Зима прийшла у Коломию,
сніжинки падають до ніг,
ліниться сонечко, не гріє,
вкриває землю перший сніг.

Панянка вибілила сквери,
вдягла у шубу верболіз.
Біліше білого паперу
одів на себе шати ліс.

Свічадо озера укрила
прозора шиба кришталю.
По кризі хуга як на крилах –
навстріч морозу-скрипалю.

Зима прийшла у Коломию,
гуляє містом заметіль,
та у шаругу вас зігріє
мій «Келих літа» у пості́ль!

Іде зима: і холодно, і сиро,
і дощ зі снігом сіються з небес…
Оте усе несе у душу сквиру,
що завиває як бездомний пес.

Вона уже морозом вистеляє
під ноги ожеледиць кришталі,
та серце марить весняним розмаєм,
де квітнуть маки на пшениці тлі…

Ти не сумуй, і ця зима не вічна,
і ці сніги… Вони не назавжди.
Розтануть знову, як було щорічно,
на серці наморожені сліди!.

Нічного неба диво-полотнина
нависла щільно на сільські дахи,
а місяця проміння тихо лине
між сизі хмари, що оті птахи.

Колуючи крізь веремію часу
у всесвіту безкраю далину,
мелодіями місячного джазу
несе у душі ночі таїну.

Ясять смарагди неземного моря
через пухнатий хмаровиння дим,
на атоми розсіюючи зорі…
Чарують очі німбом золотим.

Осінній потяг спізнюється вельми,
а ще учора неупинним був…
Поблимують вогні святого Ельма
оранжево уже яку добу.

Розмокла осяйна палітра часу,
затихла рейок скривлена струна.
Сльозами осінь спіле листя квасить
і свічі неба злизує туман…

Блукає тихо невагомий вітер,
зажурено мете сумний перон,
слова збирає із окремих літер,
а літерний – несе в забутий сон…

У ньому не вокзали, полустанки –
усміхнена із юності вона.
Та відхиляти не спішу фіранки,
за обрієм ховається весна…

Цьогоріч рясно яблука вродили
звисає до землі важке гілля!
Старався певно з усієї сили
з вологою пророк, святий Ілля…

Лягає у валки потужний колос,
аби на стіл дістатись колобком,
і трави у лугах стоять у пояс,
несуть корови з паші молоко…

У соти меду наносили бджоли,
а в глеку дозріває житній квас…
Вплітається у споконвічне коло
в гарячім серпні – яблуневий Спас!

Стоїть, немовби хлопці-оборонці,
уздовж дороги соняшників стрій.
Досушує жарке південне сонце
отави, з літом скручені в сувій…

На зсуві літ, на переломі долі
не тільки Україна – цілий світ.
Чи допоможе на кривавім полі
укотре нам старий Новий Завіт?.

Ворожі гради сіють смерті стронцій
несучи світу, як завжди, своє…
Та незбориме українське сонце
з-за обрію нестримно постає!

Стікає літо в полив’яний дзбан
густим прозоро-золотистим медом.
Ріку серпневу укриває пледом
уранішній, як молоко, туман.

Десь шарудить уперто макогін,
гуляючи макітрою по колу,
гудуть завзято працьовиті бджоли,
летять за теплим літом наздогін…

Святкове сонце лине у зеніт,
та і його чекає ночі скриня,
але лишиться у городі диня
з яскравим сяйвом сонячних ланіт.

Гуртуються лелеки у клини,
розтанути аби за небокраєм.
Серпневий вечір тихо догорає,
та знов сирена навпіл серце крає –
гірчать гречаним медом дні війни…

Вечірнє поле вишито снопами,
поволі тихне птаства веремій
і скрипалі нічні заводять гами
у лузі, де лишився травостій…

Знайомі нотки вітерець доносить
і виринає з пам’яті ріки
мотив дитинства, несучасний досить,
такий далекий і такий п’янкий…

І зорями спалахує неспішно,
з-під присмерку смерічок довгих вій,
залишене у юності колишній,
у бурі тиші, сонній і німій…

Палітрою минувшини історій
нічний пейзаж на полотнину ліг,
від неба голубого – лиш цикорій
обабіч шляху, як Петрів батіг…

Мов яблуко цей сон зоря надкусить,
цілюще сяйво ранок приведе,
бо день новий хоч як, а бути мусить,
і він для серця кожного – едем!.

Вечір поволі краси дивовижу
ночі на плечі одяг.
Груди наповнює маревом свіжим –
чисте повітря звитяг!

Сіються зорі у срібне свічадо,
виграючи поміж хвиль.
Тихо звисає над місячним садом
всесвіту зоревий шпиль…

Пада у воду яскрава зірниця,
наче небесний кришталь,
і діамантами купол іскриться!
Але в уяві, на жаль…

Погода – «клас» і все співа:
птахи, душа, майбутні грона…
Є у весни свої жнива,
де з соком бродять феромони.

Є у весни чарівна мить,
сказати більше – щастя миті:
зрадливо серденько щемить,
як соловей співа у вітті.

