Ще досі ти читаєш заповіт-
А ми і досі, брате, у кайданах!
Хотів змінити ти брехливий світ!
А світ і далі у руках поганів!
А світ і далі котять до руїн!
Чому ж на волі всі твої убивці???
Мовчить і досі той набатний дзвін,
Жирують, п’ють, гуляють кровопивці…
А що народ? Забули заповіт?
Кайдани на руках вже як браслети?
Крізь камінь проростає горицвіт…
Де ж ви герої? Де митці? Поети?
Де ж ми усі? Розбіглись по кутах?
Де наша сила, єдність, правда й воля?
Поодиноко помираєм на хрестах,
А потім плачемо: « Така наша недоля…»


22.01.2017

Уже Святвечір, сину, дочекалась…
Кутя в макітрі, в мисці - пампушки.
Такі рум’яні, круглі...я старалась.
Ваніллю пахнуть так, як любиш ти.
З маленьких літ Різдво – найкраще свято!
Ялинка, і вертеп, й колядники!
Гостей завжди у хаті пребагато!
Синочку рідний, двері відчини…
Ось ти маленький хлопчик- колядуєш,
Ось у вертепі милий пастушок,
А як завзято й весело віншуєш.
Який у тебе гарний кожушок!
Сьогодні ані вісточки, ні слова
Мовчить вороже злісний телефон.
За тебе синку я на все готова,
Та лиш звертаю очі до ікон.
І падаю навколішки, й голошу.
Ісусе, сина з пекла поверни,
Сідаю до вечері й щиро прошу,
Щоб дочекали мирної весни!
Стоять хати, де вічний сум вселився,
У тугу огорнулися батьки,
І до вдови синочок притулився,
І плачуть наречені-пелюстки.
Різдвяна зірко, де ти? Засвітися!
Хай День Різдвяний настає новий!
Дзвінок. Тремчу! Мій любий, озовися!
«Христос рождається,матусю!Я живий!»

Насупив ранок брови-позіхає…
Сніжинка на вікні замерзлім спить,
Мороз старечі кості розминає –
То кашляне, то ущипне, то заскрипить…

У білі шубки вбралися хатини
І курять люльки! Диво-благодать!
Парчею білосніжної перини
Покрились гори – зачаровані стоять…

Там за лісами снігова князівна
Красується собою в дзеркалах,
Холодна, горда, звабливо-чарівна,
В очах печаль – ні крихітки тепла…

Вогонь в печі тріщить та торжествує,
Зима морозна – це його пора,
Над пиріжками радісно чаклує,
Бо вже на них чекає дітвора!

Замерзають мої невдачі,
Покриває їх перший сніг,
«Розпашіла зимо гаряча,
Ти до мене, на мій поріг?
Ну заходь, моя люба тітко!
Бач, хустина у тебе яка!
На ній файна блакитна квітка,
До лиця тобі, до лиця!
До лиця тобі диво- озера,
Віти свіжі –оздоба дерев!
Гуси білі згубили пера-
Пера срібні в руках королев.
І поля сибіріють снігами,
Очі ловлять собі небозвід,
Пишно, гарно отак під ногами!
Як люблю я мій білий світ!

2016

Павутина і час, де немає вже нас
І сріблястими краплями жовтень.
Серед безлічі віт, де ще нидіє світ,
Розкидаючи листячко жовте…
До зими, до зими тягнуть сизі дими.
До хреста тихо тулиться Янгол.
Божевільні вітри гнуть стрункі явори,
І вітри витанцьовують танго.
Ще тремтять на межі горобини плоди,
Розглядаючи втомлене сонце.
І надії сліди, і любові сліди
Обнялися на теплій долонці.


2016

Я-малесенька жінка…
І хочу в твої долоні,
Щоб ти носив мене ніжно,
Тримав у теплім полоні.
Щоб ти ховав, коли зимно,
Коли надворі хурделиця…
Дивися…місточком нашим
Сніг біло-блакитний стелеться…
Щоб ти, коли вітер зимний
Усім залітає в очі…
Умів його відігнати…
Це зовсім не примхи жіночі.
Ну це вже й не так багато!
Чого ти смієшся, милий?
Чи вмієш ти просто кохати
І бути просто щасливим?


