Свобода – коли ти вільно ідеш по землі,
Коли не чекаєш рахунків за щасливі дні.
Свобода – коли ніхто не краде твоє право
На вільну, соборну й незалежну державу.

Тобі двадцять чотири, а мені тільки два.
Щоденно клопочусь, щоб всьому навчитись.
Таких немає ніде. Ти в світі одна,
Де пощастило мені народитись.

Коли я виросту і знатиму багато слів,
То ось що найперше сказати б хотів.
Я хочу бачити щасливою державу,
Яка на простори свої має право.

Коли я виросту, то буду таким як мама:
Учитимусь й читатиму всілякі книжки.
Коли я виросту, то буду таким, як тато:
Придумаю стратегію до більшої мети.

Коли я виросту таким, як ти,
То зрозумію, чому маю тебе любити.
Бо на планеті ти єдина країна,
Де я отримав запрошення жити…
2015 р.

А ти летиш до свого дому,
Вітер не може тебе наздогнати.
А ти летиш до свого дому,
Щоб мрії свої обійняти.

Із радістю хочеш зустріти родину,
На ходу цілувати дочку і сина.
І знову спитати, як без тебе я жив?
І скільки багато всього пропустив.

Записник ілюстрований купою справ.
За їх вирішення повсякчас дякую красно.
Вірогідний список, який миттєво уклав,
Втомлює і надихає одночасно.

Та навіщо постійно міркувати про те?
Ніч заколише, а день розбудить тебе.
Інше все, безумовно, в порядку речей,
А ти просто щасливий такий!

Учитиму тебе, сину, розмовляти найкращою,
Рідною українською мовою,
Безмежною, чарівною, глибокою, чудовою...
Учитиму тебе, сину, Батьківщину любити,
І так, як Кобзар й Каменяр для неї творити.
Учитиму тебе, сину, писати й читати,
Щоб для України зумів ти зростати...
2014 р.

Над ним схилилась чорна тінь,
Шептала щось, молила.
Пекельним болем поколінь
Здригалася могила.

- Держись, солдате, не вмирай!
Тобі ще жити й жити.
- Води, красунечко, подай.
Вмираю, гину. Пити...

Пив краплю цю немов причастя,
Наче останній раз в житті.
Де битви, біль, вогонь нещастя.
Де трави, схилені в журбі.

Хотів піднятись, та не сила.
Біль шматував, розкраював єство.
Вона шептала щось, молила:
- Чого тобі, скажи, чого?..

А він мовчав. Замовк навіки.
І не сказав свої слова.
Хотів, щоб усміхались ріки,
Неволя зникла і війна.

Єдине, вічне, неповторне...
Ви честь і славу збережіть.
Життя безмежне, неозорне,
Високо прапор підніміть!

Якщо почуєте десь запах рути,
Щоки торкнеться сонячний вінець,
То не забудьте пом’янути
Щирих солдатських сердець.

Надворі ніч. Заснути тяжко
І проклинаю я життя.
Уста гарячі шепчуть казку,
Безсмертя лине в майбуття.

Чому зірки погасли в небі?
Чому здригається вікно?..
Бажання злились у потребу,
А мрії кинуті в багно.

Танцює кров в холодних жилах.
Набридло жити – і усе.
Немов орел на синіх крилах,
Невинний біль мене несе.

Не плачу я. Я – божевільна.
І чи врятуюсь вже, хто зна…
Ніколи я не буду вільна
Від пут, кайданів, від ярма.

Приречена, засуджена навіки.
Все рветься знову на шматки.
Холодне тіло у каліки
І понівечені квітки.

Життя немає сенсу більше –
Розбили цінний діамант.
Народжені безсмертні вірші,
Вогнем розпечений талант.

В шматках землі нехай спочине,
Життя зів’ялий корінець.
Чи буде правда, чи загине –
Сплетіть калиновий вінець.

Бо ж було слово – і немає,
Стоптали колос молодий.
І мертва птаха не літає,
І нас не чує Прометей.

Стомилась вже, малюю кров’ю.
Ні Афродіти, ні Гермеса…
Горить ненавистю й любов’ю
Забута поетеса.

За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може й Бог не бачить.

Ти спиш, Тарасе безталанний,
Дніпро твій скривджений шумить.
Ні, твої думи ще не вмерли
І кобза струнами дзвенить.

Десь буйний вітер стогне в полі,
Сповитий болем рідний край.
Народжений в ярмі, неволі,
Співай, Кобзарю наш, співай!

Про тії літа молодії, cвято в Чигирині,
Гонту в Умані, співай! Cпівай, друже, нині!
Щоб ми діти послухали твоєї науки
І не рвались окаянні в чужину на муки.
Не скрадались тихо знову на слизькії хвилі,
Не шукали правду нову в розритій могилі.