І хай там що, весна бере
те, що належить їй по праву,
вітає зеленню дерев
і цвітом засіває трави!

Як звір, ужалений смертельно,
здолавши серця параліч,
маскує потайки ретельно
купальська непроглядна ніч
глибокі рани. Вже на сході
світліє небо вдалині –
там день новий чатує. Згодом
він забринить у вишині,
промінням почастує землю
і оживе птахами ліс.
Зазолотиться стигле зерня,
що збіжжям ляже у покіс.
Свічадо зсушить ранній ранок,
сипнувши щедро літепла,
і в серці вигояться рани,
дотліє мороку зола.

Вже осінь, все навколо пожовтіло
і за вікном частіше йдуть дощі.
Птахи на південь знову полетіли,
роняють лист дерева і кущі.

Вже осінь, але сонце пригріває,
проміння розсіває з високо́сті.
Утихнув дощ, мороз чогось чекає –
то літо баби завітало в гості.

Стара загралась, молодість згадала,
порозкидала скрізь своє начиння.
У літа пару гожих днин украла,
летить повсюди сиве павутиння…

Ой, літо бабине – чудовая пора,
думок про зиму і на мить немає.
Та прийде хуга, лютовія гра,
надовго скипень в гості завітає.

Осіннє щастя теплих днів отих
ще довго буде наші душі гріти.
І якнайдовше хай лунає сміх,
і літні веселяться ніби діти.

Турботливо гаряче сонце літнє
ховається в люстерця соняхів.
Лише петрів батіг уперто квітне
здовж павутини польових шляхів.

Серпневий вечір тихо догорає
і медом пахнуть яблука в саду.
Він зустрічає свіжо теплим чаєм,
бо літо вже пришвидшує ходу.

Дощами зорі падають із неба,
ще цвіркуни співають до зорі,
а мухи віддали вже Спасу требу
і хочуть спати ситі комарі…

Доносить легіт запах матіоли
і ти сидиш, закутана у плед…
Все як колись під звуки радіоли –
без цукру чай і твій коханий… Фрейд.

Завітало в гості мальовниче літо
і заколосились сонячно хліба.
Налилась пшениця, достигає жито,
віти свої миє у ріці верба.

Голубі волошки заплело у косу.
дарувало щедро лагідне тепло,
та лягли у лузі морогу́ покоси
і краси тієї як і не було…

Відбуяло цвітом променисте літо,
усихає хутко ще поважний день,
позбирало в копи золотисте жито,
усе менше чути жайвора пісень.

Відлунали дзвони, голосисті грози,
зе́лень поховалась в стиглі пшениці.
Впали на покоси прохолодні роси
і квітують маки вже на рушниці…

Світяться світанки у серпневі ранки
і частіше яром стелиться туман.
Журавлиний клекіт, в небесах лелеки,
укриває рясно ряскою лиман…

Вже за видноколом причаїлась осінь,
зо́лота й багрянцю до́ста принесла.
Синім підмалює лазурову просинь,
ви́стеле дарунки щедро на столах.

Та господарює літо мальовниче,
у валки́ на полі скошено хліба.
Жайвори́на ж пісня у юнацтво кличе
і весняний присмак все ще на губах…

Відлунює акордами краплин,
шалений дріб дощу у ритмі танго,
вплітаючи у марева сатин
мелодії ретро́ зі сма́ком манго.

Бринять балади гомоном струмків,
під гуркіт грому, соло барабана…
І блискавиці зоряно-стрімкі,
і сполохи небесного органа!

Лунають фуги вітру і води,
а над водою – чайки серпокрилі
зірницями здіймаються туди,
литаври де звучать на небосхилі.

Я слухаю симфонію дощу,
в чохлі сховавши чорну парасолю.
У душу знову музику пущу,
таку далеку і близьку до болю…

У небі бездоннім, над степу розвоєм,
де зелені море й весняна блакить,
між променів сонячних, над головою,
маленька пташина чарівно бринить.
Заходиться співом казкової днини,
виводить рулади свої угорі
під подихи вітру і шепіт калини,
в палітрі яскравих сільських кольорів.

Той щебет у душу спадає рікою,
неначе сріблястий весняний потік,
і манить дитинства сягнути рукою,
губами торкнутися милих повік…
Здається, нічого уже не потрібно,
бо радістю серце наповнене вщерть.
Щебече сіренька пташина привітно,
вплітає веселку в земну коловерть…

Скибочка Місяця з неба вітається.
Мається, кається, крається ніч…
Подумки дума за думу чіпляється,
тéплістю хату наповнює піч.

Пахне борщем, пиріжками і кашею,
булькає в горщику смачно куліш.
Тéпла хазяйка, як повною чашею,
радо стрічає, запрошує – їж!

Темряву пестять оранжеві сполохи,
лижуть каглу́, зазирають в коми́н.
Тихо… У за́пічку, в теплому подиху,
сушаться валянки – символ зими.

Тепло і гоже… Черінь запишалася,
туляться збоку товсті казани.
Я на лежанці до ранку лишаюся,
піч-господиня навіює сни.

