у країні,
де дощі ніколи не втомлюються падати,
я все ще чекаю на диво —
на зустріч з тобою.

у країні дощів
можна потай поплакати,
та з небом осіннім
пролитися в землю сльозою.

у країні дощів
живу пересадженим деревом,
та жодна з гілок моїх тут
не стане дібровою.

у тутешніх містах
не знають мого коріння,
у тутешніх містах
говорять не рідною мовою.

у країні дощів
поміж звуків чужих,
звичок,
запахів,
розчинитися можна у сірій
буденній похмурості.

але в мене є ти,
тільки в іншій жорстокій реальності
ти виборюєш право
на мирне життя
на межі болю й мужності,

і тільки думками
«Живий! Слава Богу!»
рятуюся.

щоденно молю,
від страждань відвести,
від полону...

крізь відстань стає
моїм емоційним заземленням —
твій голос,
коли його чую,
на тому кінці телефону.

© Тетяна Купрій, Німеччина, 2025