2016

На травах сивіє мороз…
І змерзли сливи…
А вчора Янгол прилітав
І був щасливим…
А вчора було ніби все…
Сьогодні осінь..
Коротко складене ессе…
І сиві коси…
А десь кружляє журавель…
В блакитних хвилях…
Там , певно,є життя модель
І є вітрила…

А місто пахне кавою і джазом.
Рахує гроші…П’є життя до дна…
Там десь на Сході…Там десь над Донбасом…
Іде війна…
А тут її нема. Тут можна жити…
«Ех! Дякувати Богу , що не в нас!»
Від війська можна якось відкрутитись…
«Ой, Боже, то ж в сусіда парастас?!»
Як не у нас? А в кого, люди добрі?
Війна іде, страшна війна іде…
Червоними стовпами сизий обрій…
І небо плаче - чорне та святе…
То ж небо рідне-небо українське!
Земля батьків і наших прабатьків!
То що ж тут роблять прокляті чужинці?
Чому ж затих отой превольний спів?
Чому ж ми стали мимохіть рабами?
Глухими та незрячими людьми?
Як дітям зле, то йдуть вони до мами...
До кого ж в горі підемо всі ми???


2016

Сонячного ранку, осене барвиста!
Все-таки чекаєш свого падолиста?
Все-таки зриваєш сонячний листочок
І летить він з вітром- впаде на місточок…
Через річки щастя, через річки горя…
Знову трембітають превисокі гори!
Знову осінь красна всілася в Карпатах.
На вагу кидає золото в каратах…
Відгуляли щастя…Відгуляли літо…
Відцвіли на плоті безтурботні квіти
І стежки пробігли звивисто вужами…
Всілися тумани в трави міражами…


2016

Усе життя живемо на пероні
В очікуванні поїзда свого,
Роки летять – вже посивіли скроні,
А ми все виглядаємо його…
Повз нас проходять тисячі вагонів,
Мільйони доль в щасливому купе,
Повторюємо втомлені й нервові:
«Ще трішечки-і поїзд мій прийде…»
Квиток в руках, уже й не розгледіти:
Потертий номер, станція, маршрут…
І що тепер? І де себе подіти?
Вертатись чи залишитися тут?
Дивакуваті та нещасні люди -
Вагони ЛЮКС примарилися знов...
То ж потяга прогавили, приблуди-
І він собі тихесенько пішов…

Ну що на твоїм полотні?
Медово-пасмурні узори…
Злітають стрімко сизі дні…
Вдихають свіжу далеч гори…
Поважно ходить журавель…
Рахує свої довгі кроки…
Виходять люди із осель…
На трудодні міняють роки…
Опале листя шелестить,
Гумові чоботи в калюжах…
Хтось щось під ніс собі бурчить,
Таке життя воно, мій друже…

Як мені важко без нього…
Ніби не та вже зоря…
Все перейшло у нічого…
Скрипка , а без скрипаля…
Садом пройшлося те щастя,
Садом з щасливих лілей.
Що ж себе тішить? Все вдасться…
Носять пташки хмиззя в глей…
То вже весна? Була осінь…
Осінь? Була ж бо весна?
Тільки в очах твоїх просинь
І найтепліші слова…
Осене, осене мила!
Дівчино в сонячнім дні!
Осінь його спокусила…
Барвами на полотні…

2016

Ясенова моя колиско,
На подушці квітчасті узори
І дрібнесенькі пальці дитинства,
Щось мурликає, ще не говорить…
Ще всміхається хмаркам у небі,
Що конячками вмить пролетіли…
Щойно були рожеві щічки…
Стало змучене кволе тіло…
Ясенова колиска плаче
І мугикає колискову…
Все чекає отої днини,
Що зігріється щастям знову…

Мені таки зовсім не зимно,
У мене теплі шкарпетки,
А ще мені зовсім не гірко,
У мене солодкі цукерки,
А ще мені зовсім не боляче,
У мене гартоване тіло…
А ще мені зовсім не сумно,
Душа вже давно відболіла…
А ще мені зовсім не темно,
Бо світлі ті літні ночі…
У морі зіркового неба
Скупалися мої очі…
А ще мені зовсім не страшно…
Чого мені в світі боятись?
На небі так гарно і пташно…
Що хочеться тихо піднятись…
А ще мені неодиноко…
Довкола хороші люди…
А світ-він широкий, широкий…
Ой…Лиш би не було облуди…

Чепурилась нічка з вечора до ранку,
Запліталась ніжно в коси золоті,
Готувала каву в диво-філіжанці
Місяцю, що мешкав на отій горі!
Гаптувала сукню зорями ясними,
Рюшками вбирала довгі рукави,
Ще не знала точно, що було між ними,
Але снились нічці дивовижні сни…
Місяць-красень з нею над блакитним лісом,
Килимовим морем стежкою пливе,
То цілує ніжно, то гуляє містом,
Рідною своєю ніченьку зове…
І співала нічка співанки чудові,
Соловейком ніжним тьохкала в саду...
Відкривала серце щиро юнакові:
"Місяцю мій любий, я до тебе йду!"
В маревах серпневих нічка потонула,
І не чула зовсім, що гуторять всі,
Тільки ранком світлим ніченька здригнулась –
Місяць одружився на ясній зорі.