Південний степ – ромашки бенефіс,
волошки трунок, чебрецю, полину,
а з материнки запахом покіс
чумацьким шляхом в саму душу лине.

Вечірній степ – казковий дивограй,
наповнений ущерть п’янким повітрям.
Шатро зіркове укриває рай
під охоронця молодого вістрям.

Південний степ – букет ефіру трав
і кольорів, і запахів, і стилю,
де острівки поміж зела́ отав
із ковили, у травні посивілі.

І жайвори́на пісня угорі,
і цвіркунів з цикадами концерти,
а солов’їне соло в дивогрі –
із гаю розставляє всі акценти.

Південний степ – дарунок із небес,
що незрівнянний у своїм розвої
довершеності. Чудо із чудес,
уволю дай надихатись тобою!

У тебе очі – ніби море,
аквамарину свіжа синь,
арктичні голубі простори,
прозора неба височінь.

У тебе очі – як волошки,
барвінку квіти у траві,
краплини бірюзи горошком,
дзвіночки ніжні степові.

У тебе очі – то озера,
заплави лазурові плес,
Землі блакитна атмосфера,
сапфірне дзеркало небес!

У тебе очі – ясні зорі,
у них небесна глибина,
яскрава музика узорів…
Така у світі ти одна!

Ой, не до сну у горобину ніч,
яка на землю казкою спадає,
бо папороть палає в сотні свіч
і кожен свою мавку виглядає.

Чи спиться у такі хвилини тим,
хто щиро прагне чистої любові?
Кому кохання стелиться як дим
до ніг у ці години вечорові…

А з неба миготить Чумацький шлях
у тисячі, мільйони переливів,
промінням місячним розпечена Земля,
дарує прохолоду ліс кмітливим…

Купальска ніч – це чудо із чудес!
Хіба її не кожен пам’ятає?
Цієї ночі линуть до небес
і тануть почуття за небокраєм…

Гармонія не тільки милозвучність,
взаємна відповідність всіх частин,
вона – краса буття, найвища сутність,
то досконалість, неповторний стиль!

Це єдність протилежностей в природі,
мов квітки маку ніжні пелюстки
чи скрипки голос у вінку мелодій,
зіркове небо в дзеркалі ріки.

Молитва щира, що єднає з Богом,
хвилює душу, манить у блакить.
Чумацький шлях як зоряна дорога –
нагадує про вічність в кожну мить.

Гармонія життя – велика сила,
вона, мов хліб, усьому голова –
людині кожній розправляє крила,
як лик святий земного божества.

Гармонія – це восьме чудо світу,
то щастя пік, душевна теплота;
зірницею усім звабливо світить,
мета життя, найвища висота!

Небо вкрили зірок міріади,
переповнився перлами дзбан –
застилає долини, левади
той Чумацького шляху туман…

Місяць котиться чинно над лісом,
володіння обходить свої,
де смерічок заточені списи
переходять в діброви й гаї.

Тихо всюди, ні тріску, ні свисту,
лише днина остання сплива
і тихцем по опалому листу
новорічні мандрують дива…

Літо, море, хвилі, пляж,
острів, берег, шум прибою.
Хмари, сонце, сосни, кряж,
дюни, тиша, ми з тобою…

Небо, чайки, далечінь,
шаленіє пульс у скронях.
Серця стук, безмежжя, синь,
щастя у твоїх долонях.

Ліс, поляна, теплий бриз
і дерев зелені шати.
Моцарт, музика, каприс,
рондо… Хочеться кохати!

Осінній ніби влітку теплий вечір,
співає пісню лагідно прибій…
Із рушником, накинутим на плечі,
іду я берегом у царство власних мрій.

З-за хмари усмішкою сонце визирає,
бентежить душу, вабить у блакить.
Ласкаве море шумом хвиль вітає
і злизує сліди у кожну мить.

Повітря – що кришталь дзвінкий прозоре
і вітерець обвіює чоло.
Щоденно миє берег Чорне море
немало літ, віками так було…

І кожна хвиля, що спада під ноги,
несе заряд натхнення й відкриття.
Подальший шлях мій весь у волі Бога,
як віра у щасливе майбуття!

Чим пахне море? Громом і дощем,
і бурунами в заході світила,
і шерхотом прибою, а іще
тим вітром, що тримає чайкам крила!

Чим пахне лазурова далечінь
у час вечірній під пригаслим сонцем,
що ринуло уранці в височінь,
а нині опускається афонцем?.

Доріжкою, що йде за неба край
і ніжним мерехтінням хвиль сріблястих.
Морський так, мабуть, духмяніє рай,
то аромати неземного щастя.

Ще море пахне свіжістю лагун,
бездонної лазурі синявою,
зеленою парчею моря рун,
що мандрувати манять за собою!.

Вже дні холодні осінь пустила під укіс,
укрила чарівниця багрянцем сонний ліс,
струсила вербам коси, послала килими
і кришталеві роси збирає для зими.

Поволі лист осінній кружляє між осик,
розтав у неба сині давно лелечій крик.
Берізки ніжні віти схилили до землі,
рубіни горобини горять на жовтім тлі.

