Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Соля Діно (1990)



Художня проза
  1. Від долі не втечеш
    Господи, що то за диво – цілунок двох людських душ, коли вони в пристрасному єднанні здіймаються до небес і торкаються чогось таємного, істинного, того, що не дано пізнати іншим. Ні, це не просте схрещення людських вуст, це священне таїнство. Ті двоє не тямляться від щастя і хочуть бути окремішніми від усього світу. Так не так сталося як гадалося…
    Ми не в змозі пояснити чому з поміч тисяч людей наш погляд вихоплює тих, одних єдиних, чия доля якось вплинути на наше життя. Можливо «ми зустрічаємо тільки людей, образи яких вже давно існують в нашій підсвідомості». Деякою мірою ми всі є заручниками нашого дитинства і тих історій, які ми, розплющивши рота, задоволено слухали. Та інколи будучи більш дорослими, ми маємо змогу обрати власну казку, сюжет якої так чи інакше втілиться в реальність…
    Доля не дурна, на марне людей зводити не стане. Чи могли ті двоє подумати, що з самого дитинства вони марили одне одним і, що після їхньої зустрічі все полетить шкереберть. Все чим вони жили до того стане абсолютно не важливим і плани стануть зовсім іншими…
    «Тату, таточку!!! Не залишай мене! – ридаючи бігло мале дворічне дівча. Але тато не зворушено йшов вперед. Дитя наздогнало його, проте він рішуче відштовхнув доньку ногою так, що та впавши розбила губу. Тато пішов назавжди, залишивши по собі згадку на все життя – рубець, який дивним чином нагадував символ птаха Фенікса. Як не дивно, але саме цей рубець стане оберегом всього її життя. Проте зараз вона сиділа на дорозі спустошена, розмазуючи брудним рученям по обличчі сльози і кров. Її довіру було зруйновано, але вона обов’язково знайде сили щоб довести всім свою незламність. Вона знову і знову воскресатиме з попелу, знаходитиме сили жити далі. Так вона стала Феніксом.
    В цей час на іншому кінці країни, забившись в темний куток, сидів маленький, похнюплений хлопчик. Він хотів сховатись від усього світу, а особливо від тієї, що забрала в нього маму, його новонародженої сестрички. Вже тиждень, як йому здавалося, мама не приділяє йому уваги. Всі навколо кажуть йому, що він має бути щасливим, оскільки тепер йому є кого захищати , в нього є маленька сестричка. В його трирічній голові не могло вміститися як ту пискливу, загорнуту в ганчір’я ляльку можна захищати і чим вона може бути для нього корисною. Дотепер вона лиш те і робить, що шкодить. Господи, як же він її ненавидів, що напевне якби її залишили хоч на хвильку одну, то напевне він би її задушив. В його душі, подібно до того як в пащі дракона вирує полум’я, наростав гнів і злість, які він згодом спрямує супроти самого себе. В його очах навіки зачаїлися образа на всіх жінок і якась дика печаль. Він став схожим на Дракона, лиш в людській подобі.
    Та дитинство минає і рано чи пізно наші герої мали зустрітися, адже обоє мали потребу одне в одному. Вони мали зустрітися щоб зцілити одне одного від старих, загноєних душевних ран.
    «Юне дівчисько сиділо на березі лісового озеро теліпаючи ногами в кришталево-чистій воді. Її волоссям, кольору шоколаду, грався легкий вітерець. В її зелених очах таїлася якась тривога та недовіра. Про що вона думала в цей момент знали лиш вона та Бог. Неподалік сумирно пасся вороний кінь. Дитя природи насолоджувалося спокоєм, який вона віднайшла втікши з міста, в якому вона так втомилася від галасу середньовічних площ. Раптом вона почула шум бійки і дзенькіт мечів. Скочивши на ноги вона тихо підкралася до місця з якого доносився галас. Вона стала вичікувати, сховавшись за широким дубом. Троє розбійників знущалися над зовсім юним хлопчиськом, зодягнутим в лицарські обладунки . Коли ті троє забралися геть, прихопивши з собою коня юнака, вона кинулася до нього. Він важко дихав, з рани, під серцем, струменіла гаряча кров. Не довго думаючи, вона розірвала шнурівки, що скріплювали рукави з сукнею, і почала тканиною з рукавів зупиняти кров.
