Якось йшла я через ліс…
Всюди терен у нім ріс…
Я ішла все кроком швидшим.
Він здававсь мені незвичним…
Знов іду… Але крізь гори,
Світла тут нема ніде.
Чорні, темні коридори…
Чую: хтось собі пряде…
Я пришвидшила свій крок,
І зайшла в якусь кімнатку.
Тут зникав увесь морок,-
Заховався хтось за гратку.
Скромний, тихий… «Хто ж ти є?»-
Запитатися хотілось.
« Ей! Привіт! Ім’я твоє?»
Та все раптом тут змінилось.
«Совість я. Мене покинув
"Чесний, добрий" чоловік.»
І цей «хтось» тихенько схлипнув.
І пропав тут він навік…
Знов іду й не розумію:
«Чом на березі крутім?»
Але вірю, що зумію
Я скоріш втекти звідсіль!
Хоч кудись! Але набридло
Йти вперед-і нікуди…
Знов зустрілося огидне,
Некрасиве, як завжди…
Гордість, жадібність, зло бридке
На шляху крутім стрічала.
А добро минуло швидко,
Наче тління… Я брехала!
Хто б подумав, що життя-
Безкінечная стежина.
І немає вороття…
Будь розумним! Ти ж-людина!

Пурпурові хмари у душі пливли,
Закривали червоні руїни любові…
Пурпурові хмари тихенькі були
У своїй золотавій обнові..
Срібний кораблик поволі летів,
Повертався він радо додому,-
І образ твій вічний ніколи не тлів
У серці моїм молодому.
Смирно небо дивиться в очі
Безкінечній незмінній красі…
Я не бачила такої зроду такої
Лиш, незрівняна, в тобі…
Білий лист почорнів вже з роками…
Карі очі… Волосся-пір’я горлиці сиве…
Та найкращими завжди дарами
Будуть мудрість й душа незрадлива.
Дякую, ненечко люба, я нині,
Що з твого кришталю-джерела,
У протоці тій трепетно-синій
Я науку цілющу пила…
Ти не плач, не журися, рідненька,
Хоч я й неслухняна, але
Я люблю твоє небо синеньке
І кораблик, що в ньому пливе...

Минули дні – і все вже перетліло.
Вертались воїни з війни додому.
Та лиш вона повірить не хотіла,
Що згас вогонь у серці молодому.
Уже й не плакала… Лиш сумувала…
Не вірила в людське добро…
Калині-сестроньці сум свій віддавала
Вночі, коли не чув ніхто.
Всі воїни вернулися додому-
Її лицар загинув на війні…
І як повірити в любов їй знову?
Як не втонути у пітьмі?
Піднятись важко, мов окам’яніло,
Все, що палало в ній давно.
Лиш серце досі ще горіло,
Коханням сповнене було.
Не заздрила усім дівчатам,
Які веселі тут були-
Вона повірила в істот крилатих,
Які колись їй так допомогли.
Це ангели дівчину виручали,
За косі світлі витягли з пітьми.
Блакитноокій сміло показали
Що душі воїнів-це журавлі…
І он летить у небі ключ величний,
Крикливо плаче, лине в вишині…
І ось один з журавлик сміливий
Присів біля дівчини на землі.
Схилив він голову прощально
І знову знявся в височінь.
«Чому ти, доленько безжальна,
Забрала його в мене? Він мій!»
Тихенькі сльози полилися…
Знялась дівчина також в височінь.
Закоханих серця переплелися…
І зник цей ключ удалині, мов тінь.