Навіщо мені пальми?
Навіщо Тихий океан?
Мені б у степ широкий,
Де колоситься жито і пшениця,
Туди, де віє рідний вітер.
Де небо, під яким зростав.
Чому тікають люди туди,
Де все чуже, все незнайоме?
Невже там медом мажуть?
Цього мені, напевно, не збагнуть.
Душа моя жива, душа не гине
Лиш там, де майорить жовто-блакитний стяг!

Двомовність? Ні! Я проти!
Бо я не хочу, щоб рідна мова знов “наречьем” стала.
Бо я не хочу бути бездержавним!
Бо я не хочу, щоб зник увесь мій рід!
Бо я не хочу буть хохлом чи малоросом!
Я українець – нащадок славних козаків!
Ви пропонуєте двомовність?
Ідіть до дідька, чортенят пасти!
Туди котіться, “где блещет ваш язык”!
І там що хочете робіть,
Хоч і китайську державною введіть!
Сторіччями спокою не давали,
Один розп’яв, а друга доконала,
А заборон вже написали…
Не вистачить ні рук, ні ніг,
Щоб їх усіх перелічить.
Мовчіть, закрийте рота,
Бо стільки бруду все потопить:
Ліси, гаї, степи,
Напевно, дістане й до Говерли!
Якщо ж ви хочете тут жити,
То вже шануйте, поважайте
Культуру нашу й нашу мову!

Моїм ровесникам, старшим і
підростаючому поколінню!

Україна вже держава, та бій за неї ще іде!
Тепер пора боротись за українське в Україні!
Казав Шевченко, що мусим вірить,
Бо доти будемо рабами,
Доки не буде віри в нас…
Один пророк з мільйонів свинопасів
Не зробить справи… Усі повинні віру мать!
І Леся, слабка і хвора жінка,
Вважала, що волю мусим кров’ю добувать.
І не питала, навіщо і для чого боротись
За націю свою, державу Україну!
А знала тільки слово – “мушу”!
Для того, щоб міцну державу збудувать,
І щоб в добробуті зажить,
І щоб не соромно було сказать:
“Я українець!”, “Я українка!” –
Усі повинні повірити в ідею українську
І принести самопожертву певну!
А Бог вже нас простив і за відступництво,
І за думки про меншовартість,
Простив і зрадників, що свій народ карали…
Ми мусим вірить і боротись за українське в Україні
Тому, що мусим!