Ніхто не має мрій сильніших ніж кити,
Котрі щодня з глибин солоних вистрибають.
Вони лиш мріють не торкнутися води,
Після стрибка, немов у небо відлітають.

Збирають волю, набирають сил,
Один лиш крок і ось вони вже птахи.
Але такими вже їх світ створив,
І за секунду б'ють об воду, бідолахи.

І за секунду знову океан навколо,
Знову незбута мрія довжиною у життя.
Але ж так хочеться в польоті глянути на гори,
Бо мрії не викидуються, мов у відро сміття.

Бо мрії їхні з кожним днем сильніше,
І спроба кожна, немов в перший раз.
Їм чайки кажуть: "Ну ж бо. Стрибай. Хутчіше.
Можливо це твій шанс, твій час."

Ми всі чудово знаємо, літати кит не вміє,
І не покине він ніколи рідний океан.
Але, не дивлячись на все, він мріє,
Одного дня побачить його в небі кожен капітан.
2015

Ніхто не має мрій сильніших ніж кити,
Котрі щодня з глибин солоних вистрибають.
Вони лиш мріють не торкнутися води,
Після стрибка, немов у небо відлітають.

Збирають волю, набирають сил,
Один лиш крок і ось вони вже птахи.
Але такими вже їх світ створив,
І за секунду б'ють об воду, бідолахи.

І за секунду знову океан навколо,
Знову незбута мрія довжиною у життя.
Але ж так хочеться в польоті глянути на гори,
Бо мрії не викидуються, мов у відро сміття.

Бо мрії їхні з кожним днем сильніше,
І спроба кожна, немов в перший раз.
Їм чайки кажуть: "Ну ж бо. Стрибай. Хутчіше.
Можливо це твій шанс, твій час."

Ми всі чудово знаємо, літати кит не вміє,
І не покине він ніколи рідний океан.
Але, не дивлячись на все, він мріє,
Одного дня побачить його в небі кожен капітан.
2015

Мале дитя, мій ангел у людській подобі,
Прийшла на землю і мене знайшла.
Я вирився, все життя в свободі,
Та ти мене легенько обняла.

 Я виривався, оббивав об клітку крила,
Зламав я клюва об міцний замок.
Не звично було відчувати, що пусті вітрила,
Що вітер волі так раптово змовк.

А ти дивилася за мною,
Дивилася на пориви мої.
Ти знала, звикне, буде птах з тобою,
Адже цей птах приходив у ві сні.

Проходив час і було трохи звично,
Літати лиш коли дозволиш ти.
І клітка марилась мені хронічно,
Ти все ж добилася мети.

Уже я не тікав коли відчинені дверцята,
Лиш клав голівку на твоє плече.
Тебе частіше брала цікавість та дівчача,
Як невідома сила в небо тіло те несе?

Тобі було цікаво, ти хотіла знати,
Яка Земля на вигляд у пташиному польоті.
Я щебетав, мені було що розказати,
Там я життя провів, а не в болоті.

Ти так цим захопилась, що дійшло до того,
Що захотіла ти навчитися літати.
І я нарешті дочекався свого,
Ось він, момент, мені пора тікати.

Та подивився я на очі, що цікавістю палали,
Маленькі ще дитячі ті долоні.
В чому вина її, щоб птахи ображали?
І чи насправді я знаходжуся в полоні?

Я вирішив, що підійму її у небо,
Хоч людське тіло, та все ж янгольська душа.
Мені лиш роздобути пару крил їй треба,
А далі вже вона якось сама.

Може віддати свої? Я у клітці. Вони ж мені не треба.
Завдяки їм прийде до дівчини весна.
Я вже з своїми розпрощатися готовий, раптом з неба,
Пару тендітних білих крил подарували небеса.

Бувають же дива, коли на все готовий,
Коли не жалко до останньої краплини.
А потім образ, неймовірний, білосніжний, новий,
В голубкі я впізнав лиш оченята щасливої дитини.

Так це вона, вдягнувши свої крила,
Перетворилась на чудову пташку.
І ми разом наповнюємо вітром ті вітрила,
Свободу бути разом відчуваємо. І нашу власну казку.
2015