Не спить моє гаряче серце,
карбує відлік часоплин
кристалами незримих терцій
в густому мороці хвилин…

У час примарний поторочі,
у пору візій машкари,
не можу я зімкнути очі
цієї ранньої пори…

Воно чекає промінь сонця,
уперто линучи на схід,
немовби схимника-афонця,
аби розтанув туги лід…

Щоб потонути у заграві,
у танці сяйва і яси,
і розчинитися у каві
зі смаком ніжної роси.

Не спить моє гаряче серце,
душі виблискує свіча –
звитягу у шаленім герці
ясить здобути без меча…

Насолода – вранці рано,
з першим променем ласкавим,
пробудитись і босоніж
росянистим споришем
йти на зустріч із майбутнім,
днем новим, у світлі сонця,
упиваючись красою,
вслід за подихом весни…

Насолода – в літню спеку
у ріку пірнути стрімко
і поринуть у глибини
ізумрудної води,
смакувати прохолоду
річкового дивограю,
кожну краплю відчувати
у чарівний літній день…

Насолода – в вечір теплий
під копицею у полі
прилягти і ясні зорі
рахувати в тишині,
загадати потаємне
те омріяне бажання,
що ховається у серці,
як зорина упаде…

Лунає голос скрипки на зорі,
вона мене в безмежні далі манить.
Легких і ніжних звуків чути рій,
мелодія чарівністю дурманить.

В обличчя дме легенький вітерець,
і сонце жваво грає промінцями.
Вони зими пришвидшують кінець,
як птаство, розлітались табунцями.

Коли почнеш з такого ранку день,
взапій твоя душа співати буде.
А вистачить їй радісних пісень –
і святом стане пересічний будень!

Дивлюсь на Грацію, довершеності символ,
доладності вершину і краси.
Вона пробуджує завжди життєві сили,
немов краплини божої роси.

Величність ліній манить безумовно
і легкістю своєю полонить,
а ті про цноту скажуть красномовно,
що свіжістю джерельною п’янить.

Невимушена витонченість рухів –
естетика природи, божий, дар.
Знімаю перед нею капелюха,
а в серці вже спалахує пожар.

Дивлюсь на Грацію, довершеності символ,
доладності верхів’я і краси,
та внутрішню її я бачу силу –
красу душі, що скарб на всі часи!

04.07.2018

Ти на вівтар поклав усе життя,
схиливши юну голову на плаху.
Назад уже немає вороття, –
прорік і в яву врізався із маху.

Ти кинув на олтар свою любов,
з грудей безжально вирвав своє серце.
Палку, бурливу і шляхетну кров
невтомно приправляв червоним перцем.

Але не безкінечний той політ,
за все в житті доводиться платити.
Прийшов у цей шалений дивосвіт
ти щоб зорю у небі запалити.

Відомо: досвід – завжди сила,
однак це лише словеса…
Чому б життя нас не учило,
а серце вірить в чудеса!..

Голубить заповітні мрії,
у казці думкою живе.
Плекає чарівну надію
і небом зоряним пливе.

Біда його на шмаття крає,
та щастя склеїть далебі…
Отак життя і протікає
у єдності і боротьбі.

14,16.01.2018

Сплелося все в тобі: турбота,
любов, і радість, і краса.
І усміх з присмаком скорботи,
й сльозинок вранішня роса.

Киплять і пристрасті, й бажання
в тобі, як гейзер. Ні – вулкан!
І на майбутнє сподівання,
а ще в тобі живе обман.

Ну, як без нього в цьому світі,
без лицедійства нікуди.
Пізнання яблуко й при світлі
уже дає рясні плоди.

Твоє жіноче лицемірство –
то просто вищий пілотаж:
фіглярство, інколи блюзнірство,
що часто переходить в раж.

І все це пафосно, зі співом
чи в танці, часом на балу,
вперемішку, а то й з надривом.
І не забуде про хулу…

Така звичайна жінка й мати,
що просто величчю горить.
Їй палко до снаги кохати
і дуже легко погубить!..

Хай не спадуть твої вітрила
і Бог тебе благословить,
щоб дарувала тільки крила,
які підносять у блакить!

20.12.2017

Зронила сльозу вечорову
фіалка нічна у саду,
бо вітер співав колискову
на щастя її чи біду.

