***
Було - хизувався, що дока життя.
було -ображався на себе, нікчему.
До хмар підіймали удач почуття,
неждані поразки вертали на землю.

Було, немов янгол свій захист забрав,
утомлені крила сховав за спиною.
І я на коліна покірно вставав,
молив, щоб пробачив, не нехтував мною.

Було – як монах я, із себе гнав чорта.
І каявся щиро і знову грішив.
А мрії штовхали із зони комфорту,
у прозі буденній шукати вірші.

***
Ми різні, бо різні поради у кожного серця.
У кожного правила власні, з своїми не лізу.
Коли на порозі Біда хтось збирає валізу,
а хтось кинув фліску в рюкзак, зашнуровує берці.

Колись так було, і так саме лишилося нині.
Ми різні, я, навіть, не думав, що різні настільки.
Коли на порозі Біда каже хтось - світ великий.
А хтось - Україна мій дім, я потрібний країні.


15.12.22

***
Так довго клянчив я щастя у Бога,
чекав, воно з’явиться із-за рогу,
шукав далеко праворуч, ліворуч,
а воно було завжди поруч.

Воно усе життя було зі мною,
дихало в потилицю за спиною,
дарувало мені тепло, удачу…
Був сліпий я - щастя не бачив.

***
У осені – вечір, один до зими,
дощ вже домиває кавярні терасу.
Під звуки прощального осені джазу
останні краплини летять із пітьми.

Це осені - вечір, її саксофон
так палко співає, пригадує миті.
Від спогадів вікна кавярні розмиті.
Мій настрій і музика ця - в унісон.

***
Ще на даху сузір’я Оріона,
ще вулицями бродить нічка сонна,
ще сонцем не прогрітий купол неба,
ще я сьогодні, навіть, в місті не був,
ще в ці нового дня години
не знаю я усі його новини.
Не сталося того, що день готує,
що забере, а може подарує.
Ще тиша, і немає зайвих фраз,
нема ще помилок, нема образ.
Не відбулося те. що ранить душу,
і те, про що я каятися мушу.
Ще не збулися сотні із бажань,
на день цей ще багато сподівань.

***
Є мета,
є жадання жити,
залишати у спогад – краще.
є мета –
не мовчати, вміти
«ні» казати брехні і фальшу.

Є мета
відшукати віру –
в себе, в тих, хто щомиті поряд.
Є мета –
стати справді щирим,
не ховати ніколи погляд.

Є мета
і тому я мушу
відсікати всю ахінею,
і знаходити
поруч душі,
що звучать в унісон з моєю.

***

Не вистачає неба над головою, землі під ногами,
спілкування з друзями, навіть із ворогами,
жаданих подорожей, приємного вороття…
Швидкоплинне життя.

У колі метушні бракує неспішних бесід за кавою,
бракує часу на нетривіальне, цікаве,
на головне – на добро, щирість, усі почуття…
Швидкоплинне життя.

Не вистачає розуміння, паузи для осмислення дій,
нам не дає повсякдення увесь вибір подій,
утім гріхів, провин неосяжно для каяття…
Швидкоплинне життя.

***
Відтінками миті усі відрізняються,
свої кольори має день наш кожний.
У спогадах дні поступово зливаються,
як краплі, що разом стають морем Божим.
У пам’яті лихо і щастя єднаються,
події докупи складаються пазлами,
і в нас залишаються, не забуваються,
нехай і не схожі чуттями і настроєм…
І з часом картина стає неповторною –
це пам'ять минуле покращує стиха,
пом’якшує мить, що лишалася чорною,
зближає відтінки між щастям і лихом.

***
В неевклідовій геометрії
«паралельність» не відбувається.
Паралельні - перетинаються
в неевклідовій геометрії…

Нас майбутнє не бавить тайною
у житті, що по колу котиться.
Тож новенького дуже хочеться,
«неевклідового», надзвичайного!

Вірю я постулату п’ятому,
ні, не проти «Начал Евклідових»,
але безліч питань без відповіді,
так багато не розпочато ще.

Хай існують закони, формули,
але з ними хай будуть виключення,
право помилки, вибір вільного,
глузд здоровий і мрія - порівну.

Хай життя нас дивує видами!
Душу хай новий день збагачує!
Хай хоч трошечки «Неевклідове»,
і з поразками, і з удачами.

***
День уходить, птахів щебетання
усе далі, відлуння тихіші.
Він уходить назавжди, світання
буду я зустрічати із іншим.

День уходить , в душі одночасно
тихий смуток, тривога, надія…
День! Не хочу з тобою прощатись,
ти створив незабутні події.

Знов багаттям на заході небо,
знов прощання моє серце ранить.
День уходить назавжди, так треба,
залишаючи спогад на пам'ять.

***
Душа молода, що не день – кроси,
у тмуторокань готова рушати.
А Серце в літах, і тому просить -
в спокої жити, не поспішати.

Чутлива душа, наче птах – вільна,
у мріях живе, досі снам вірить.
А Серце до справ до земних схильне,
навколо усе досвідом мірить.

