Де те добро, що була бачила в тобі?
Де те добро, що я в тобі довго плекала?
Чом рвеш знов серце? Крові тобі мало?
Чом ти замкнув мене у жаху сні?

Чи позабув вже що життя тобі віддала?
І навіть на довіру так скупий?!
Ти так жорстокий, так до мене злий,
Хоч так і не зумів побачить ким я стала.

Невже не розумієш, що я мушу!
Невже ти так осліп від своїх дум,
Де з зрадою я. Так. Тобі брехала!
Та зрад не було. І твій спокій не порушу.

Нехай! Із всіх сторін! Нехай! Одна!
Якщо потрібно, якщо воля Божа!
Я вірю лиш Йому. Ніхто не зможе.
Із совістю. Вперед! Хоч, там стіна...

Нестерпний біль оповив душу
І кров'ю серце омива.
Та я твій спокій не порушу.
Між нами вже давно стіна.
Між нами океани бруду,
Брехні та підлості моря.
Тебе я, милий, не забуду.
Та ти забудь скоріш хто я...
Мені вже не цікаво навіть
Чому і через що ти так.
Не кращий нього. Лише пам'ять
І від ударів в душі знак.
Та я сама у всьому винна.
Прекрасно знала що безжальний.
Та й жалю мені не потрібно.
Знов граєш почуттям банальним.
Та чи не знаю що слабка?
Та чи не знаю що самотня.
Не вирве серце вже рука.
Я вже померла. Безтурботня.
Залишена. Без допомоги.
Є ті, кому потрібна досі.
А ти шукай інші пороги.
Ця річка всохла при дорозі.

Чому так важко на душі, чому ж так важко?..
Чому тріпочеться вона як в клітці пташка?
Чому так сум стискає горло без надії?
Вже позабула так давно всі свої мрії...
Де почуття та й подівались? Повмирали...
Не пам'ятаю, як давно, та я їх мала...
Покрали злодії в жорстоку темну ніч.
Їм не в тямки, що то була остання річ,
Яку я мала, хоч багатства і не мала.
За ними довго серед темряви блукала...
Та час пройшов і треба було повернутись,
Щоб далі жити та боротись, з снів проснутись.
Щоб красне сонце обпалило ніжну шкіру,
Та позабути про одне, що було цінне.

Лиш уяви цей світ без бруду.
Без злого Я лише для себе.
З добром, прощенням та без блуду.
Ти уяви, що він - для тебе, та без тебе...

Жени весь морок із душі:
Прокльони, жадібність, гординю...
Бо ти - не ти, а тінь межі
Де можна щось змінити нині.

Забудь про тіло, про бажання.
Лиш придивися - ми мурахи,
Які вигадують завдання
Розгадуючи дивні знаки.

Та тіло - кокон для душі.
Лише частинка всього шляху.
Ким ми залишимось тоді,
Коли згниємо до початку.