Загорнутись у світло, говорити про зорі, роздивлятись альбоми, де завмер Ренесанс.
Заглядати за обрій крізь веселки прозорі, утікати від долі, поринаючи в сон.
Нам ще важко раптово не втопитися в літі. Нам ще варто збагнути, як не згаяти шанс
Відшукати за рогом ті річки Гераклітів, що колись їх запхали у граніт та бетон.

Загорнутися в ковдру, відмовлятись від кави, роздивлятися в шибці неясні відбиття.
Планувати мандрівки до Афін чи Варшави, не губити нотаток, не втрачати зв’язків.
Нам ще треба дізнатись, як це — бути собою. Нам ще варто навчитись цінувати життя.
Зазирати за межі, не йдучи за журбою. І нізащо — ніколи — не лічити рядків.

2016

так, мені знову нема що робити
так, з інтернету знов лізе дурня
телевізійні новини — про вбитих
кожного клятого божого дня

бруду — по вуха, терпіння — по вінця
парламентар агітує корів
так, мені знову кортить до тубільців
маловідомих країн-островів

де ж моя правда без жодної вади?
де ж мої зорі в серпанках надій?
жевріє сонце, димлять барикади
гусне в судинах відлуння подій

злива, «бастардо», багата уява
ліга європи, останній квиток
так, я не маю нагальної справи
я вже сахаюся звичних пліток

знову дорожчають гасла та м’ясо
знову сміттям зацвітає струмок
так, мені час відпочити від часу
я вже цураюся власних думок

чаю — горнятко, жалю — на півнеба
бракне наснаги, повітря й доріг
ні, так не можна, не варто, не треба
знов репортажі — про тих, хто поліг

2016

Так хочеться тепло-справжнього, з терпким ароматом кави —
Натхнення. Щоб зникли в темряві останні рядки про зло.
Щоб снити не про політику, щоб пити весну ковтками —
Зелену, та не загарбницьку, і чисту, мов джерело.

Так хочеться безумовного, єдиного в світі щастя.
І моря, що шепотітиме на вухо свої казки.
Щоб час не стискав нам боляче горлянки або зап’ястя,
А в печі майстри не кидали понівечені зразки.

Так хочеться — невимовного. І ясно, що недосяжного.
Так мріється — ніби мріями можливо долати щем.
Із джезви тікають з кавою імбирні фантоми справжнього.
І вірші беруться попелом. І травень гудить хрущем.

2016