Кому вірю я? Душі чи Серцю?
До кого любов, почуття маю?
Люблю я обох – Душу і Серце,
і з-поміж них двох - не обираю.

***
Театр у житті, комусь навколо
ролей не вистачає та удач.
Чомусь один на сцені в світлі кола,
імпровізує і захоплюється соло,
а іншій, як миршавий той глядач?

Комєдїї та драми, дні, як п’єси.
Зіває хтось, чекаючи антракт,
волочить далі у невірі хрест свій,
для нього це юрба, а не оркестр,
не відчуваючи ні музику, ні такт.

На справжні ролі жадібне життя,
чи зацікавиться воно тобою?
Є перетворення в актори з глядача.
Дій, глядачу, шукай передчуття,
що роль наступна стане головною!

***
Він небо хапав очима
до обрію,
далі дальньої.
Неначе птахів
відсилав думки
пірнати у дня блакить.
Радіючи як дитина,
жаданому
сонцю ранньому,
збирав пелюстки
у віршів рядки.
Жив мов у останню мить.

***
Прикро, десь скакунів загубив,
жвавих Мрію, Удачу я здуру.
І Любов хтось з під носа повів,
залишаючи Совість кауру.
З нею важко! Напружені дні,
бо у шкапи погані манери.
Лізе мордою в душу мені
і порадами тисне на нерви.
За дрібниці на диби встає,
розчавити, здається, готова...
І пригнічений ночі та дні,
відчуваю на грудях підкови.
Совість моя! Минають роки.
Не святий, знаю. Каятись мушу.
А у тебе є інший такий,
що розкриє, як я свою душу?

***
Тане сніг навкруги, тане сніг,
знову чую я подих доріг.
Це життя свій прискорює біг,
з ним і я поспішаю у далі.

Як вино смак повітря п’янить.
Розмальовує небо блакить.
Надихає, захоплює мить…
Забуваю, про вчинки невдалі.

Місто спить ще, а з неба за вікнами
сніг пухнастий летить з вишини
нескінченними білими крихтами,
ніби хутром укутує сни.
Вийду з дому. Повітря світанкове
кружить голову. Кроки хрусткі…
На свій світ, необмежний, безрамковий,
Бог майстерно наносить мазки.

***
До світанку шукає спокій,
тихо човгає ніч стара.
Поводир її жовтоокий
світить променем вглиб двора.

Серед вулиць відлунням чути
вітру стогін , журби фальцет.
Неприкаяний, позабутий
за несплячим вікном поет.

На колінах лежить гітара,
у руці - олівець, блокнот.
Зірки скупчились, мов отара
та очима блищать з висот.

Курить бард, п'є холодну каву
(від думок рамки стін тісні).
Пише, рве, пише знов... Цікаво,
хтось почує його пісні?

***
Мозок знову нагадує мені,
Хто насправді у нас головний.

Щоб я не думав, що велич - душа,
попереджає - не поспішай!

Не обмежуй, каже, собі рухів,
Головний тут я, а не дух твій.

Хоча, я точно знаю, хто вершник,
піднімаю руки. Ти перший!

Здаюсь, пам´ятаю його урок,
коли забороняв кожний крок.

***
Захоплює небо блакиттю
весь простір. Тінь хмар замальовує,
їх світлом прозорим наповнює.
Стою, зачарований миттю.

Небесна безодня широка
бере у полон, приворожує.
Світ разом зі мною, о боже мій,
захоплює даль синьоока!

***
Несе у даль крихкий мій човен
бурхлива течія життя.
Несе нехай... Живу наповну!
Я не гальмую почуття!

Біжать хвилини, поспішають...
Зникає мить у небутті.
Не зупиню, нажаль. Тож маю
цю мить у серці зберегти.

***

Він читає думки, наче маг,
наче книги сторінки. Від нього
у душі не ховаю нічого.
На долоні я весь, як юнак.

З ним хвилююсь... Але тільки з ним
не лякають усі примхи долі.
Він натхнення моє, сила волі.
Маю крила, коли поруч він.

Дуже добре, що він в мене є,
голос чую його у собі.
Будь зі мною у щасті, журбі,
Янгол мій, ти - сумління моє.

***
А хмари сьогодні так низько над нами
пливуть. Снігом повні їх душі.
Здається, ще трохи - і можна руками
до них доторкнуться, стрибнувши.

Край неба так низько спустився сьогодні.
Ще мить, і укриє нас ніжно...
Ти поряд зі мною, в блакитній безодні...
Хвилина така дивовижна!

Тут затишно, наче і міста немає.
Навколо лише тільки небо,
та очі твої... Я тебе обіймаю,
і більшого щастя не треба.

***
Він лежав, та дивився у стіну,
коли раптом побачив скотину.
Ця тварина, чи може здавалось
з переляку, йому посміхалась.
Світив місяць...
Скотина горбата
озирала очима палату.
Це уява,
але серед ночі
Так недружньо блищали ці очі.