Хоч місяць всміхався привітно
і все навкруги осявав,
та легіт красуні тендітній
усе пелюстки обдував.

Немов ворожив її долю
той вітер гульвіса-пустун.
Літав, веселився по полю
і пахощі сіяв між врун.

Фіалка в надії чекала
всю ніч на кохання тепло,
а вранці раптово зів’яла,
ледь сонце на небо зійшло.

01.11.2017

Раз садівник троянду посадив
в своїм саду, на самім чільнім місці.
Навколо неї день і ніч ходив,
все поливав, носивши воду в мисці.

Завітну мрію він плекав роки,
яка яркіша сонячного світла –
зануритись у ніжні пелюстки
троянди, що у всій красі розквітла!

Вдихати пахощі у прохолодний час,
насолодитись виглядом чарівним…
Старий останніх сил своїх запас
поклав, щоб справжню виростить царівну.

І довгожданий час таки настав,
у всій красі розквітла біла квітка.
Знов ночі садівник і дня не спав,
все поливав і поглядав на хвіртку.

Та не встеріг… Одним негожим днем
підступно в сад забрався підлий злодій.
Це порівняти можна лиш з вогнем,
нема страшнішого за цапа в огороді…

Трояндою недовго молодик
позабавлявся, вельми ж був убогий.
Зустрів невдовзі новий він квітник
й змарнілу ружу викинув під ноги.

23.10.2017

Ластівка високе небо ріже,
розтинає крильцями блакить.
Серпокрилу цю пташину ніжно
просто я не можу не любить.

Небо без пташиного польоту
і серпастих ластів'ячих крил –
це авіалайнер без пілота
чи безкрає море без вітрил.

11.09.2017

Десь зі всесвіту, із темної комірки,
долинають тихі звуки скрипки.
Та всього лунає лиш дві ноти,
ноти відчаю і вічної скорботи…

Скрипалю, чому мелодію сумну
граєш ти мені, лише її одну?
Чом лунають ці дві довгі ноти
ніби дзвони замку з Камелоту?..

Розучились люди чути скрипку,
жуючи у тиші хліба скибку.
Жебрають глухі, а ти про радість,
цвинтарем бредуть, а ти їм чардаш…

Час-скрипаль сумливо усміхався.
Очі опустив, в хітон убрався
білий ніби вічність. Скрипку чорну
тиснув до грудей немов валторну…

Знов і знов звучать протяжні ноти,
що дарує час нам щосуботи.
Може він за нами просто плаче?
За сіром і їх життя собаче…

30.12.2015

Чи варто спробувати все у цьому світі?
Не поділяти, тільки оцінити,
нещастя, заздрощі, плітки і навіть зраду…
Усе лише б до серця не приймати!
Важливо в просторі пітьми густої й часу,
віддаючи святі його припаси,
в житті устояти усупереч усьому
й тепло душі не втратити при цьому!

Спалахують і гаснуть вже віки
на небі, в морі, у людських серцях,
блищать у дзеркалі ріки зірки
й сузір’я Лева, Діви та Стрільця…

Пливе над головою дивний Лебідь
і розсипає міріади срібла.
Зорина спалахнула в темнім небі –
це значить, що комусь вона потрібна!

Вночі поглянь на обрій зазорілий,
можливо знайдеш там свою зорю,
із серця викинь все уже зотліле
і крок ступи у галактичну прю!

Як довго я пишу тобі листа
про почуття невтішні і глибокі.
Зізнання ці тривають неспроста
не день, не два, не рік… Десятки років.

Пишу тобі про мрію золоту
у довгі, темні і холодні ночі,
про нашу вишню, щовесни в цвіту,
і про твої глибокі карі очі…

Про нашу першу неземну любов,
про наші чисті почуття невинні…
Дивлюсь, читаю, починаю знов,
та не доходжу і до половини.

Укотре подумки написане порву,
як не знайду єдино-точне слово.
Так день за днем, за роком рік живу,
спочатку починаю знову й знову...

І все життя пишу прості слова
про ту любов свою палку, єдину!
Десятки років все вона жива
й зі мною в небо зоряне полине.

13.08.2017

Ціни не має найдорожче.
Чи можна совість оцінити?
А вірність, честь, кохання… Що ще
за гроші здатен хтось любити?