    - Хто ти? Що ти тут робиш? – кволим голосом запитав лицар. Поглянувши на неї він сказав: …гріх..порядній дівчині…ходити з оголеними плечима…
    - Мовчи, бережи свої сили. Я допоможу тобі.
    Обмотавши його, поверх накладеної пов’язки, паском вона допомогла йому підвестися. Ходімо, тут недалечко є хатинка, де я зможу тебе вилікувати. І вони спроквола пішли. Поклавши його на солому, вона чимдуж чкурнула за зіллям. Нашвидкуруч збираючи різні трави, вона молила Бога про одне, проте щоб вона не помилилася і дар тонко відчувати ті рослини, які необхідні для боротьби з тими чи іншими недугами, не підвів її. Дар знову допоміг. Після тижневого марення лицар прийшов до тями. Вони сиділи на березі нічного озера і стиха про щось розмовляли.
    І що ж робить така чарівна дівчина в цьому Богом і людьми забутому місці? – запитав він.
    Я тут переховуюся від слуг одного вельможі – чесно відповіла вона.
    Що ж ти такого зробила? – здивовано запитав він.
    Нічого. Просто мене примушують вийти заміж за того старого пердуна, а я надто люблю свободу.
    Гм, і як довго ти збираєшся тут переховуватися?
    Не знаю, як Бог дасть. Ходімо спати.
    Лицар цілу ніч обертався одна думка тривожила його душу, не даючи йому змогу заснути. За час перебування в хатинці цієї лісової нявки, він встиг закохатися в неї. Але він точно знав, що їм ніколи не бути разом. Краще вже він звинуватить її в відьомстві, аніж віддасть її іншому чи порушить обітницю дану ним Богу.
    Вона мовчки стояла на купі хмизу, який ось-ось мали підпалити. На площі вже зібралося багато роззяв, ласих подивитися на таке видовище як спалювання відьми. Той, кому вона врятувала життя стояв, похиливши голову, в темному далекому кутку. Його очі були сповнені сльозами, але він знав що це мало не єдиний спосіб врятувати її і вона була згодна на нього.
    Чи розкаюєшся ти в своїх гріхах? – грізно пролунав голос священика.
    Вона мовчала, по щоці стікала одинока сльоза. Вона просто дивилася на лицаря. Вона розуміла його і тому пробачила. Ми будемо разом… нехай в наступному житті, але будемо, подумки прошепотіла вона… В повітря здійнявся високий вогняний стовп… жодного зойку…жодного крику… лиш задоволені обличчя натовпу…
    Вона прокинулася в холодному поті. Що за чортівня? До чого цей сон? Думки роями заполонили голову, але треба було пакувати валізи. Вона збиралася в подорож, подорож за новим життям.
    З валізою в руках вона поспішала до головного офісу компанії з якої їй надійшло запрошення на роботу. Назустріч їй з купою паперів в руках, ламаючи голову, неслося довжелезне, худорляве зі скуйовдженим волоссям, диво. Воно було настільки розсіяним, що навіть на помітило як наштовхнулося на неї і його папери розлетілись на всі сторони. Вони зустрілися поглядами. Хм , де я бачила ці сірі очі – подумала вона. Але доля знову розвела їх, тепер вже на чотири роки.
    Вона зі своєю подругою сиділи в кафе. Вона, активно жестикулюючи, розповідала їй про свій новий проект. Раптом вона відчула на собі чужий пристальний погляд. Обернувшись, вона знову побачила ці очі, очі кольору розплавленого олова. Так доля звела їх вдруге.
    Вона успішно виконала свій проект, але була зовсім виснаженою. Вона не знала що робити далі. Вона, немов в тумані, просто йшла вперед, доки не опинилася на мосту. Вона не вагаючись стала на перила. На її думку це було єдино правильне рішення в цей момент. Вона вже було нахилилася вперед, але її в цей момент підхопили чиїсь руки.
