...Ненужные семье.
Марина

Мої!
Пронизують башку ночами.

Про це, нікому!
Та, і наплювати
на це, на все,
всім свояком моїм.

Чого він мукає,
трусячись.
А потім плаче
у закутку своєму,
немічний старик.

А вранці...

Встане і весь день мовчить.

* * *

А я в екран вповзаю головою
і кликаю у те,
що задарма
котрийсь сякі-такі,
хоч ангели,
та хоч чорти,
в мене це вперли
задарма...

* * *
І тут,
на цьому самому на місці,
диво!

Ніби-то з нізвідки,
з'єднуючись в жах,
от,
як ланцюг залізний
повзуть ...слова,
скріпляючи все це
у плазмовий клобук.

І це, тварне,
пала і тисне на мізки
поки я не закінчу вірш,
хоча б-б-б,
подобою
всіх пристрастей людських.

І не напялю,
в Інтрнеті,
на читача
цей дар,
щоб і його,
хоч відблисками обпалило.

І!

Прикуло навіки.

Міма сумні очі,
та
все повз нас, крізь зал, туди,
де в запльованій гримерці -
пляшка недопита жде...

Сала кус...
А!
Огірочок в хруст...

На обличчі міма,
смуток,
швидко нам він зобразить
щось,
від чого ми заплачемо?

Оплески перечекає,
вислизне
в задушливий
свій
рай...
Там з горла ковтне свободи,
в крісло бухнеться,
засне...

Вимітаючи все,
зайве.

Й-і-і!!!

Найтихіша
посмішка...

У
лик його
зійде...

Трись від мене,
мозгогриз,
чортяка!

Лисий ЛГ мій,
хрич,
Старий хрич...

З діркою в башці.

Саринь він,
саринь,
як накажуть,
здохне на кичці,
згине в часі,
розтрощившись.

Озвірілий.
Продзижжавший життя моє
пузатим травневим жуком
у хлам'ї.

От, витія!

Бо,
я ж,
теж,
такий же
херой
ликовий,
лапотний,
ледве живий.

А туди ж...

Коли й ця померла...
Останньою.

А ти!
Це я не про себе, ЛГ у мене такий.
Тупієш з кожним днем.

Так Ширвіндта згадай,
про нього,
світ забуває вже потроху...

А про тебе!
А вже, про мене,
обоє рябоє.

Пшик!!!

Але, цю ситуацію.
Замнемо...

Ось, вам, зціплена
у міжгір'ях двох країн,
Горинь ріка,
як петляє, кружляє луками,
починаючи хлюпатися.
Здається, ось-ось, перерветься,
вмираючи.

Ані, ні!

І в заплавах,
біля Білих боліт,
як зміїться річище її,
сила-силенна,
висічена
зливами неба
білоруського...

А в гирлі,
не маючи сили в Прип'ять впасти
пащею кобри взбухае, звисає
сердешна...

А Прип'ять за горло зміюку, хвать.
І висмикує з неї,
останнє
її.

І знову вдзвін, як скрик
летить додолу птиця...
І вищиряє пащу,
примат,
вдихаючи з натхненням пороху пари.

Писати...
Текст цей,
так солодко.
Бо він
складається під жор курячої ноги,
засмаженої до скориночки хрусткої.

Що ж ти?
Де ж ти, щастя злива?!

Ось...

Вже кожен день
небо тут
жовто-блакитне,
в сковорідці тінь,
кипінь
хмарок кучерявих
в небі пропливе –
спокушає, що ось-ось
і на Негев щоб прийшлось,
хай не дощичка – туманів..

Вуй!

Ковзнувши крізь Стамбул,
щастя знову відлітає в дальні ті краї...

Друзі, друзі де –
мої...

Ввечері,
напившись чаю,
телевізію вмикаю…
Ось він!

Ось!!!

Відповідаю –
лупить….
Вшпарить?

Йде!!!

...Придивився –
ні...