Задумалась калина про свій дівочій вік,
що час рікою лине і скоро Новий рік.
Укриє покривалом зима поля й луги
і білим опахалом прикрасить шелюги.

Та ще крокує осінь, довкілля золотить,
стіжки світловолосі простують у блакить.
І зустрічає знову найкраще із чудес –
симфонія осіння лунає до небес!

Скінчилося жарке південне літо,
радіємо осінній цій порі.
Ідуть насилу в школу знову діти,
несуть у ранцях перші букварі…

Серпнева вочевидь спадає спека,
вже лагідніше сонце погляда.
До хуги з лютовіями далеко
і кучугури снігу – не біда.

Ще вдосталь часу до дзвінких морозів,
це станеться, як листя опаде.
Яскрава осінь нині на порозі,
в чарівну казку вересень веде!

01.09.2018

Любо дивитись із призьби, як падають зорі,
в серпні під хатою о вечоровій порі
чи зустрічати над річкою ранки прозорі,
груш назбирати дозрілих в батьківськім дворі…

Літо в селі нас частує теплом і гостинцями,
щедро дарує солодощі – фрукти та мед.
Світяться хмари під сонцем яскравими вінцями
й кожна із них прослизнути спішить наперед.

Хороше вечором літнім заснути надворі,
чути крізь сон віртуозні концерти цикад,
очі за північ розплющити мовби в дозорі
й спостерігати природи салют – зорепад!

Серпень повітрям на травах настояним дихає,
пестить чуприну з роками зріділу мою.
Пам’ять теплом пшениців золотих виколихує,
співом пташиним гортає в дитинства гаю.

26.08.2018

Сидів Митець і майстрував намисто,
на вісь уявну зорі насиляв.
У відблиску проміння золотистім
світил мільярдів сотні перебрав.

Їх обирав по розміру і масі,
по кольору, вазі і густині…
Ішло усе повільно, та із часом
проглянули узори в вишині.

І образ уявлявся все чіткіше,
що потім буде сяять у віках.
Он „Лев“ і „Діва“, „Лебідь“, а простіше
усе те нині звуть – Чумацький шлях!

Каштани знову запалили свічі,
у білі грона одяглось гілля.
В такий травневий вечір вкотре личить,
послухати старого скрипаля.

Весни лунають ніжні переливи,
лише смичок торкається струни.
Зворушливо і трішечки сумливо
тендітна скрипка проситься у сни.

Каштанів цвіт ензимами дурманить,
вечірня прохолода аж п’янить.
Травневий вечір у обійми манить,
дарує насолоду в кожну мить.

03.05.2018

За зимою настане весна.
За снігами – бурхливі потоки.
За дощами – небес глибина.
За плечами ж лиш досвіду роки…

Змінить зиму весняна краса,
все смарагдів укриє парчею –
у ранковім промінні роса
надихатиме знову Орфея.

За зимою приходить весна
і кінець прохолодній погоді.
Все навколо оновить вона,
але магія та лиш в природі…

Немає кращого у світі,
як назбирать у полі квітів,
барвистий виплести вінок
і понестися у танок!

Багаття в лузі розпалити
і хоровод навкруг водити,
торкнутися твоїх долонь
й босоніж - прямо у вогонь!.

Спадала думка ця, бувало,
у ніч чарівну, на Купала,
коли п’янили нас дива
й ходила колом голова.

Із далини юнацьких літ
палає папороті цвіт,
де поміж лісу до світання
шукали ми своє кохання.

Воно горіло в сотні свіч,
на те вона купальська ніч,
а потім тихо за водою –
плили віночки чередою!.

В чорному безмірі неба нічного
місяць блукає яркий.
Поряд зі старцем не видко нічого,
зорі закрили хмарки.

Що він шукає, отой волоцюга,
котре століття підряд?
Вперто сканує до ранку округу…
Хоче надибати клад?

Чому не спиться нічному гульвісі
десь між хмаринок-перин?
Що розглядає у темному лісі,
чом зазирає за тин?

М’яко ступає по площах, майданах,
мимо нових бутиків.
Лиш за околицю випливе – стане,
струсить пилюку віків.

Мовчки огляне стрімнини і гори,
пройдеться поміж вершин,
сумно у далеч вдивляється моря…
Може він пише вірші?!.

Холодна тиша дихає словами
і сніг у сяйві місяця іскрить.
Міцний мороз лункі виводить гами,
повітря кришталевістю дзвенить!

З кишені вовну витрусило небо,
земля пуховим вкрилася рядном –
зима несе природі нову требу.
Новий пейзаж лягає полотном.

Грудневий місяць в цю зимову пору
у сни приходить критиком старим,
немов потвора лізе до комори,
ламає стрій із вишуканих рим.

Про невиразність щось усе торочить,
відсутність новотворів і на грам,
та моє его солодко лоскоче
рясним вінком тернових епіграм.

Візьму в долоні сніжного натхнення
і домішаю у емоцій вир,
додам краплину-другу одкровення
і намалюю незабутній твір.

Дива мандрують звідусіль
у новорічну ніч казкову.
Кружляє в танці заметіль,
співає вітер колискову.

