Посварилися, зачепилися,
Дорікаючи одне одного,
Кожен жертвою став на милицях,
Бо вважав себе з тіста доброго.

Посварилися, розкричалися,
Обмінялися горе-фразами,
Безуспішно все сперечалися,
Кожен думав, як він ображений.

Посварилися, розгойдалися,
Пригадали ще пильне-давнішнє,
Нагнітали й не відступалися,
Кожен в дзвони бив: надто правильний.

Посварилися і розбіглися,
Голосно услід щедро лаючи,
Кожен на своїх довгих милицях,
Хай, мовляв, нехай, ще життя навчить!

9-07-2015 В. Пригорницький

Покотилося з гори наше щастя,
І над прірвою грозилося впасти,
Зупинилося на краю безодні,
Щоб не завтра щось робили – сьогодні.

Подивилося на нас, та й спитало:
Було щастя вам багато чи мало?
Почекало, позітхало, та й впало.
Може, дійсно, забагато ми мали?

Пізнається майже все в порівнянні,
Наше щастя, як мірило останнє,
Чи багато його мали, чи мало?
А тепер його і зовсім не стало…

4-07-2014 В. Пригорницький

Хто людям дав ці кляті почуття,
Емоцій вир без краю, без кордонів!?
Рослина он стоїть усе життя,
Хоч сніг, хоч дощ, а не кричить, не стогне.

Хто наділив свідомістю людей?
Якщо вже вклав, чому не всім сердешну?
Чому в одних - аж пломінь від грудей,
І синій лід відсвічує - у решти?

Хто воскресив з тієї мерзлоти
Притомний люд із пам’яттю мерзоти,
Якщо є шанс згубити цей почин,
Сповзти піском в відкриті ешафоти?

7-12-2014 В. Пригорницький

У полі жито вишивала,
Дозрілим колосом вела,
Родині кожній дарувала
Хліби до пишного стола.

А щоб удосталь всім стачало,
Старанно брала я врожай,
Несла в подолі та й співала,
Про теплі роси, про розмай.

Як я люблю ось ці хатини
У свіжій глині та вапні,
І огорожі із модрини,
І айстри в ніжному вбранні,

І диких трав зелені шатра,
І хлюпіт чистої води,
І на сухих кілках горнята,
І від качок мілкі сліди,

І щиру посмішку дитини,
Й криничний поскрип журавля,
Пишаюсь я, що Україна,
Що це моя свята земля!

21-12-2014 В. Пригорницький