Не те!


А, що - те?

...Вже, котрий рік
в дзеркалах Тарковського
безліч гроз і рік...

Він...

Немов – верблюд в пальті..
Краплі...
Крапельки не ті!!!

Димлять осінні попелища…
Клубами стелеться землі –
дим.
І горить вогонь,
хоч поки що,
хоч піднебесся і в золі.

До дідька прощави та згадки.

Бо…

…Солодкуваті ті дими
підводять підсумок бажанням і…

І неминучості зими.

Димлять осінні попелища…

Горить, горить вогонь…

Хоч, поки що…

(новий варіант)

Чорних віршів…
Ніколи, ніколи, ніколи!

Білобарвною хмарою линуть,
здригнувшись і сплутавшись вщент,
зграї верлібрів моїх,
що підганяються натхненно
та скипають поволі у пристрастях простору періодів своїх,
переплітаючи поривами завірюхи сенсів,
переливаючись в дзвінкий рій букв,
з яких ліплю натхненне
слово і слово, і слово…
І сплутавши клубок,
тихо тягну їх за нитку Аріаднину,
щоб сказати:
Чорних віршів…
Ніколи, ніколи, ніколи!!!

Язичнице,
напасті Ваші –
найтонша слов'янська
сув'язь,
в якій ще й сплітається щастя
з надією
повелівати
хвищами прислів'їв найлегших
над римами строф кам'яних...

В'язь рим –
шурх кайданів дзвінких...
В які Ви заковані...
В стрим!

То що ж Ви
метаєтесь,
чварою,
гризлі
примарою?!

Скваром
крові
Вас,
скваром..


Жер серця
з-з-з дзюбавши
лілейними
чайками
Ваших
горластих
стихій.

Вой-й-й,
попалася,
попалася,
обломилося,
знеслося...
До пьяненького притулялася,
ледве стримуючи злість,
відбивала вилицями
рідні пригорщі,
обвивала ласками,
у смерть душила ту,
пристрасть сітьову свою,
сатаною дану і,
як з обриву в прірву.

Кожен божий день...

Святий мій боже,
зів'яли світи,
матінки квіти,
зрадив і ти!

То ж і обломилося...
Та як покатилося
у пустинь у біблійну,
у
...гризучий наш пісок.

А він здихав в Калгарі і...
І хрипів по Скайпу їй,
мовляв,
знайду
тебе
погану,
приїду,
удавлю.

А коли стихав у біль,
шепотів натужно...

Клята, осоружна,
віриш, віриш?

Чи?

А вона, захоплено,
у мертвий його взір...

Безсумнівно,
любий мій,
безсумнівно...

Ні-і-і!!!

У Образах озера -
гвоздівка тверді зоряної...

Так і тягне -
чавунцем голови з обриву,
пробиваючи темрявою
мільйони
парсеків,
піти у глибину...

Там
справжній острах!

На мить
відчувши
нудоту невагомості,
пір'їнкою скрутившись,
вистрибую з сузір'я Діви.

Вітер ніжний, полиновий
вливається в легені.

Добре!
До одуру...

До-о-о-бре!!!

Цикади, цикади, цикади.
Скребуть, та й, по черепу в різь.
По бризках акацій і хлюпанню хвиль,
і довгому, довгому золоті-сЕребру –
струїстому місячку в дріж проміж стін....

Хоч виколи очі,
зірвись у безсоння,
хоч бігай,
стрибай,
хоч реви...

Чи ... замри.

Цикади, цикади
всередині ребер,
цикади по серцю,
цвіркочуть,
цвіркочуть,
ЦВІРКОЧУТЬ,
вповзаючи в мозок...

Ї-ї-ї, ураз!!!

Як здуло отих попелиць у безгомінь.

В кровавість зорі
та
гранатову повінь...

Лікуюсь
предранням...
з єдиним благанням...

Пірнути, пірнути,
ПОРИНУТИ В СОН.

20017