Солодощі барвистих снів
на фоні зір смакують ніжно,
а візерунки у вікні –
немовби казка білосніжна!

Іде землею Новий рік
і покоряє континенти.
Доокіл двадцять перший вік,
усе гучніш аплодисменти.

Що принесе черговий круг?
Летить Земля непевним колом.
Невже тепер чужинця плуг
оратиме вкраїнське поле?!.

Сніжинка за вікном бринить,
немов на сцені балерина.
Куранти битимуть за мить,
як наша доля швидкоплинна…

Заходить сонце за високу гору,
щоб завтра вранці знову ген зійти
умитим росами лугів в ранкову пору
і землю споглядати з висоти.

Темнішає і вітерець стихає,
в гаю заводить пісню соловей.
Концерт вечірній птаха починає,
попереду ще трелей апогей.

Ляга на землю все темніше небо,
не хоче відпускати в даль весну.
Тепер її чекати рік вже треба
хмаринці, що вчепилась за сосну.

Як сестри чарівні стоять смерічки,
весну в природі проводжає все.
І навіть плескіт хвиль гірської річки,
що свої води в літо вже несе.

01.06.2017

Уже злетіла багряни́ця з лісу,
опа́ло злото, хочеться тепла́.
Стоя́ть дерева журно – голі й лисі…
У ле́ту казка бронзи відійшла.

А вітру поміж віт – таке роздо́лля!
У кронах він уже не застряє́.
Усе тепер підвладне його волі,
ганяє ни́зом листя як своє.

Сумує на узліссі кущ калини,
хоча прикраси з нього й не зняли́.
Пернатих прихисти́ть у зимню днину,
щоб потім пташенята розцвіли́.

Останні дні… Усе чекає зи́му,
з її морозом-дідом і сніжко́м.
На все свій час. Сьогодні лиш зази́мок,
а далі стало – срібним ланцюжком!

Терпкий у філіжанці чай,
а Місяць – часточка лимону.
Нехай ще трохи охолоне,
не опалити б серце вкрай…

Там думи плавають сумні,
про сьогодення і минуле…
Усі в горняті утонули
і причаїлися на дні.

У ньому присмак давнини,
шкільні, уже далекі, роки
і нелегкі життя уроки,
що додавали сивини.

Міцний, гарячий в чашці чай.
Угору тихо в’ється пара
туди, де пломенять Стожари
і ще лунає дивограй.

Уперто відганяє сон
і душу бунтівничу гріє,
ятрить старі, юнацькі, мрії,
а спомин – лине в унісон…

Зелений, ароматний чай
смакує уночі з лимоном.
Врятує трунок із полону,
солодким лиш не зловживай!

Стомився день, убавилось тепла,
зорю циганське сонце колисає.
У бронзі ліс поволі засинає –
вечірнє диво осінь принесла.

Її останній легінь листопад
знімає з ясенів багряні шати.
Аби могли вони зимою спати,
готує пуховиці снігопад.

Темніє вже, а десь удалині
віконця світляками загорілись,
та ненадовго – і вони втомились…
Утихло все, розтало у пітьмі.

Циганська ніч розправила крило…
Гаптує осінь листом одіяло
і криє землю, де бере начало
наснаги життєдайне джерело.

Халяндру крутить непроглядна ніч,
усе укрила непорушна тиша.
Квачем уже сюжети доля пише
під мерехтіння віковічних свіч…

Іменини святкує у вересні бабине літо,
ніби щастя шматочки дарує ще сонячні дні.
На уламках осик виграє нам рапсодію вітер
і клини журавлині сумливо пливуть в вишині.

В оксамит і парчу одягнулась зажурена осінь,
нарядила у бронзу діброви, луги і гаї.
Опустила верба до води золоті свої коси,
а калина в туманах купає принади свої.

Вітерець-музикант розганяє легку павутину
і несе у обіймах її в голубу далечінь,
бавить в небі прозорім ледь-ледь посірілі хмарини
та в осінню палітру невтомно підмішує синь.

Жовте листя лишає свої кучеряві домівки
і у вальсі на землю лягає, як ноти на стан.
Вирушає воно у останню життєву мандрівку
і усе накриває осіннього блюзу туман.

05.10.2017

Ви чули подих тиші на світанку,
коли усе живе навколо спить?
Ще не проснулась річка-подолянка,
лиш перекат удалині бринить.

А подих вітру чули в очереті,
коли дрімає він у комиші?
Проснувшись під вербою у наметі,
ідилію ламати не спішіть.

Послухайте п’янку ранкову тишу,
чарівний шерхіт прибережних трав,
як ніжно легіт ковилу колише…
Нехай чекає ціла сотня справ!

Послухайте вершину дива – тишу…

Розсипає осінь щедро позолоту
на гаї й діброви, на поля й луги,
роздає окрасу лісу і болоту,
балкам, косогорам… Це їй до снаги.

Відлітають птахи у далекий вирій,
покидають птиці свій гостинний дім,
та не полишає їх незмінна віра,
що наступне літо стрінуть знов у нім.

