Дівчинка, що не має імені,
Знається на словах і на римі,
Знає драйвові акорди і ритми,
Грається душами і на скрипці.

Закохує в себе дівчаток і хлопців,
В'єтнамців, кенійців і перуанців,
Гетеро-, гомо- й бісексуалів,
Біржевих брокерів і неформалів.

Вона пише вірші, аби лиш писати,
Співає у пабах, аби лиш співати,
Кричить на майданах, аби лиш кричати,
Що справжнім злодіям час вже за ґрати.

Вона копіює слогани натовпу
І загортає в обгортку з романтики,
Каже, що щиро, що то все від серця,
Але те серце не живіше за мертвих.

Дзвінко і голосно все назовні,
Доріжки червоні, стовпи мармурові,
Але все порожньо й тихо всередині,
Адже ця дівчинка не має імені.

В твоєму небі я - безкрилий орел,
В твоєму морі я - хиткий корабель,
В твоїй пустелі я - мандрівник без води,
Я - твій полонений, але хто така ти?
Якщо ти - Ісус, я згоден бути твоїм християнином,
Якщо ти - Аллах, я буду твоїм мусульманином.
Якщо ти - Ґаутама, я стану твоїм буддистом,
Якщо ти - порожнеча, нехай. Я буду твоїм атеїстом.
Якщо ти - порожнеча, я наповню тебе собою.
Роздягатиму літом, буду гріти зимою.
Стану твоєю оазою і твоїм багаттям,
Твоїм вузьким терміном, твоїм абстрактним поняттям.
Збудую сотні палаців, тисячі башт,
Розірву сотні вітрил, зламаю тисячі матч,
Втоплю сонце, закоркую вулкани,
Із землею зрівняю гарячі бархани.
Навіть якщо ти - порожнеча, для мене ти - все.
Немов пальці для рук, немов для шиї лице.

Коли у горах замовкає вітер,
Коли джерела тишу бережуть,
Коли ховається за обрій сонце,
І коли падає холодна ртуть

Я бачу лише образ твій,
І чую твій лиш голос,
І відчуваю терпкий дотик вій,
І знаю: ти - десь поруч.

Не на хребті, і не в долині,
Не під землею, і не високо у небі,
Натомість прямо тут, в мені,
В моєму зачарованому серці.

І коли в горах замовкає вітер,
Коли я чую теплий голос твій,
Кириличних й латинських літер
Бракує, аби описати силу мрій.

2016 р.

Не кричи, чуєш, люба, не треба.
Замовчи, як мовчать ті знамена
У степу на могилах вояк.
Бачиш, тут слова зайві. Позаяк,
Ти і далі кричиш про кохання і смерть,
Про розлуку, про долю вдовину і те,
Як нечесно з тобою цей світ обійшовся.
Ти поправиш своє чорне волосся,
Подивишся в дзеркало і побачиш примару.
Не страшну і не злу, а просто кохану.
І прокуреним голосом примара прошепче:
"Знаєш, тут набагато все легше".
Ти, звичайно, промовчиш у відповідь,
А примара шепотітиме далі щось схоже на проповідь:
"Не кричи, чуєш, люба, не треба.
Просто янголи повертаються в небо..."

2016 р.

Забудь все, що було: цукерки і квіти,
Ранкову каву і вечірнє вино,
Забудь те, як ми, немов діти
У під'їзді курили сусідам на зло.

Забудь те, як весняними вечорами
Ми забирались на дах і кохались під небом,
Як сузір'я спостерігали за нами,
А вуста на смак здавалися медом.

Забудь присвячені тобі вірші,
Забудь кав'ярні і кінотеатри,
Забудь усі спогади, особливо найкращі,
Забудь і не згадуй ніколи.

Забудь все, що було,
Так буде краще, мабуть.
Все між нами добро, як і зло
Пригадай наостанок і назавжди забудь.

Завтра її день народження,
А ти топиш горе у склянці.
Сподіваючись прокинутись вранці
Без похмілля, ти згадуєш той момент,
Коли не так все пішло, коли вщент
Розбилися сподівання на комедійний фінал.
Завтра її день народження, вона влаштовує бал.
Там багато хто буде: її кохані й коханці.
Більшість, як і ти, з бодуна вранці.
І ти серед них, мов пелюстка в троянді,
Мов троянда в букеті, мов букет на веранді
Непомітно розчинишся, як птаха в ключі,
Залітатимеш зрідка в її мари нічні.
Завтра її день народження,
А ти топиш горе у склянці.
Маючи деструктивні захоплення,
Важко прокидатися вранці.

2016 р.

Вона писала вірші у метро.
Можливо про кохання, можливо - ні.
Вона писала вірші у метро,
Й присвячувала їх мені.

Вона писала вірші у метро,
Забувши про вагони і платформи.
Я бачив, що байдуже їй було,
Куди ведуть рейковані дороги.

Вона писала вірші у метро
У свій блокнот червоно-чорний.
Писала правду, боляче було.
Так, ніби вона вийшла з колій.

Вона писала вірші у метро,
І ми трималися пліч-о-пліч.
Вона писала вірші у метро,
І я писав назустріч.

Київ, 2016

Ти - ветеран.
Ти - ветеран тієї війни,
Що не лишає по собі ні сліз, ані ран,
Що не залишить тебе без ноги чи руки.

Тієї війни, в якій зброя - це голос,
Тієї війни, в якій думки - це броня,
В якій лише посмішка може спинити хаос,
В якій чиста карма не є запорукою вдалого дня.

Тебе бурий ведмідь розривав на шматки,
Тебе пресом стискали в криваві бруски.
Тебе двічі спалювали: "свої" і "чужі",
Тебе топили й ховали в холодні ґрунти.

Та мов фенікс ти із попелу встав.
Обираючи між білим і чорним,
Ти сірим лишатися завжди бажав.
А став кольоровим.

Київ, 2016