А дощ мовчить. Криклива німота
Мене сьогодні зовсім не лякає.
Ти теж мовчиш. Закоханий в міста.
Чому ж від мене й з міста – утікаєш?

Вікно. Тривога. І душа скляна.
Аж дзенькає. Розіб’ється, шалена
Минувся рік? Чи вік? І знов весна.
Ти тільки згадуй іноді про мене.

Мої спогади пахнуть медом, чебрецем. Та мені все мало.
Хоч від тебе тікаю в весни, щохвилинно біжу кудись.
Мені майже вдається жити, щоб не вірили й не тримали,
Щоб зрадливі червневі зливи не нашіптували: «Спинись!»

Я до спини тулила крила, намагаючись полетіти.
Щогодинно і щосекундно забувала твої сліди.
Але знов зацвіли тумани, обнадіяли зеленню жито.
Прошептала байдужа осінь, що мені це не до снаги.

І тепер моя боса втома зупинилась на роздоріжжі.
Об стерню поколовши ноги, перетнувши твою межу,
Вже не хочу лишатись в літі і ховатись у травах ніжних.
Та проте до зими твоєї вже ніколи не побіжу.

Лягли на долоні мереживні тіні зірок,
Сп’янілі вітри пелюсткові збивають завії…
Буденність – всього лише втома самотніх думок,
А ніч випадає. Так тільки можливо для мрії.
На зоряних крилах злітає чарівність. Мовчиш.
Що сон, як співають над небом органи?
Буденність – всього лише втома людської душі…
І тільки вночі й можливо загоїти рани.

Старішає місто. Й немов сивина
Торкнулася стін і численних парків.
З’явилася й зникла ця осінь нудна
І зимно долоням, а мріям – жарко...

Так дивно. Ніби й не було.
Неначе пристрасть душу й не діймала.
Усе минулось. Часом заросло.
Це просто ніч про ніжність нагадала.

І не самотньо, хоч уже й зима.
Нема образ на чужиликість вулиць.
І краплі сумнівів також нема,
Хоч ніжність більше так й не повернулась.

Вже не хвилюєш серце більше ти,
Мені - тебе, тобі - мене замало.
Втрачати віру болісно завжди.
Та й це мене, напевно, не зламало.

Все вже було: і війни, й береги,
І неба стрічка, вплетена у коси…
Усе ще буде: друзі й вороги,
Й натхненні перші світанкові роси…

І ти, і я. Й блакить чужих очей.
Ти тільки вір, що ніжність не зникає.
Ти тільки йди углиб п'янких ночей,
Ти тільки знай, що я тебе кохаю!

І осінь хай розлуку нам несе,
Відколосилось в нашім полі жито…
Я вірю в нас. Ти також. Й попри все
Шалено, до нестями хочеш жити!

Наш сад тоді малиново зацвів.
Рядками соняшники біля хати стали.
На блокпостах тепер вмирають горобці
(аби ж то тільки лиш вони вмирали!)

…Калюжа крові. Де ти, Спас - Ісус?
Побач же нас Ти із свого огрому.
Я тут. Я поряд. Хочеш віднесу
На крилах осені до батьківського дому?

Чуєш подих століть. Передзвонні чиїсь голоси
Все звучать і звучать, у серцях ритмомрії грають.
Завмираєш здивований від цієї земної краси.
Задивляєшся в небо – вростаєш в пташині зграї.

Не мовчи. Говори. Говори. Майорить
І у вирі зірками бризкає -
Просто небо живе!
Просто краще все видно згори.
Просто вічність.
Ванільна Зима.
Просто все дуже близько.

Океани змінюють визначені береги,
Речі втрачають рідкісні імена,
Люди топчуть усе навкруги,
Та життя не мина. Не мина!


Солов'ї співатимуть в вирі століть.
Моря завагітніють хмарами,
А людина? Людина чи вистоїть?
…І бувають же такі марення?!

Ти повз мене пройшов непомітно,
Поспішав до свойого дому.
Твої ранки, мов маки розквітлі,
Відганяли нав’язливу втому.

Ти мені не всміхнувся радо,
Навіть поглядом не потішив.
Зник твій образ за тихим садом
Молодих білосніжних вишень.

Місяць зиркав в мої віконця
Із нічного, байдужого неба.
А душа захлиналась від сонця,
Що лишилось мені від тебе.

І думкам легковажний вітер
Щось співав про якісь висоти.
Я багато блукала світом,
Але досі не знаю, хто ти?