Під неба блакиттю
І соняхів цвіту
Зливались в єдино світи —
Обличчя Івана,
Немов з малахіту,
В очах пожовтілі білки.
Синячити менше
Вам треба, Іване,
Бо прийдуть рогаті чорти
І голосом тещі:
"Нажерся, болване!"
Заповнять квартири кути.

Не від натхнення лізуть діти.
Ось те самісіньке — вірші.
В очах поета, як "конхфети",
Хоча насправді — гімняки.

Туман такий, як молоко,
Дзюрчить собі у відра
Солодкі роси, як вино,
П'янять тендітні квіти.

Сопуть долини мовчазні,
Хитаються тополі,
Снують комахи боязні,
Звучать весни бемолі.

Розтанув сніг в душі моїй
З рожевим світлом ранку
Укрив малюнком золотим,
Немов чудним серпанком.

Лоскоче п'яти малишні
Колосся жита і пшениці
Одвічний гімн красі й весні−
Лунає гаєм клекіт птиці.

25.11.2016

Не йди покірно в темряву до смерті,
Хай гнів зустріне старості кінець,
Минай липкі обійми розпростерті,
Не йди покірно смерті під вінець.

Хоч темрява − є відповідь, всі знають.
На світло слів не слідує народ.
Ридай же, зло, коли пісні лунають
Про вічну звищеність людських чеснот.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Не слідуй марно далечі доріг,
Бунтуй гниття всі заклики відверті,
Переступи буття низький поріг.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Минай лихі обійми розпростерті!

25.11.2016