Вже куються лати для дубів та кленів
бронзові і мідні, жовті і руді.
Сосни ж і ялини як завжди в зеленім
знов зустрінуть зиму вкотре у житті.

Хай зима лютує снігом і морозом,
хай гуляють полем хуга й заметіль,
та весну розбудять незборимі грози,
блискавиці грізні попадуть у ціль.

28.08.2017

Свідомість колисають ніжні сни,
уривки фраз полинули каскадом,
у мареннях заплутались вони
і тихо завивають серенади.

Байдуже все як темна ніч сумна
і Місяць сіє світло непомітно.
Удалині хмариночка одна
кружля самотньо, мовчки, непривітно.

Іде дощем і грім в собі несе,
шматує думи і уяву розриває.
Поки ще тихо, ще дрімає все,
поспи, красуне, ще природа спочиває…

02.07.2016

Промінь сонця блиснув у віконечко
поміж хмар майнула неба синь,
а назустріч по паркету «сонечко»
мчиться, ніби хоче в височінь.

Осінь вже дарунками не балує,
сіре небо даху дістає.
Вітер жовте листя геть не жалує,
гонить містом, мов життя моє…

Вже давно мурахи розповзлися,
ті в шпарини, інші – під кору…
Бо зимою вранці пахне в лісі
й морозець гуляє по двору.

Але варто променю з‘явитись –
та малеча миттю ожива
і мерщій, хай що їй не наснилось,
мчить до світла, ніби у жнива.

"Сонечко", що вже давно спочило,
пробудилось, встало, ожило.
До вікна повзе паркетом сміло,
ніби пташка стало на крило!

В нічному небі місяць човником пливе,
дорогу прокладає між хмаринок.
Стих пустотливий вітер, спить усе живе,
але зірки й не мріють про спочинок.

Пливуть хмарки-лебідки в невідомість,
нема в них дому, рідного гнізда.
Космічне світло проникає в підсвідомість,
як в душу пісня невгамовного дрозда.

Їм в такт моргають кришталеві зорі,
що таємниці космосу несуть.
В світи вони так манять неозорі
і сяйвом від жури мене спасуть.

03.05.2017

Весна іде! Повітря чисте.
Ясніє синню небосхил.
Зазеленіло перше листя –
природа додає нам сил!

Весна прийшла! В високім небі
хмаринки повагом пливуть,
немов кораблики. Їм треба
ще линути в далеку путь.

Весна спішить! Поля і ниви
уже чекають трударів,
а доля нелегка, примхлива
їх піднімає на зорі.

Весна стоїть, вже скоро й літо,
а там невдовзі і жнива,
заколоситься буйно жито...
Дай Бог нам пишний коровай!

04.04.2017

Замело́, запороши́ло, все накрив туман.
Мабуть рано ми ріши́ли, що втекла зима.
Крутить-вертить завірю́ха, морозець скрипи́ть.
Навіть пес, схили́вши вуха, в бу́ді десь сиди́ть.

Стрілися весна з зимою десять днів тому.
Кажуть пахне вже весною в нашому дому́.
Та у білої цариці інші є думки́.
Ще кожух нам пригоди́ться, валянки й шапки́.

Густо землю накриває сніжна пелена́,
щоб багатим урожа́єм встати на ланах.
Не сумуйте, добрі люди, бережіть себе.
Трішки хай зима ще буде, а весна прийде́!

25.02.2017

Відкрию вранці вікна в сад,
де яблуні та вишні.
Навкруг альтанки виноград,
й дві груші в цвіті пишнім.

Горіхи, сливи, алича
ще й персики в рядочок.
Давно саджати я почав
зелений той куточок.

На віти в квітні „сніг“ впаде,
розквітнуть абрикоси.
В моїм саду вже рій гуде,
працюють „медоноси“.

Черешня у червневі дні
порадує врожаєм.
Айва дарує плід мені
й малина догоджає.

Відкрию вранці вікна в сад,
де вітер грає в герці.
Він навести поможе лад
в житті, думках і серці.

06.02.2017

Засоловів сніжком зимовий ранок
і морозцем підтягує світанок.
Над річкою пливе густий серпанок,
відкрию двері і ступлю на ганок.

Не видко горобців, ще сплять синиці,
не чути голосів другої птиці.
Лиш піднялися спозаранку, на зорі,
і глодом ласують яскраві снігурі.

Кінця черговий добігає рік…
Яким він буде двадцять перший вік?
Ніхто цього не зна і я не знаю,
але непросто буде… Так гадаю.

27.12.2016

Відвідала нас знову пізня осінь,
осіннє золото, черлений клена лист.
Сталеві фарби замінили просинь
в низькому небі. Чути вітру свист.

Та не боюсь холодного я вітру,
що з хугою у танці вічно спорить.
Зі скла в салоні лише іній витру
і несподівано для всіх гайну на море.

Покрилось воно ковдрою із піни,
та чомусь я не бачу Афродіти.
Чи взимку заховатися за стіни
воліє красота усього світу?