Чи можна дружбу купувати?
Порядність, вдячність, навіть чесність…
Жар-птицю щастя сторгувати,
а може щирість чи сердечність?

Все має ціну в цьому світі,
та грішми все не варто мірять.
А здатен вирватись із сіті
лиш той, хто в чудо щиро вірить!

02.07.2016

Де води рік Дніпра і Бугу
та моря Чорного блакить,
лежить землі вузенька смуга.
Ні, у південну даль біжить!

Шматина Кінбурна. Природа,
відкрита сонцю і вітрам.
По тій косі колись народи
дорогу торували в храм.

Святилище без стін і мурів,
під куполом із тисяч зір,
без купідонів і амурів,
під звуки сотень древніх лір.

Той храм величний – ліки серцю,
бальзам цілющий для душі!
Допомагає він у герці –
шикує думи у вірші.

Спасибі, доле, що живу!
За дивограй окрема дяка.
За синє небо у ставу,
за добрі і недобрі знаки…

Спасибі, доле, за мораль,
за радість і за сподівання.
Мені дітей безмежно жаль,
їх біль нена́виджу, страждання.

Спасибі, доле, що знайшов
душі своїй зі срібла струни
і з ними до цих пір ішов
босоніж через зжовклі вруни.

Спасибі, доле, за любов,
за друзів, ворогів, уроки,
гарячу, невгамовну кров,
за вірні і не зовсім кроки.

Спасибі, доле, за печаль,
що душу юну розривала
і волю гартувала в сталь,
та розслаблятись не давала.

Спасибі, доле, за вірші,
що до сих пір пишу і мрію,
багатства грішної душі,
за щастя, віру і надію!

Вдосталь років прожив я у Всесвіті цім,
та душа залишається юна.
Маю трьох соколів, маю сад, маю дім
і звучать у душі срібні струни.

Мої думи злітають над гори й поля,
під ногами нетоптані вруна.
Буде вічно крутитись планета Земля
і співатимуть вам срібні струни.

Пригадаю минулого славні роки,
й дотепер долинають їх луни –
як учились, любили, немов на віки,
бо дзвеніли в душі світлі струни.

Лину думкою я в нескінченні світи,
як Джордано, знайомий вам – Бруно.
Назавжди залишуся в душі молодим,
хай лунають в віках її струни.

05.03.2017

Твоя душа така проста і чиста
ще й по-дитячому окрилено-легка.
Вона немов та райдуга барвиста,
така ж прозора, як вода струмка.

Твоя душа – це птаха у польоті,
як жайвір, що у небі майорить.
Як ластівка, по крові й навіть плоті,
що неба стрімко розріза блакить.

Твоїй душі – ніщо сталеві ґрати!
Наповнившись первинністю ідей,
вона ще буде двері відкривати
для вірних й доброзичливих людей.

23.05.2017

Закружляло плавно в танці листя золоте,
ось і осінь в вишиванці на гостину йде.
Заквітчала ліс і поле в дивні кольори,
що тримала у коморі лише до пори.

Сонце ніжно землю пестить, грають промінці,
ще й круті кульбіти креслять жваві горобці.
Листя тихо облітає із дерев, кущів.
Землю ніжно колисає, лине в серце спів.

То співають срібні струни у моїй душі,
крутить колесо Фортуна, пишуться вірші.
Появилась в небі просинь, зайві каяття.
Вже іде чаклунка-осінь… до мого життя.

02.09.2016

Якби мені колись портрет добра
намалювати раптом хтось замовив,
я б не вагався довго і обрав
ту зустріч нашу вечором зимовим.

Я б не роздумував і запросив тебе
з моєї юності – просту і соромливу.
Бо пам’ять серце до сих пір шкребе,
коли згадаю твою душу незрадливу.

Твої сумні і ледь лукаві очі,
що випромінювали сонячне тепло.
Усмішку щиру, ніжний стан дівочий…
Ой, скільки все ж води з тих пір спливло!

Та в решті-решт оте твоє тепло,
що юне серце взимку покорило,
мені забуть тебе ще й досі не дало
і душу вже не раз й не два зігріло.

Якби мені колись портрет добра
намалювати раптом довелося,
я б написав, не відриваючи пера,
усе, що у житті ще не збулося…

18.05.2017