Ще не спить холодний яр, сонце не сідає.
Промовляє наш Кобзар:
«Борітеся – поборете, вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава і воля святая!
Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»

Це говорили всі народи,
Та не мовчати нам, однак
Не стати в’язнем для свободи,
Щоб не кохати так.

Безмежно, сильно, божевільно,
Під омофором забуття.
Натхненно, щиро, вільно.
Усе життя.

Казково-осіння фата з туманного серпанку,
Що гаптується мереживом тихого ранку.
Букет наречених з багряного листя,
Із райських яблучок намисто.

Дощ моросить замість квіткових пелюсток.
Маєш багато дружок у стрічках із стежок.
Ідеш через все місто на казкове побачення
І хто є твій принц немає жодного значення.

Осіння фата з візерунком сонця для наречених
Із жовто-гарячих листків, подекуди зелених.
Замість карети у тебе трамвайний кортеж,
Але ти щаслива! Щаслива без меж!
2015 р.

Ти просто не блукай ще у вчорашніх снах.
Ти просто не шукай пробіл на сторінках.
Ти просто моделюй первинне міркування.
Ти просто ігноруй корисливі прохання.

Ти просто прочитай миттєвий цей пролог.
Ти просто пригадай із серцем діалог.
Ти просто відпусти, щоби спіймати знову.
Ти просто тінь скануй, як мрію кольорову.

Ти просто не питай, якщо це не важливо.
Ти просто не чекай знов на спонтанне диво.
Ти просто мовчазним сьогодні є промовцем.
Ти просто знову будь щасливим незнайомцем...
2015 р.

Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.

Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.

На землі ми збираємо злото,
У шовкові ховаєм мішки,
Щоби кинути вкотре в болото
Оті вічні, безцінні мости.

Сонний вітер співає: «Маріє,
Подаруй нам мирне життя».
Кожен вогник свято леліє
Учорашнє вже майбуття.

Утомились народи від болю,
Обнімають ножами єство.
Нарікаємо знову на долю
І кидаємо віру в багно.

Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.

Кожна мрія – у нашій надії.
Кожне світло – то є омофор.
Це для нас співає, Маріє,
Життя мирного праведний хор.

Дзвінко дзвонять церковнії дзвони
Вічну тайну безмежних століть.
Кожен прагне світлом ікони
Захистити себе від страхіть.

Ми вчимося молитись до Бога
І не брати чуже, як своє.
Бо Господня терниста дорога
Нам надію і віру дає.

Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.
2014 р.

Мій син спить на білосніжній постелі,
На ній хмаринки й ведмедики веселі.
Ти спиш на холодній землі, зі зброєю в руках,
Твій сон мов миттєвість, зникає як птах.

Мій син до порядку букви збирає,
Й чудернацькі слова уже промовляє.
Ти мовиш: «До останнього подиху боротись повинні
За наших дітей, їх мрії невинні».

Мій син розсипає пісок у долонях,
Мудрує, як вежу міцну збудувати.
Ти біль свій приспав на втомлених скронях,
З ворогом знову ідеш воювати.

Мій син квапливо вмостивсь на кріселку
І ложку знайшов до снідання.
Ти чорного диму вогненну веселку.
Бачиш з вчорашнього рання.

Мій син усміхається щиро до неба,
Де сонце є, місяць й мільйони зірок.
Молимось тихенько, Солдате, за тебе,
Цілуєш ти знову свій образок.

Ти не думай про біль, його вітром сповиєш.
Для шматованих ран ти сильний й молодий.
Пам’ятай, що допоки, Солдате, воюєш –
Син мій маленький живий…
2015 р.

Ти зачаровано поглядаєш у виш,
Ти вільним птахом знову десь летиш.
Насправді не маєш часу чекати,
Щоб мрію свою ген наздогнати.

Отже, не спізнюйсь й не квапся також,
Формула істинно мудрих вельмож.
Відкрий свого щастя оксамитову скриню
Й даруй всьому світу щодня одну жменю.

Скарбів тобі вистачить, як шелесту вітру,
Квітковими барвами доповниш палітру.
А чужа думка на існування має право,
Її ще в блискучу формують оправу.

Та не значить це істину, пріоритет.
Залучи до безглуздого імунітет.
Не обмежуйся пошуком важливої дати,
Кожен день зустрічай як малесеньке свято.

Розмалюй добрий задум найперше у серці,
А тоді для гостей відкриватимеш дверці.
І подякуй за те, що світ можеш любити,
Думкою жваве натхнення ловити.

Навчися птахом вільним літати,
Якщо ти маєш мені щось сказати.
Навчися щасливим іти під дощем,
Накрившись із мрій зітканим плащем.
2015 р.