Хай упадуть у воду небеса.
Хто переможе в цім одвічнім спорі?
Зимою в моря є своя краса,
знайшло домівку все прекрасне в морі.

Нехай говорять: взимку – не сезон,
що краще з лижами поїхати у гори.
Я лину думкою завжди за горизонт,
туди, де хвилі в берег котить море!

01.12.2016

Останній день сьогодні листопада
і осені останній в році день.
Останній лист з дерев повільно пада
і наїжачився старий, трухлявий пень.

Осінні промені нетеплого вже сонця
несміло визирають з-за хмарин.
Бездомний кіт ще гріється в сторонці,
йому стрімкий байдужий часу плин.

Та завтра вже зима затрусить снігом
сади і парки ніби із перин.
Я силюсь встигнути за часу бігом.
Чи довго ще триватиме екстрим?..

30.11.2016

Весна приходить знов і знову
з падінням крапель на поріг,
бруньками котиків вербових,
пухнато-сірих, ніби сніг,
що дотає під косогором
і поїть землю досхочу;
із бірюзою далі моря,
куди я думкою лечу.
Із ніжно-зеленавим листом,
отав смарагдом молодих
і солов‘їним пересвистом,
і трелей зоряно-нічних.
Зі снігом цвіту на деревах,
що рясно укрива сади,
руни́ оленячого реву
і дзвоном плескоту води.
Із трепетом сердець у грудях,
тремтінням губ і пальців рук,
і неба глибини у людях
чи нових зустрічей-розлук…

Метелиця – ніби ведмедиця,
тварина шалена і зла.
Накрила усе ожеледиця,
не скоро діждемся тепла.

Накидала снігу хурделиця
у зріст кучугур намела.
Він ковдрою білою стелиться,
засипав шляхи до села.

Будинки від вітру сутуляться,
як сироти мерзнуть в завії.
Бредуть перехожі по вулицях
і свищуть вітри-сніговії.

А віхола геть не вщухає,
замети дахів дотяглися,
останні стежки засипає,
ґаздує у полі і лісі.

За вікнами хуга біснується,
удома ж і затишно, й тепло.
Лиш кіт-муркотун ще хвилюється
та хочеться кави нестерпно.

На ранок метіль заспокоїлась,
у хащу пішла до спочину.
Немовби за планом все скоїлось –
готова зимова личина!

З небес полинув перший сніг,
такий лапатий, білий, чистий.
Шукаючи собі нічліг,
вкриває тихо жовте листя.

Холодний первісток зими
іскриться у вечірнім сонці.
Він водить хоровод, як ми,
та зазирає у віконця.

У білі шати снігові
він одягає сквери, парки.
дуби і липи вікові,
дахи, колони, сходи, арки...

Він манить свіжістю зими,
усе занурює в дрімоту
і посланцю радієм ми.
Вона вже стукає в ворота!

Росою осінь омиває трави
й тумани розстилає по землі,
а небо розлило яркі заграви,
підсвічуючи клину журавлів.

Їх голоси лунають з небосхилу,
і в серці смутку залишають слід,
бо покидають Україну милу,
а попереду майже цілий світ.

Дрімає в верболозах вітер зранку
і віття прихилилось до води,
де на містку, вмостившись мов на ґанку,
тихенько рибку вудять три діди.

А літо бабине пливе понад водою,
ховаючись в густий низький туман,
й кремезний дуб, як дідо з бородою,
стоїть, закутавшись у золотий жупан.

З беріз усе ще листя не злетіло
й калина багряницю одягла.
На землю не лягла ще ковдра біла
і не накрила стежку до села.

Ось перші промінці торкнулись сосен,
що вдалині в тісний зімкнулись ряд.
Черговий ранок зустрічає осінь,
її останній легінь – листопад.

11.12.2015

Як матіола пахне ніжно
і забуяли різноцвіти,
акацій грона білосніжні –
у гості завітало літо!

Бринять смарагдові отави,
жасмин духмянить, липа, м’ята,
милує око світ яскравий –
то червень одягає шати!

Як легіт пісеньку співає,
громи гуркочуть розмаїто,
бджолина музика лунає –
веде чебрець у душу літо!

Чарівно линуть звуки арфи
у подиху легкого вітру,
а біля тину квітнуть мальви –
підкорює села палітра!

Весна минає знову, пахне літом...
Люблю бродить полями за селом –
луги широкі так і манять цвітом,
зелено-, жовто-, різнобарвним сном.

Волошки в житі – сині оченята!
Червоні маки – мов вогні горять.
Васильки між полями що солдати,
схиливши голови тихесенько стоять.

Як пахне липою, а ще квітковим медом
і полином терпким, і чебрецем.
На пасіці колись укрившись пледом,
в дитинстві мріяв, сяючи лицем.

Тривожать пам‘ять скошені отави,
я п'ю на повні груди цей нектар.
Мій шлях встеляють шовковисті трави,
попереду в степу горить пожар...

То сонечко за обрій вже сідає
й остання бджілка з поля ген летить.
В такі хвилини серце завмирає,
а іноді воно іще й болить...