Упаде під ноги тисяча листочків,
Буде осінь жовта їсти мармелад.
Буду я вдивлятись у ласкаву просинь,
І молити Бога, щоб вернув назад
Світлі добрі очі, веселкову вроду,
Милі сині гори в закутках весни,
І найкращу в світі надлюбов-пригоду,
І у річці дивній наші два човни,
Розплилися в різні сторони з тобою -
Розплелися коси в стрічках голубих...
Замоталась стежка тихо сон-травою...
Щось бурмоче доля в полинах гірких...



2016

Ти зовсім мене не чуєш,
Дитинко моя кохана,
У тебе подерті джинси
І вічний стан твій – нірвана!
В руках у тебе постійно
П’ятий чи шостий айфон…
Отак ти завзято долаєш
Юнацький свій марафон…
Обплетена павутиною
Стрімких соціальних мереж,
Ти думаєш від життя
Найкраще усе візьмеш…
Твої смішні аватарки
Про надвеселе життя,
Така вона свіжа ремарка:
Вона була не вона…
Вона була надсобою…
Це також негармонійно
В очах забагато спокою,
Тривожно і ненадійно…
Учитись вона хотіла
Не тут, а лише закордоном…
Бо що тут? Нема що робити?
В кімнаті пахло лимоном…
В нас знову погана влада…
Війна, і нещасна країна…
І молодь туди виїжджає
Без жалю: «Прощай , Україно!
Рятуй себе, мила, як можеш,
Ми зможем-то щось поможем…
Дамо кілька єврів і лозунг,
Як любимо тебе дуже…
А поки нам треба жити,
Прощайте, батьки і друзі!»
В кімнаті ще пахне лимоном,
Медовою ніжною липою…
Збираєш свої валізи…
Бо поїзд, час уже їхати…

Ось груша люляє маленьких немовлят,
Купає в зелені, у чебрецю та м’яті…
Грудьми годує й посміхається у сад
Щось тихо й лагідно мугикає малятам…
Від втоми похилилася на пліт,
Шепоче ніжну казку старовинну,
Казки читав під грушею ще дід…
Як час летить по полю швидкоплинно...
І баба борщ варила на плиті...
А ми малі з мисками вже чекали...
Які ж то роки були золоті...
Усе минуло...Тільки ми зостались...
Усе минуло... тільки ми та й ми,
Немає більше груші, ані баби...
Чекаємо то весен, то зими...
Шукаємо то щастя, то розради...

Я розкажу тобі , як я живу,
Які у мене плани та тривоги,
Як я чекаю все себе нову,
Як переплутались усі мої дороги...
І як прощаю кожен день людей,
І як мені гріхи прощають люди…
Ось знову кволий кашель із грудей,
І знову ті самі думки-приблуди…
А за вікном розпатлана весна,
То плаче, то сміється , то голосить,
То випива мене усю до дна,
То мовчки чеше свої русі коси…


2016

Погожий день. Яка чудова осінь!
Яка розкішна золота пора!
В очах її легенька мила просинь.
Вона мені подруга і сестра…

Складає тихо листяні узори
На тепле ще від літа полотно,
Десь вдалині жовтіють мужні гори
Мов у старому давньому кіно…

Загралось сонце листячком кленовим,
Шепоче казку теплий вітерець.
Красується намистом бурштиновим
Посланець сонця – ніжний промінець…

Сади... Вони ще пахнуть трохи медом,
Горіхом, що згубився у траві…
Земля вкриває плечі теплим пледом
І гріє руки в теплім рукаві…

Захоплююсь! Яка прекрасна осінь!
Синь з золотом – ліси і небеса…
Магічний спокій – шелест в безголоссі…
Предивовижна є твоя краса!

