний,
І брови стягував до перенісся біль.
Невимовлений жах, а може, невимовний,
На скроні навівав дочасну заметіль.
Матроська братіє, ми нині в повній лажі.
Це вперше нас життя в глухий загнало кут.
Вам років вислуги не бракувало в стажі –
То доплюсуйте ще, бо ми надовго тут.
Забудуть нас жінки – вони не Пенелопи.
І діти вирушать у мандри хто куди.
І доведеться вік прожити без Європи,
Такої рідної й чужої назавжди.
Нам можна тішитись, що глиб нас не поглине,
Що сонце не спече, що не візьме нас тлін,
Та скорбний вітер цей, що віє щохвилини,
Вітрила мертві вже для вітру перемін…