Щемить, жалкує за безкраїм небом,
де буйний вітер хмари розганя.
Волосся він розвіював у тебе
і гриву прудконогого коня.

Колись скакав у юності полями,
колись з коханою годинами блукав.
Вже сам броджу високими хлібами,
кохану Бог давно до себе взяв...

Йде чебрецево-волошкове літо,
іскриться вранці перлами роса
і п‘янко пахне в полі різноцвітом,
і навкруги стоїть така краса!

21.06.2016

До нас у гості завітала рання осінь,
позолотила літнім вербам довгі коси.
Уже коротші дні і довші ночі стали,
в осіннім вальсі перше листя закружляло.

Пустує вітерець в старім гаю,
давно вже не до співу солов‘ю.
Потомство голосисте він привів
і у краї далекі відлетів.

Ряснішають в лугах прозорі роси,
та косарі вже не спішать на сінокоси.
На горобині облітає жовте листя,
вона багряне одягла своє намисто.

І смутком тихо віє у садку,
не треба вже ховатись в холодку.
Осіннє сонце ніжне, не пече,
торкає лиш промінням за плече.

Але ще гнуться під плодами буйні віти
та квітнуть нечисленні пізньоцвіти.
Нас виноградом осінь балує, чаклунка
кришталь бокалів наповняє трунком.

Така краса, що серце аж тремтить,
з калиною кортить поговорить…
Забути смуток, горе і жалі,
та все лихе й недобре на землі.

серпень 2016

Останній день весни прямує світом.
Останній день, та не останньої весни!
А завтра нас зустріне тепле літо,
хай буде урожай його рясний.

Останній день нас барвами хвилює –
апофеоз весняної пори!
Палітру ж завтра літо підфарбує
і поступово зблякнуть кольори.

А там і осінь вже не за горами,
ліси і доли прийде золотить.
Дощам та вітру знов відкриє браму
і неба посірішає блакить.

Зима поставить в цьому дійстві крапку,
бо королева сніжна все ж вона.
Усіх одягне в шуби, шалі, шапки…
Та знову переможе всіх весна!

31.05.2017

Над полем сірі сутінки згустились,
на землю тихий вечір опустився.
Шатро небесне зорями укрилось
і хор цикад співати заходився.

Цвіркун дістав свої смичок і скрипку,
на ноти мимоходом подивився,
стрибнув під молоду зелену липку
і з соло до оркестру долучився.

Хто переможе з них у тому спорі,
цю класику не порівняти з репом.
М‘яке проміння розливають зорі,
і музика чарівна лине степом!..

Півонії розквітнули в городі,
запахло ніжністю й коханням навкруги.
Ці квіти – гімн весні, любові, вроді,
їм неживого підійняти до снаги.

Чарівно рожевіють із-за тину,
червоні й білі також до ладу.
Їм бракне рівні в цю весняну днину,
лиш ружі конкуренцію складуть.

Нарву букет, поставлю квіти в вазу,
думки полинуть ген до небокраю.
Ті пахощі в полон беруть відразу
й останній дзвоник в пам’яті лунає.

21.05.2017

Як їхати на південь з Павлограда
і оминати славний Кривий Ріг,
вас чимала́ очікує розрада –
кафе на перехресті трьох доріг.

Хоча це жарт, та доля правди в ньому.
Ви зупиніться, станьте на поріг
і враз себе відчуєте як вдома,
в кафе на перехресті трьох доріг.

Тут все добротно зроблено і чисто,
на вході сяє свіжий оберіг –
вінок із польових квіток барвистих,
в кафе на перехресті трьох доріг.

Господарі завдячливо-привітні,
а скатертини – ніби білий сніг.
Комфортно тут і молодим, і літнім,
в кафе на перехресті трьох доріг.

Вас пригостять усім, чого бажаєш,
узвару подадуть, смачний пиріг.
Ти тілом і душею спочиваєш
в кафе на перехресті трьох доріг.

І де по світу вже не роз’їжджаєш,
та в серці назавжди його зберіг.
Заїдеш при нагоді, точно знаєш,
в кафе на перехресті трьох доріг!

Я польовою стежкою ішла,
вінком сплітала весняні ромашки,
а угорі мені співала пташка
і щедро радість піснею несла.

Ішла поволі між густих хлібів,
ловила запах літа й короваю,
діставшись непомітно так до гаю,
що за ланами вдалині бринів.

Ступала легко з міста до села,
дорогою букет збирала квітів,
мандруючи з весни у тепле літо,
з собою гарний настрій всім несла.

Наслухалась природи я пісень
у перший незабутній літа день!

Сонце визирає із-за хмари,
в хвилях промінцями виграє,
над Інгулом розсіває чари –
з ночі ранок плавно постає.

Небо впало прямо у заплаву,
невагомі вниз пливуть хмарки.
Біля мосту мовби на забаву
вранішні зібрались рибаки.

Вітерець-пустун у очереті
колисає лагідно пташок.
Шпак завзято, ніби на кларнеті,
гами грає, сівши на вершок.

Вже туман над річкою сідає
і серпанок стелиться як дим –
новий день природа ріднокраю
ранком починає чарівним.