Небесна моя любове.
Далека як зірка полярна…
Чи я ж тобі зовсім не пара?
Чи зовсім тобі не гарна?
Чи руки мої не зуміють
Щасливо тебе обняти?
Чи очі мої зелені
Не вміють тебе кохати?
Чи серце у такт любові
Не б’ється і не тріпоче?
Кого мені запитати?
Чи сонця, чи неба, чи ночі?
Небесна моя любове…
Землі тобі видно мало…
Вже осінь...і листя кленове
Потроху землю вкривало...

2016

Ну не судилось стати мені Євою…
Вже переспіли яблука в саду…
Я можу стати хмаркою рожевою,
До тебе, як до неба, припаду…
Я обійму тебе легесенько-ранково,
Ще так тебе ніхто не обнімав…
Моя висока й чиста надлюбове,
Чи ти мене у мені упізнав?
Ну не судилось …Плаче сад осінній…
Давно зірвало людство всі плоди….
І лиш над садом птах літає синій…
А я його питаю : «Ти куди?»


2016

Файнезно сонце пече!
Мені нагріває плечі…
Ще трохи серпень втече-
Прийде вересневий вечір…
Ще трохи –покинеш мене…
І буде плакати осінь…
Цілую чоло ясне…
Голублю примарливу просинь…
Торкнуся засмаглих вій…
Долоні та ліній любові…
Ти справді сьогодні мій…
А завтра-не знаю…Хто він?
І прийде вже інший серпень,
Та схожим буде на тебе…
А зараз крається серце…
Не йди від мене…не треба!

Дивно…Моє кохання заховане у кишеню,
Скручене в трубку газети,
Стиснене міцно в жменю…
Дивно…Моє кохання плаває в синьому морі,
Між хмарами тихо зависло…
Мовчить-німе, не говорить…
Дивно…Моє кохання не літнє і не осіннє…
Не вчорашнє, і не сьогоднішнє…
Не прив’язане-воно собі вільне…
Дивно…Моє кохання …Як його приручити?
Але чи треба?- питання...
Можна й з таким собі жити...


2016

Ти мені сонцем,
Ти мені літом,
Ти мені травами,
Ти мені житом...
Ти мені вереснем
В древньому Львові,
Снами нічними,
Що кольорові.
Листям в руках моїх
Білих, щасливих...
В золоті рибок
І в зливах бурхливих...
Ти мені в кожному
Подиху вітру...
В пензлі художника,
В барвах палітри...
Ти мені піснею
Над білим світом.
Щастям, що гріє,
Світлом, що світить...
Квіткою в горах
Серед каміння...
Клаптиком легкості
Серед терпіння...
Свіжим повітрям,
Що гоїть всі рани...
Прощею, миром
Заповнені храми...
Плаче у серці
Туга осіння...
Ти моя смерте
І воскресіння...

2016

Соколе ясний, козаче вкраїнський!
Що ж ти так швидко до Бога пішов?
Ще ж не прогнали ми зайдів –чужинців.
Плачуть-сумують дзвони церков.
Ще тобі б, хлопче, співати й співати!
Лугом та полем усміхненим йти!
В світі Вкраїну свою прославляти
І за собою народ свій вести!
Братику наш, мудрий наш отамане!
Воїне! Велетню! Як нам тепер?
Землю і далі плюндрують погани…
Кожного дня «перемир’я» і смерть???
Знову уклали мінські угоди,
Ті, про які ти казав: « папірці…»
Далі торгівля, байдужість, незгода-
Та не здаються наші бійці!
Кожен кусочок землі захищають…
З ними на фронті пісня луна…
Місяць на небі, і зірки сіяють!!!
Зараз ще осінь…Та прийде весна!

2016

День на горі вбирає сіру рясу…
І сонце котить нишком в сон-траву…
Нема уже ні простору, ні часу...
Світ в подиві підняв свою брову:
«Чого ж ти ходиш? Що ж ти тут шукаєш?
Дивачко дивна, вражень чи підков?
Між сірістю промінчика чекаєш?
Промінчик вже давно як прохолов…»
А ти усе блукаєш і не віриш,
Що так буває…Хочеш ти чи ні…
По темному камінню білим білиш…
І ходиш все босоніж по стерні…


2016

Торкнися лагідно фіранок…
Ще все навколо тихо спить…
Колише мить рожевий ранок…
Цілує райдужну блакить…
О диво див-небес світанок,
Коли підноситься земля…
І п’є водицю з філіжанок,
Вдяга вінок із кришталя…
У кожній квітці – спіле літо…
Та з кожним літом-інші ми…
В одному - щирі світлі діти,
А в інших – просимо весни…


2016