    Дурепо, ти що хотіла з собою зробити!, - трясучи її за плечі, кричав він. Вона мовчки плакала. Розуміючи, що зараз він не почує нічого, він просто загорнув її в свою куртку і повів додому, відпоювати чаєм. Заспокійливий чай з гірських трав подіяв миттєво і вона заснула. Він обережно поправив її волосся шоколадного кольору та накрив ковдрою. Так доля звела їх втретє.
    Вони могли просто гуляти містом і годинами розмовляти ні про що. В ті моменти їх ніхто не цікавив, вони були окремішніми від усіх. Їхні душі зливалися в пристрасному цілунку, вони не мали потреби в чомусь фізичному.. їм просто було добре разом. Вони являли собою якусь незвичну гармонію. Нарешті Фенікс і Дракон об’єдналися в єдине ціле, це були дві половинки однієї душі…
    Але доля також буває заздрісною, тому вона знову вирішила перевірити їх.
    Через декілька місяців я від’їжджаю в зону воєнного конфлікту – ніби обдавши холодною водою, повідомив він.
    Як? Що ти там забув? – несамовито кричала вона.
    Вибір зроблено і я не відступлю від свого наміру!
    Я краще запхаю тебе в психлікарню, аніж відпущу! – кричала вона.
    Моя дурненька, ще до зустрічі з тобою я пройшов психіатричну експертизу і вже давно маю всі висновки на руках.
    Вона бігла по сходах і по обличчю струменіли сльози. Вона мала його зупинити, але так і не змогла. В її голові ще довго лунатимуть його слова: «Я ніколи не забуду твоєї лукавої посмішки».
    Через чотири місяці їй повідомили, що він загинув. – Я не вірю вам, він живий!- кричала вона рвучи від горя на собі волосся. Якби він загинув, я б відчула це!!!
    Протягом року вона немов «солодка» ходила місцями їхніх зустрічей. В її голові лунала лиш одна думка, він повернеться. Спогади про нього ятрили її душу. А вона вірила в те, що він живий і саме тому, будучи доста привабливою, відхиляла будь-які пропозиції інших чоловіків. Ті лиш мовчки крутили пальцем біля скроні. А вона просто чекала…
    За вікном стояла сонячна днина. Вона презентувала слухачам свій новий проект. Двері кабінету тихо прочинилися і вона побачила його, схожого на волоцюгу, не бритого, але такого рідного. Він стояв на порозі зі своїм незмінним рюкзаком живий. Папери полетіли додолу, вона чимдуж кинулася назустріч йому. Вона не вірила своїм очам, це дійсно був він – найдорожча для неї людина. Сльози стікали по їхніх очах, а вони пристрасно цілувалися. Аудиторія здивовано плескала в долоні. Тримаючись за руки вони пішли до нового життя. Всі перехожі здивовано оберталися їм вслід, ніхто не міг зрозуміти чому вони такі щасливі.
    Але наша історія як і кожна інша має мати своє продовження.
    Вона заколисувала їхніх новонароджених синочків. Святослав і Дмитрик солодко посміхалися уві сні. – Мабуть, янголи розповідають їм щасливу казку – обернулася вона до свого чоловіка і побачила в його очах сльози. – що з тобою?
    Нічого, кохана, це просто сльози щастя. Сьогодні я зрозумів, що таке справжнє щастя. Яким же я був дурним, коли не цінував свого життя. Я міг втратити тебе і ніколи не ати цих двох янголяток. – пробач…
    Я вже давно все пробачила, ще тоді коли сказала, що хоч і в наступному житті, проте ми будемо разом.
    Вони стояли, обійнявшись, і насолоджувалися виглядом нічного міста.
    P.S. НІКОЛИ НЕ СПЕРЕЧАЙТЕСЬ З ДОЛЕЮ. ТЕ, ЩО БУЛО ЗАПИСАНО БОГОМ В КНИЗІ ЖИТТЯ НЕ В СИЛІ ЗМІНИТИ ЖОДНА ЖИВА ІСТОТА. ЯКЩО Ж ТЕБЕ ПЕРСЛІДУЮТЬ НЕВДАЧІ, БОРИСЯ ЗА СВОЮ МЕТУ І ПОБОРЕШ ЛИХО!!!
    2011

    ""
    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -